Чи зазнала декомунізація фіаско?
Днями соціальні мережі вибухнули новою дискусією – чи вдалася в Україні декомунізація? Спочатку в Харкові перевстановили пам’ятник Жукову, потім з’явилися статті про те, що декомунізація нібито не вдалася, потім Конституційний суд ухвалив рішення про те, що декомунізація (закон, який забороняє пропаганду нацистського та радянського режимів визнано конституційним) була проведена згідно з Основним законом. До речі, рішення виносилося на фоні мітингу Нацкорпусу та Свободи, які прийшли підтримати «антирадянський» закон.
Начебто, правову крапку поставлено, але це не позбавило соцмережі запитань: чи вдалася декомунізація? Ми вирішили обговорити це питання із вченими, психологами, священниками.
ДЕКОМУНІЗАЦІЯ ВІДБУЛАСЯ, ВОНА БУЛА УСПІШНОЮ ТА М’ЯКОЮ
Євген Головаха, професор, заступник директора Інституту соціології НАН України:
- Декомунізація, на мій погляд, відбулася, вона була успішною та м’якою. Перевантаження простору пам’ятниками тоталітаризму – само по собі погано та символічно шкідливо. За кожним пам’ятником – жах радянських злочинів. Він не лише нагадує, але й певною мірою відновлює радянське минуле. Подивіться, як у сучасній Росії взаємодіють пам’ятники чи портрети Сталіну та відновлюваний там «сталінізм». Поширювана зараз думка, що ми виштовхали старі пам’ятники, не подарувавши нової історії, не зовсім правильна. Ми виштовхали не лише пам’ятники, а й ідеї та досвід, – це добре, навіть якщо нова ідея не встигає за знесенням пам’ятників. Звісно, були певні перегини.
У авторів декомунізації були спокуси деколи вдатися до «галичинізації» України, але це не матиме успіху так само, як не мало успіху її «одонечування».
Що я маю на увазі? Там, де ментально радянські пам’ятники «валилися» – і їх слід було лише підважити, то правильно зробили, що «підважили». А на Сході України, дійсно, слід було провести серйозну роз’яснювальну роботу.
Я досі не переконаний, що Київ добре сприйняв проспект Шухевича. Бандера і Шухевич (при всій повазі) – регіональні герої, але, пропонуючи їх як єдину систему міфів та історичних діячів всій Україні, ми ризикуємо викликати зворотну реакцію та затягнути процес їхнього пізнання.
У цілому ж, без переструктурування символічного простору – ми будемо залишатися в нашому історичному минулому. Нагадаю, що угорці теж перейменовували вулиці, але десять років тримали по дві таблички на вулицях. Старе перекреслено – нове стоїть.
Декомунізація – складний, довгий і обережний процес зміни історичного простору, без якого важко створювати систему нових цінностей, і добре, що цей процес розпочався.
ВСІ МОЖЛИВІ ПОМИЛКИ БУЛИ ДЕТЕРМІНОВАНІ НАШИМ МИНУЛИМ
Йосиф Зісельс, український громадський діяч, дисидент:
- Чи вдалася декомунізація? В Україні заданий дуже правильний вектор розвитку. І декомунізаційний закон був визнаний конституційним. Це найважливіше.
Його впровадження відбувалося з проблемами. Але хіба в Україні була хоч одна реформа, хоч один закон, який би впроваджувався без проблем? Всі можливі помилки, які були при декомунізації, були детерміновані нашим радянським минулим.
Пригадую свої розмови із тоді президентом Віктором Ющенком. Я йому кажу: ваші стратегічні плани важливі, але не знаю – чи можлива їхня реалізація, коли в Україні ще панує радянська ідентичність…
Декомунізація веде до цієї м’якої та еволюційної зміни радянської ідентичності.
Коли я чую, що ми звалили пам’ятники, не змінивши запитів людей та їхніх внутрішніх установок, – то можу заперечити. А де ви бачили, що зміна установок та запитів відбувалася так само миттєво, як знесення пам’ятників? Це довгий процес – зміна наративу. (Радянський наратив був насаджений успішно, штучно згори – ціною сотень мільйонів жертв).
Всі постколоніальні країни мали подібні проблеми, ми були частиною євразійської імперії, в якій не виконуються закони, де владу зневажають. Але ми поступово змінюємося. Звісно, це не відбувається швидко, і кожна людина й еліти ще не привчилися міряти себе іншими мірками, іншими цінностями, вивчати, як діяли б ті цінності в інших суспільствах з європейської сім’ї, в тих чи інших умовах. Звісно, не у всіх сформовані поняття святості державних інститутів, поняття суспільного блага, але ми – на правильному шляху і ці зміни – невідворотні.
ДОБРЕ, ЩО МИ ПОЧАЛИ ПРОЦЕС ЗРЕЧЕННЯ ВІД РАДЯНСЬКОЇ СПАДЩИНИ
Світлана Чуніхіна, політичний психолог, кандидат психологічних наук:
- Комуністичний суспільний досвід досі потребує глибокого осмислення, переозначення й інтеграції в сучасний політичний дискурс. Необхідно чітко визначити, які саме аспекти цього досвіду слід проголосити злочином проти людяності (власне голодомори, репресії й геноциди такими вже проголошені); які є просто неприйнятними за наслідками (наприклад, цензура); а які могли б навіть стати ціннісним підґрунтям для сучасних суспільно-політичних практик. Адже, наприклад, ідеї соціальної справедливості й соціальних гарантій – комуністичні суспільства відпрацьовували в багатьох випадках краще, аніж сучасна українська держава.
Деякі країни колишнього соцтабору виявилися більш успішними в цьому, деякі навпаки – вважають комуністичну спадщину предметом національної гордості та величі. Україна опинилася десь посередині.
Ми набагато пізніше, фактично на чверть століття, почали процес офіційного, на рівні державної політики, відречення від комуністичної спадщини. І добре, що взагалі почали. Але декомунізація в її нинішньому вигляді є, по-перше, тотальною: все, що хоч якось натякає на комунізм, слід заборонити, видалити. А по-друге, вона є поверхневою. Глибинної рефлексії щодо того, якими насправді є наслідки комуністичної доби для нашої свідомості, культури, світосприйняття, для нашого майбутнього, – не відбулося. І поки що немає ознак, що це відбудеться найближчим часом.
Пам’ять про комунізм у нашому суспільстві є розщепленою. Половина громадян є носіями тотально негативних спогадів, половина – тотально позитивних. Декомунізація, на мій погляд, завершиться не перемогою якоїсь із суспільних «партій пам’яті», а інтеграцією суспільного дискурсу, тобто формуванням такого символічного порядку спогадів та оцінки комуністичного минулого, який буде максимально реалістичним.
Допоки цього не відбудеться, ми будемо свідками безкінечного руху від Жукова до Шухевича і назад до Жукова.
«ЗРАДЯНЩЕНА ЛЮДИНА» ЖИВЕ В МІЖОСОБИСТІСНИХ ПРОЯВАХ У ПОВЕДІНКОВИХ МОДЕЛЯХ
Андрій Шиманович, священник:
- Декомунізація стартувала – і це добре. Цей Нюрнбергський процес – його лайт-варіант – дуже важливий, оскільки в нас так і не відбулося глибокого переосмислення радянської спадщини. Тож нехай воно має хоч такий повзучий характер…
Якщо говорити про продовження процесу, то декомунізацію треба впроваджувати в освітню сферу, вона повинна відбуватися в головах. Я служу в університетському храмі Кирила та Мефодія і, наприклад, мій рецепт продовження декомунізації – це повернення такої дисципліни, як теологія, у всі державні виші. Якщо богослов’я викладається у найбільш престижних вишах світу, то чому б нам не наслідувати цю практику? До речі, в деяких вишах воно вже викладається, але хотілося б більш масштабно.
Боротьба з радянською символікою – дуже важлива, але важливо подолати в собі те, що ми називаємо «зрадянщена людина». Вона живе в міжособистісних проявах у поведінкових моделях. Наприклад – викликати почуття провини, наприклад – вмикати зв’язки, патерналізм.
Треба щодня витравлювати з себе «радянську людину» з її тоталітарним сприйняттям дійсності. Це глобальний багаторівневий процес, де можливі перекоси та акценти на суто зовнішніх проявах. Можливо, ми упустили якусь роботу над сутністю, але підкреслю – це лише старт проекту, де багато залежить від суспільства.
Деякі критики декомунізації навіть порівнювали цей процес із хрещенням Русі, мовляв, – бажаючих хреститися було небагато, багато хто біг за зваленою статуєю Перуна. Якщо ми інтелектуально чесні люди, то мусимо визнати – християнство запроваджувалося непросто, двоєвір’я ще було довгий час на наших теренах. Зрештою, християнство запанувало… Але ми не можемо собі дозволити методів середньовіччя. Пружина вистрілить, якщо це буде шляхом надто активного нав’язування.
Взагалі, декомунізація – це сукупна робота інтелектуалів, громадянського суспільства, вчителів та учнів, батьків та дітей, родини та держави.
УКРАЇНСЬКА ДЕКОМУНІЗАЦІЯ ПРОКЛАДАЄ МАРШРУТ ДЛЯ МАЙБУТНЬОЇ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ В РОСІЇ
Ігор Чубайс, російський філософ та соціолог
- Про те, що декомунізація – необхідний та важливий крок, не може бути двох окремих думок. Я дуже підтримую її авторів і Україну в її бажанні це зробити. Крок необхідний, але недостатній для повного очищення від радянського минулого. Ви повинні були кожною телевізійною програмою, у всіх прайм-таймах наголошувати: «Ми не перейменовуємо, ми повертаємо історичні назви. Бо в назву цієї вулиці було вписане в радянський час ім’я ката України».
Все є в архівах, ви самі зібрали все для популяризації, – чому цього не було на телебаченні? Мені кажуть: бо телебачення олігархічне. Вірю вам. Слухаючи Рабіновича, я в шоці від цього «руского міра».
Чому ви не ввели закони, які дозволяли б позбавляти ліцензій та закривати канали? Це потрібно, якщо ви хочете очиститися від минулого. У кожній програмі можна розповідати, що був Голодомор 1932-33 і був голод 1946-47 років, за який теж відповідальні Сталін, радянська влада – це Голодомор, депортації та репресії. Ось що це.
Я думаю, що ваша декомунізація, яку ви робите слідом за чехами, поляками та угорцями, – у чомусь прокладає маршрут для тієї, яка колись відбудеться у Росії.
Історія СРСР співвідноситься із історією Росії, так само, як співвідносяться вбивця та вбитий. Те, що відбулося 1917 року – це смута, що затяглася на сто років. Не було в СРСР ніякого комунізму! План пропаганди Леніна став планом знищення пам’яті, а план відділення церкви від держави став планом знищення церкви.
Опитувала Лана Самохвалова. Київ
Перше фото - Арсен Дзодзаєв
