Артем Новіков: “З кожним місяцем “добровольчого” у нашому батальйоні залишалося все менше”
Про зародження добровольчого руху та “споконвічний” конфлікт між вільнодумством добробатів і армійським офіціозом в історії добровольця Василя Ютовця читайте в частині першій.
Про стихійний період добровольчого руху та його сутінки в історії Євгена Чепелянського читайте в частині другій.
Про злет і падіння одного з найзнаменитіших добровольчих підрозділів в історії Дениса Новікова читайте в частині третій.
Про те, як добровольцю стати частиною регулярного підрозділу, і при цьому залишитись вільнолюбним, в історії бійця “Азову” Сергія читайте в частині четвертій.
Артем Новіков, рідний брат героя третьої частини спецматеріалу Укрінформу Дениса Новікова, розпочав свій шлях добровольця ще в 2014 році, в якості бійця батальйону ОУН. Втім, перебування на фронті без жодного офіційного статусу, до того ж в складі слабоозброєного підрозділу не влаштувало Артема, і тому він прийняв рішення йти до війська на регулярній основі.
Артем Новіков: “Я вирішив піти до серйозного підрозділу, але щоб при цьому він був більш-менш добровольчим. Бо ще перебуваючи в ОУНі часто перетинався з 9-ю бригадою ЗСУ, і бачив там величезну купу проблем. По-перше, хоча там й було багато бойових хлопців, картину псували відверто здеградовані “мобідіки” (мобілізовані на військовому жаргоні. – Авт.). По-друге, на той час наша армія страждала величезною проблемою – відсутністю будь-якої системної бойової підготовки. Наприклад, бійці 93-ї бригади розповідали, що влітку 2014 року поїхали на передову усього лиш після 3-х днів перебування на полігоні. Такої підготовки було, безумовно, недостатньо. Тому я вирішив піти все ж до добровольчого підрозділу, бо здавалося, що там буде вище і моральний, і військовий рівень”.
Найочевиднішим вибором для Артема здавався батальйон “Донбас”, що тоді був чи не найвідомішим добровольчим підрозділом, з дуже хорошою репутацією. Втім, на момент прийняття Артемом кінцевого рішення, “Донбасів” було вже два – один у складі Національної гвардії України та новий, відомий як “Донбас-Україна” у складі Збройних сил України.
А.Н.: “Хоча у складі НГУ тоді вже було багато добровольчих підрозділів, я все одно не довіряв структурам МВС, особливо після Майдану. І вважав, що рано чи пізно “ментівська” закалка візьме верх, і у добровольців виникнуть проблеми.
Крім того, був ще один нюанс. В батальйоні “Донбас” НГУ вже служив мій рідний брат, а ми ще на початку війни з ним домовились в один підрозділ не йти. А то з нашими “котловодами” в командуванні тоді все могло в будь-який момент дуже погано закінчитися. Ми не хотіли, аби батькам прийшло одразу дві “похоронки”.
Таким чином, варіант залишався тільки один – “Донбас” у складі Збройних сил України. Артем знайшов контакти підрозділу у “Фейсбуці” і записався. Йому пообіцяли перетелефонувати, та на той телефонний дзвінок він чекав мало не три місяці. Зрештою, в терміновому порядку його викликали на полігон в Дніпропетровській області, запевнивши, що батальйон закінчує збір і ось-ось поїде на фронт.
А.Н.: “Приїхавши на місце дислокації, я спершу потрапив до казарм армійської бригади, що стояла там, і вжахнувся тамтешнім алкогольним перегаром. І мобілізовані, і “срочники”, яких на той момент перетримали на службі вже півтора року, забили на все і “святкували” 8 березня. На щастя, то був не батальйон “Донбас”, який вже виїхав на полігон. Діставшись полігону, я побачив пару напівпорожніх палаток і осіб 50 військових. Це і був мій бат”.
Артем прибув до свого батальйону в перші дні його формування. І досвідченому бійцю, ветерану боїв за Піски, майже півроку довелось провести в наметах на полігонах, чекаючи відправки на фронт. Підрозділ дуже довго набирав особовий склад - за три місяці назбиралося ледве 200 осіб добровольців. І тоді командування наповнило батальйон “мобілізованими”, таким чином звівши нанівець саму ідею “добровольчого батальйону”. Зрештою, підрозділ приступив до бойової підготовки, доволі якісної та інтенсивної, але не позбавленої “совкових” анахронізмів.
А.Н.: “Ми поїхали в Широкий Лан (військовий полігон в Миколаївській області. – Авт.) на показові військові навчання радянського типу. Тобто, ми до безкінечності повторювали одні й ті ж тактичні пересування на полі бою для того, щоб до приїзду начальника Генштабу Муженка все це виглядало дуже красиво, як на картинці. Радянська класика: попереду виїжджає розвідка на БРДемах, позаду танкісти. Розвідка коректує артилерію, гелікоптери та авіацію, а потім важка піхота з танками та БМП “проломлює” фронт. Це був настільки “дрімучий” совок, що я вжахнувся, питаючи себе :куди я потрапив? В Радянську армію?”
Зрештою, після тривалих навчань, 46-й окремий батальйон спеціального призначення, а саме так називався підрозділ Артема, озброєний танками та артилерією, виїхав в зону АТО, де місяць простояв в тилу.
А.Н.: “Ми жили в напіврозваленому гуртожитку приблизно до листопада 2015 року, і потім нас відправили на передову. Просто одного разу зайшов старшина роти і сказав, мовляв, ви хлопці виїжджаєте на 2-3 дні на бойові завдання. В реальності ж виявилося, що ми виїхали на повних 4 місяці... Дуже багато хлопців залишили в гуртожитку свої речі, бо вони розраховували за кілька днів повернутися, і в результаті рота охорони того гуртожитку всі речі розікрала. На позиціях довелося кілька днів ночувати просто неба, доробляючи землянку, в якій вже можна було жити. Також нам не сказали, де стоять наші сусідні підрозділи. Ми тільки через декілька тижнів дізналися, що сусідня рота знаходиться аж за 3 км від наших позицій”.
Пізніше Артем зрозумів, що кількамісячне “сидіння” у багнюці окопів без будь-якої ротації було на той час нормальною практикою. Організаційні можливості Збройних сил перебували на вкрай низькому рівні. Було набагато простіше “закинути” на позиції один підрозділ на півроку, ніж робити ротації, щоб дати змогу людям банально помитись, випрати одяг та відпочити. Пробувши в голому степу чотири місяці, батальйон Артема відправили в далеке Рівне на переформування.
А.Н.: “Бат” знову вивели на переформування, оскільки відбувалася чергова, четверта за рахунком, хвиля демобілізації, а у нас мобідіків було 2/3 складу, і солдат потрібно було замінити іншими, як у звичайному регулярному підрозділі Збройних сил. З кожним таким поповненням до нашого батальйону приносилося все більше радянських порядків – і з кожним місяцем служби від добровольчого підрозділу залишалось все менше. Якщо, наприклад, в 2015 році, була ще яка-не-яка свобода, гнучкість, то потім усе потонуло в паперах. Ми на власній шкурі відчули, як то – бути в УПА – “Українській паперовій армії”. Було дуже суворо, закручували гайки так, що різьбу “зірвало”. Дійшло до того, що доводилося ходити в самоволку, щоб купити поїсти чи чогось необхідного. Адже харчували просто жахливо – “тушняки” із суцільного жиру, каші, які навіть собаки не хотіли їсти. Ще й командування батальйону займалося розкраданням. Щось потрібне для служби можна було “намутити” тільки напряму у волонтерів – причому так, щоб командування не знало”.
Після демобілізації та чергового поповнення батальйон “Донбас-Україна” ще раз взяв участь у показових навчаннях перед командуванням, а потім декілька місяців провів на славнозвісному, обпаленому степовим сонцем “Ширлані”, який був і залишається своєрідними “воротами в АТО”, адже жоден підрозділ не допускали на передову без попереднього “маринування” на цьому полігоні.
А.Н.: “Після Широкого Лану, підрозділи їдуть на війну як на свято, бо Широкий Лан – це постійна пилюка, постійна спека, постійна нестача води, і жити в таких умовах в “резинових” палатках – просто неможливо! Через дуже погану якість води у багатьох хлопців були реальні проблеми зі здоров‘ям. В декого за місяці полігону по десятку зубів випадало”.
На передовій командування та дисципліна були дуже далекі від того, що Артем бачив раніше в “дикому” та “нелегальному” ОУНі.
А.Н.: “В ОУНі, що стояв в Пісках, дозволялось проявляти ініціативу, було більше дисципліни, добровольці відзначалися великою мотивацією попри несення служби “на громадських засадах”, без жодної платні, усе волонтерське потрапляло прямо на фронт хлопцям. Там я бачив побратимів, що горіли бажанням битися проти росіян та сепаратистів. А що я бачив в ЗСУ? Безліч пристосуванців, людей, яким просто не було куди подітися, і вони йшли на військову службу, щоб лише заробити гроші. Та й звідки може взятися воля до перемоги, коли офіцери просто казали: “Тримайте лінію фронту, не провокуйте”. Ще й сварили нас, коли ми відповідали ворогу під час чергових перемир’їв. Усе це дуже позначалося на дисципліні”.
Підрозділ Артема страждав від недоукомплектованості. Офіцерів критично бракувало. Цілими ротами фактично командували сержанти. Через неспроможність командування організувати нормальне постачання, нечисленним контрактникам доводилося при кожній передислокації вручну завантажувати і розвантажувати ешелони боєприпасів та спорядження. Але найбільше підривала бойовий дух брехня керівництва.
А.Н.: “Філін (командир батальйону) виявився звичайнісіньким балаболом, він багато чого обіцяв, “корчив” з себе такого собі вождя, а виявлялося все пустопорожніми обіцянками. Через це багато справжніх солдат-добровольців, кадрових військових за першої можливості, коли закінчувався строк служби, звільнялися із батальйону “Донбас-Україна”. Плинність кадрів була, як в Макдональдсі.
Ми постійно приїжджали на нові місця, і всі проблеми з облаштуванням лягали на плечі солдат, людей катастрофічно не вистачало, вони дуже втомлювалися. Наприклад, в 2016-му, коли звільнилися останні мобілізовані, на позиціях залишалось по 5-6 людей, чергували чотири години через чотири”.
Батальйонні порядки абсолютно не влаштовували Артема, але можливості перевестися чи звільнитися в нього не було. Оскільки до війни хлопець ніколи не служив в армії, він не міг бути оформлений як мобілізований, і тому підписав славнозвісний “контракт до закінчення особливого періоду”. А керівництво батальйону замовчувало про реальні умови цього контракту.
А.Н.: “Я розраховував на те, що в разі чого зможу піти після одного року, бо я не фанат військової служби – просто хотів воювати, захищати свою країну. Мені пообіцяли, що через рік я звільнюся з мобілізованими з 4-ї хвилі. Але мене “розвели”. Коли прийшов час демобілізації, мені прямо сказали: в тебе контракт до кінця періоду, ось і будеш служити до кінця періоду. Так би я й сидів в армії, якби зрештою не вийшов закон, який дозволяв звільнятися після двох років служби”.
Сьогодні Артем дуже негативно оцінює досвід інтеграції добровольчих підрозділів у офіційні державні структури.
А.Н.: “Якщо конфлікт “розморозиться”, я піду у суто добровольчий підрозділ. Бо, на жаль, наша армія, на мій погляд, не винесла уроків з подій 2014 року, з поразок в Іловайську та Дебальцево – ті ж командири, ті ж порядки... Саме тому я вважаю, що добровольчі підрозділи в разі активної фази боїв будуть найбільш мотивованими, найбільш боєздатними”.
***
Звісно, негативний особистий досвід Артема не міг не вплинути на його критичну оцінку армійського життя. На жаль, явища, описані в його історії дійсно мали місце. Проблема в тому, що як армійське, так і цивільне керівництво в більшості випадків замовчує або ігнорує реальний стан речей. Воліючи розповідати байки про “найбоєздатнішу армію на континенті” і в день приїзду журналістів годувати солдат в їдальнях відбивними і бананами.
Сьогодні, як і всі попередні п’ять років, десятки тисяч мужніх і відданих військових і добровольців щодня ризикують власними життями на лінії фронту, захищаючи свободу і незалежність України. І ці люди заслуговують на правду та гідне ставлення. Залишається вірити, що “привид” гнилої радянської армії врешті згине у забутті, давши дорогу справжній – вільній, чесній і професійній українській армії.
В’ячеслав Масний. Київ
