Боєць “Азову” Сергій: Навіть ставши регулярним, добробат залишається добробатом
Історику і журналісту Сергію (прізвище він просив не згадувати у зв’язку з «виробничою» необхідністю. – Ред.) довелося побувати “по обидві сторони добровольчого руху”: і вільним бійцем ОУНу, і в дисциплінованому й організованому “Азові”. Його особистий бойовий шлях повністю повторює головні етапи добровольчого руху в Україні: стихійний, вільний порив на захист України, а пізніше тверезе осмислення, становлення на грунті організованості та дисципліни і наповнені небезпекою та важкою працею фронтові будні.
Про зародження добровольчого руху та “споконвічний” конфлікт між вільнодумством добробатів і армійським офіціозом в історії добровольця Василя Ютовця читайте в частині першій.
Про стихійний період добровольчого руху та його сутінки в історії Євгена Чепелянського читайте в частині другій.
Про злет і падіння одного з найзнаменитіших добровольчих підрозділів в історії Дениса Новікова читайте в частині третій.
Рішення стати бійцем добровольчого підрозділу Сергій прийняв влітку 2014, коли війна на Донбасі вже набрала обертів. Тоді здавалося багатьом, що війна не буде тривати довго. Відповідно, тоді Сергій не бачив сенсу підписувати контракт, адже сподівався, що за 2-3 місяці усе завершиться.
Сергій: “На той час я не розглядав можливість і необхідність тривалого перебування в армії, так як побудова армійської кар’єри мене не цікавила, а вступ в добровольчий батальйон видавався мені найкращим варіантом. Не вірилось тоді в те, що війна затягнеться надовго. Чи ми переможемо, чи програємо, але у будь-якому випадку це не буде затяжний процес. Або ми будемо наступати і видавимо ворогів з Донбасу, або росіяни повномасштабно вторгнуться і знесуть наш уряд повністю. Відповідно ні в тому, ні в іншому випадку підписувати якісь довготривалі контракти і йти в армію не хотілося. Плюс, на той час складалося враження, що і озброєння, і підготовка, і бойовий дух Збройних Сил сильно “бажали кращого”. Тож був сенс йти саме новостворені добровольчі батальйони, які мали і більшу мотивацію, і більше бажання боротися”.
На той момент потрапити до добровольчого підрозділу проблем не складало. Соцмережі та веб-сайти повнились контактами вербувальних пунктів, комбатів і “менших” командирів. Велика кількість патріотичних та націоналістичних організацій проводили вишколи, де зарекомендувавши себе можна було швидко потрапити на фронт. Саме таким шляхом Сергій потрапив до батальйону ОУН.
Сергій: “Насправді, зараз вже з власного досвіду я розумію, що на той час тої мінімальної підготовки, яку нам давали, явно було недостатньо. Зате її компенсувала дуже висока мотивація та бажання їхати на фронт. В серпні 2014 року стало “гаряче”, всі розуміли, що Росія прямо ввела війська на Донбас, і тому часу на тривалу підготовку просто не було. Залишався один варіант – максимально швидко їхати на передову і вже там навчатися прямо на полі бою.
В ОУНі у нас в принципі все було на дуже високому рівні. Фактично я пробув там близько трьох місяців. Увесь цей час в нас була дуже хороша атмосфера, всі були вмотивовані, працювали по максимуму, практично жодних конфліктів не було. Такі ж настрої панували і у взаєминах з нашими сусідами – армійцями та «Правим сектором». Незалежно від того, хто ти і звідки, ставлення було до всіх побратимське».
Жодні обстріли чи зіткнення не могли похитнути бойовий дух бійців добробату, та “Мінські домовленості”, що як грім посеред неба, сильно вдарили настроях людей на передовій.
Сергій: “Я добре пам’ятаю день, коли був підписаний «Мінськ». Повертаюся на свою позицію, а там мій товариш сидить і з дуже сумним виразом обличчя їсть ложкою згущенку, яку ми берегли на особливий випадок. Питаю: «Що сталося?» А він мені: «Ти не повіриш – ми капітулювали».
Для нас це був шок. Як так? Ми реально воюємо, робимо успішні вилазки, плануємо наступальні операції, а тут все: з 8-ї години вечора – припинення вогню. Та пройшла 8-ма година, а вже о 9-й нас знову почали обстрілювати. І стало зрозуміло, що це “перемир’я” ненадовго. Але все одно настрій був гнітючий”.
Втім, попри регулярне порушення умов Мінська, до листопада 2014 бої на фронті в районі дислокації Сергієвого підрозділу притихли. А у героя нашої історії, як і в багатьох добровольців, почалися важкі часи – на голову звалилися матеріальні труднощі, адже добровольчий батальйон ОУН не мав ніякого легального статусу, і тому не міг платити своїм бійцям жодного грошового забезпечення. Саме тому період перемир’я Сергій вирішив використати для того, аби підшукати варіанти служби, щоб при цьому не залишитися “голим-босим”.
Сергій: “Щойно я поїхав з ОУНу, на фронті активізувались бої за Донецький аеропорт і Дебальцеве. Я зрозумів, що негайно треба повертатися. Причому повертатися вже надовго, на повноцінну службу, хоча б там рік, два, три. Розглядав службу тільки в добровольчих підрозділах, бо мені сподобався дух побратимства, мотивація людей, ставлення командирів та рядових бійців до своїх обов’язків. Вибрав я “Азов”, бо він вже був оформлений як частина Нацгвардії, та й знайомі знайшлися, які переповідали, що там і як.
Знову ж, треба було пройти вишкіл. Я прибув на базу «Азову», мав там тренуватися чотири тижні. Але 10 лютого почався наступ на Широкине, і мене, як людину з бойовим досвідом, буквально через два дні забрали в АТО”.
Втім, далеко не одразу Сергію довелось потрапити вже в якості “азовця” на фронт. Адже всі новоприбулі спершу декілька тижнів стояли в охороні баз “Азову, проходили перевірку, і вже тоді розподілялися до бойових підрозділів. Сергію довелося із піхотинця перевчатися в артилериста...
Сергій: “Вийшло досить цікаво. В 2014-му я ще думав, що піхота це така романтична штука – бере штурмом міста, з автоматом в руках і воює обличчя в обличчя з ворогом. Але осінні бої показали, що в позиційній війні, а вона тоді вже ставала такою, артилерія грає набагато більшу роль. Тому, якщо хочеш бути результативним воїном, треба освоювати артилерійський фах. Звісно, спершу я виконував функцію артилерійської обслуги - підносив снаряди і все таке. Але далі, вчився та отримував нові навички і потихеньку переходив до більш складних і відповідальних завдань”.
Головною проблемою нової Сергієвої роботи виявилося те, що вона потрапила де-юре під заборону Мінськими домовленостями. Хоча систематичні порушення мінських угод стали абсолютно нормою для сепаратистів та російських підрозділів, нашим військовим часто доводилося йти на фантастичні кроки, аби мати можливість відповісти на ворожі обстріли.
Сергій: “Все почалося з того, то «Азов», не до кінця мені відомими шляхами, десь зміг отримати гармату БС-3. Це така дуже стара гармата, конструкції 1944 року, по факту музейний експонат. Але штука тієї гармати в тому, що вона мала калібр 100 міліметрів, тобто якраз вписувалася в формат Мінських домовленостей, які забороняли використовувати все, що більше 100 міліметрів. До того ж це була морська гармата – вона мала дуже високу дальність для стрільби, до 18 км, і досить хорошу влучність. І при цьому був один «веселий» побічний ефект. У цієї нашої гармати був дуже характерний звук польоту снаряду, бо снаряди до неї використовуються такі, як на танках. Тому “сєпари” дуже часто плутали і думали, що по ним стріляє якийсь новий “сікрєтний” “укроповський” танк. Так що нерозбериху сіяли справно. Потім навіть неодноразово знаходили відео в Інтернеті, де “сєпари” розповідають, що під Маріуполем американці «украм» дали танк «Чорна пантера», з нереальними бойовими характеристиками, який одним пострілом будинки зносить. Так що наш музейний «експонат» завдавав противнику суттєвих втрат, зокрема, й по бойовому духу”.
До літа 2015 року “Азов” разом з іншими добровольчими підрозділами та ЗСУ вів бої в районі Широкиного. Однак відвойовані в кривавих боях позиції довелося залишити, коли командування прийняло рішення вивести всі підрозділи Національної гвардії з лінії зіткнення.
Сергій: “Це рішення у нас сприйняли дуже негативно. По-перше, 99% хлопців реально дуже вмотивованих, що рвалися захищати свою країну, чекали реальної роботи на фронті, а не в тилу. По-друге, здавалося зрадою залишати Широкине, за яке так довго проливали кров.
Сьогодні я вважаю, то була дуже хибна політика. Наскільки я розумію, ставилося завдання послабити добровольчі підрозділи, послабити політичну роль їхніх представників у парламенті, зокрема. Загалом це все дуже погано вплинуло – і на конкретно наш підрозділ, і на українські позиції на фронті взагалі. Багато інших підрозділів у той час – кінець літа 2015 року – почали розпадатися. Пішов суцільний відтік, люди звільнятися, не вбачаючи необхідності і сенсу в подальшому перебувати на службі. Звісно, на той момент вже посилились Збройні Сили, покращилась їх підготовка та мотивація. Та все рівно вони не могли зрівнятися у цьому плані з добровольцями, особливо в плані готовності наступати, звільняти наші території”.
Особистий досвід Сергія дав йому унікальну можливість порівняти дві іпостасі українського добровольчого руху: вільну “махновщину” і статус окремого, але цілком офіційного підрозділу. Герой нашої історії розповідає, що незалежно від статусу добровольчого підрозділу, їх об'єднував дух і особливі відносини між командуванням і рядовими бійцями. Різна доля і різний статус добробатів в основному стали наслідками особистих позицій та зв'язків їхніх командирів. Так, якщо “революційний” комбат Коханівський, як і багато його колег залишилися “бунтарями”, то командири «Азову» зуміли знайти точку порозуміння з державою, хоча й заплатили за це підпорядкуванням законам та наказам, які могли не схвалювати.
Сергій: “Коли у тебе немає контракту, і люди служать виключно з власної доброї волі – це накладає свої особливості. Через те в ОУНі була висока “тікучість”, не маючи якогось серйозного соціального забезпечення люди в переважній більшості не могли довго там залишатися. Тому й розглядали ОУН як тимчасову службу – приїхав на кілька місяців воювати, а далі собі вже вирішуєш, куди іти. Службу ж в “Азові” налагодили серйозно – і її багато хто розглядав як можливість професійного вдосконалення та побудови фахової військової кар’єри. Не так, щоб відсидів, а потім в штаб на якусь посаду, а реальне освоєння якоїсь військової професії. Але добровольчий підрозділ все ж залишається добровольчим, незалежно від статусу. Тому атмосфера в нас була дуже товариська – командири дослухалися до нас, а ми їм повністю довіряли, і не існувало якоїсь формалізованої ієрархії”.
З позиції сьогодення перспективи добровольчого руху в Україні можуть видатись неясними. Але добровольчий рух постав в момент найбільшої кризи для України, і тому, в разі повномасштабного вторгнення росіян або прориву фронту на сході, люди, що стали на захист України в 2014-2015 роках, повернуться на фронт.
Сергій: “Я більш ніж переконаний, якщо ситуація на фронті різко ускладниться – 100% гарантії, що добровольчий рух відродиться. Люди підуть знову до добровольчих підрозділів – чи в складі офіційних структур чи повністю відокремлених, як у свій час був ОУН і ДУК. Я особисто знаю дуже багато таких товаришів з ОУНа і з «Азова», інших підрозділів, які зараз живуть цивільним життям, але готові у випадку серйозної загрози повернутися на фронт. Більш того, я двома руками «за» розвиток територіальної оборони в Україні. Це один з найкращих варіантів, щоб добровольці, з їхньою мотивацією, бажанням, волею до боротьби, мали можливість направити свої сили в корисне русло. В перспективі регулярне тренування і навчання добровольчих підрозділів територіальної оборони може стати повноцінним інструментом для підготовки добровольців і залучення їх організацій на випадок великого конфлікту».
В’ячеслав Масний, Київ
