Які виклики чекають Україну в 2019 році
В останні дні минулого року Рада з фінансової стабільності визначила три ключових виклики для України у 2019 році: уповільнення темпів зростання світової економіки і економік країн-торгових партнерів України, коригування цін на сировинні товари, підвищення процентних ставок провідними Центробанками світу. Погоджуючись із цим, хочу розширити перелік кількома важливими викликами (в тому числі, за рахунок політичних), на які наражатиметься Україна у році, що настав.
Перший і головний виклик – продовження і можливе загострення військового протистояння на сході нашої країни. Цьому є кілька причин:
- Історико-культурна. Росія була задумана як імперія, тому її політичний код передбачає імперську агресивність. Зовнішня політика РФ – це політика, яка проводилася за часів Російської імперії та Радянського Союзу, в основі якої лежать автаркія і мілітаризм. Необхідність утримання територій, що входили в Російську імперію і СРСР, звучить набатом для російських владних еліт. У їх розумінні єдино ефективним вважається прямий контроль. Встановити його можна або шляхом приведення до влади «ручних» правителів, або військовою агресією.
- Геополітична. Один із постулатів геополітики свідчить, що Росія як імперія нежиттєздатна без України, і якщо Росія втратить Україну, то лише питання часу, коли Росія припинить існування. Путін, судячи з усього, переконаний, що в разі входження України в ЄС і НАТО (не очевидного, але реального у свідомості Путіна) дні Росії будуть полічені. Хіба може він таке допустити?
- Економічна. Воєнний конфлікт має сенс, якщо післявоєнний світ в результаті цього конфлікту буде кращим від довоєнного. Влада Росії й населення, яке її підтримує, вважають, що постановка під контроль частини території України або всієї нашої країни принесе їм економічну вигоду. Своєрідна логіка в цьому є, оскільки ринками збуту для неконкурентоспроможної за світовими мірками російської продукції можуть бути в першу чергу країни колишнього СРСР.
Всі перераховані фактори, як і раніше, актуальні. Росія не перестане «відчувати» імперські фантомні болі за втраченими територіями і буде намагатися відновити над ними контроль. Головна мета Росії, в розумінні її владних еліт і більшості населення, полягає в тому, щоб зробити неможливим вступ нашої країни в ЄС і НАТО, тобто, дії РФ щодо нашої країни, в логіці мислення керівництва Росії, – по-своєму раціональні. Тому, варто розцінювати ризики продовження, або й загострення військового конфлікту, як досить високі. Особливо в періоди, що безпосередньо передують виборам президента і парламенту нашої країни.
Другий виклик – ймовірність загострення протистояння в акваторії Азовського моря та виникнення конфліктів в акваторії Чорного моря. Дивлячись крізь призму економіки, це може створити серйозні логістичні труднощі для ключових експортних галузей нашої країни – сільського господарства і чорної металургії. За січень-жовтень 2018 року через порт Маріуполь було експортовано 3,6 млн тонн чорних металів, а через порт Бердянськ – 0,8 млн тонн сільськогосподарської продукції. У разі, якщо відбудеться повна блокада Росією маріупольського і бердянського портів, може припинитися комерційне судноплавство в Азовському морі, негативні наслідки для українського експорту будуть дуже серйозні. Можливість швидкої переорієнтації експорту на чорноморські порти стримується певним дефіцитом рухомого складу (локомотиви і вантажні вагони) «Укрзалізниці». Не думаю, що можлива тривала блокада українських портів, розташованих на Азовському морі, проте періодично Росія може (і допускаю – буде) сковувати їх роботу. Тому, необхідно продумувати і реалізовувати альтернативні варіанти транспортування експортних вантажів.
Третій виклик – не варто забувати про ще один вид залежності нашої країни від Росії. Незважаючи на серйозні заходи по диверсифікації джерел ядерного палива для українських АЕС, значна його частина поставляється з РФ. А питома вага електроенергії, що виробляється на атомних станціях України, становить близько 50% від загального обсягу. До Росії ми вивозимо і відпрацьоване ядерне паливо (будівництво власного сховища ведеться, але немає впевненості в тому, що воно буде введено в заплановані терміни). Тобто, у Росії є серйозні важелі й невійськового характеру для впливу на нашу країну.
Четвертий виклик – державний борг. Згідно з даними Мінфіну (за станом на 1 грудня 2018 року), в цьому році Україна повинна буде здійснити виплати з погашення та обслуговування зовнішнього державного боргу на 150 млрд гривень. Це еквівалентно приблизно 5,4 млрд доларів. Зараз успішне погашення і обслуговування зовнішнього держборгу безпосередньо залежить від отримання кредитів МВФ і «пов'язаного фінансування» (кредити Світового банку, макрофінансова допомога Євросоюзу). «Професійним критикам» МВФ запропоную зіставити вартість запозичень у Фонді й ціну, по якій Україна, з урахуванням її економічних і політичних ризиків, може залучити гроші на зовнішніх ринках. Для «штатних критиків» Нацбанку зауважу – МВФ надає країнам-позичальникам кредити, якщо вони проводять антиінфляційну політику. Обставини складаються таким чином, що акуратне виконання Україною зобов'язань за зовнішнім держборгом знаходиться в безпосередній залежності від виконання Меморандуму про співпрацю з МВФ. До речі, окремі вимоги МВФ ускладнюють задачу стримування інфляції – приведення тарифів на газ до «імпортного паритету» може негативно вплинути на рівень цін в Україні. Але, якщо наша країна потребує кредитів МВФ, а зараз це беззаперечно, то доведеться виконувати вимоги Фонду.
Ще більша сума – 210 млрд гривень – є платежами з погашення та обслуговування внутрішнього боргу в 2019 році. З урахуванням добре налагодженого механізму заміщення внутрішнього держборгу, ситуація з його рефінансуванням і обслуговуванням не викликає великого занепокоєння. Однак, тенденція зростання прибутковості ОВДП, яка спостерігалася в 2018 році, разом із ймовірністю збільшення потреби уряду у внутрішніх запозиченнях (внаслідок «подвійного електорального циклу» в 2019 році) може викликати збільшення вартості обслуговування внутрішнього держборгу.
П'ятий виклик – підтримання політичної стабільності в період «подвійних виборів» (президентські й парламентські) й забезпечення на її базі хороших темпів зростання економіки. Існування прямого взаємозв'язку економічного розвитку держав і рівня політичної стабільності в країні не є аксіомою. Проте, на цей взаємозв'язок стосовно країн, які знаходяться в процесі трансформацій, вказували багато відомих дослідників – наприклад, соціолог С.Хантінгтон та економіст М.Олсон. Так, Хантінгтон стверджував, що «країни з більш високим рівнем як соціальної мобілізації, так і економічного розвитку характеризуються більшою стабільністю і миром в політичному відношенні. Саме економічна і соціальна відсталість відповідальні за нестабільність і, отже, модернізація – це шлях до стабільності».
Включення країни в світогосподарську систему як постачальника сировини і ринку збуту для транснаціональних корпорацій зумовлює формування відповідної олігархічної еліти, влада якої спирається на отримання ренти і робить політично і економічно неможливими спроби реалізації інших сценаріїв розвитку економіки.
Тому поряд з підтриманням політичної стабільності необхідно нарешті перейти до вирішення ключової макропроблеми – модернізації економіки України на основі реіндустріалізації, метою чого має бути повернення нашої країни в світовий клуб промислово розвинених держав. Значення мають не тільки кількісні, а й якісні параметри економічного зростання. Саме через якісні трансформації (перехід від експортно-сировинної моделі економіки до індустріальної) Україна зможе домогтися підвищення кількісних подушних показників рівня життя громадян.
Богдан Данилишин
FB
реклама