Савур-могила Морозенка. Просякнута козацькою кров’ю

Спом’янімо Куренівську трагедію. Недалекоглядна київська влада, керована з Москви, прогавила загрозу від переповненої штучної водойми, що багато років нависала над столицею України. Надміру дощової весни з таненням глибоких снігів недостатньо міцну греблю прорвало. Невтримні селеві потоки ринули в Бабин Яр, знесли й затопили житлові квартали разом з трамвайним парком. Не одну тисячу жертв поглинуло небачене доти нагромадження мулу.

Болючу згадку пробуджують брудні потоки теперішньої московської пропаганди, що накривають Україну, потьмарюють небо й отруюють національну свідомість. Ввергнутий після битви під Полтавою 1709 р. у колоніальну залежність волелюбний народ не тільки нарікає вустами своїх співців – «а вже років триста, як козак в неволі», а й заповідає новим поколінням не терпіти осоружного ярма, не нидіти в меншовартості, унтерменшості, рабській залежності, а боротися до останнього подиху за світлу долю, за краще майбутнє на своїй правічній, одвічно рідній землі.

На неї в двадцять першому столітті нової ери посягає, як і віками раніше, денаціоналізований набрід «от Москвы до самых до окраин». Мовби услід за ханом Батиєм непрохані накидаються на чуже, щоб урвати щось по-звірячому. Вгризаються в справіку українське, омите гарячою кров’ю самовідданих захисників материзни. Посягають і на високу серед степу широкого Савур-могилу, горлопанять, що вона якась нібито їхня, так само, як і Донеччина, Луганщина…

Але ж невмируща народна пам’ять знає, де чия власність – предковічна і довічна. Захищена від навал кочових орд з несходимого Сибіру й неоглядної Азії. Просякнута до самої магми гарячою козацькою кров’ю. Берімо до серця кобзарську думу про Морозенка, благословляймо захисників Батьківщини бити лихом об землю й давати гідну відсіч знавіснілим ворогам. Народна поезія заповідає сучасникам, де українська земля.

І вона має бути недоторканою. Ближчих віків за її оборону віддано стільки козацьких життів, що й не перелічити. Народна пам’ять на віки-вічні береже подвиги доблесних, героїчних, тих, котрі боролися до останньої краплі крові не за тих чи тих владарів, а захищали рід свій – матерів, батьків, дітей, свою Україну. До спадкоємців слави прадідів промовляє голосного звучання пісня про Морозенка. Згадаймо її останні строфи:

                                              Не вернувся й Морозенко,
                                              Голова завзята –
                                              Замучили молодого
                                              Вороги прокляті!..             

                                              Вони ж його не стріляли
                                              І на чверті не рубали.
                                              Тільки з його, молодого,
                                              Живцем серце взяли.

                                              Взяли його, поставили
                                              На Савур-могилу:
                                              «Дивись, тепер, Морозенку,
                                              На свою Вкраїну».

Дивімося ж «на свою Вкраїну» довкола Савур-могили – аж до кордону з Російською Федерацією, нагло порушеного кремлівськими верховодами. Одурманені сепаратисти під командуванням чортзна-чиїх нащадків учиняють такі нечувані мордування над тими, що втрапляють у їхні пазурі, яким ніколи не може бути ніякого виправдання. Історія неодмінно засудить і припечатає тавром ганьби, прокляне князів тьми в коридорах кремлівської влади.

Вадим Пепа

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства