Журналіст із Каховки Олег Батурін працював в умовах окупації. Він потрапив до російського полону, де перебував із 12 по 20 березня минулого року. У червні минулого року Президент вручив йому орден «За заслуги» III ступеня. Журналіст Укрінформу поспілкувався із колегою про його викрадення, перебування у російській катівні та ситуацію на лівому березі Херсонщини.
МЕНЕ ВМОВЛЯЛИ НІЧОГО НЕ ПИСАТИ, АЛЕ ЯК ТОДІ ВЗАГАЛІ ЖИТИ?
- Що відбувалося в момент повномасштабного вторгнення в Каховці? У тебе тоді не з’явилася думка посадити родину в автівку і виїхати з міста?
- Ми прокинулися від гучних вибухів близько п’ятої ранку. Каховка і Нова Каховка не спали – було враження, що всі сидять у соцмережах. Мої рідні в Херсоні тоді вже виїжджали з міста. Дружина ж була рішуче налаштована йти на роботу. Десь о сьомій-восьмій ранку нам почали надходити повідомлення з Генічеська, Каланчака, Скадовська, Олешок. Те, що ми чули, не давало взагалі ніякої надії. Я пішов до Каховської міської ради: там на 9 годину була призначена сесія, яка не відбулася. Після цього ми вирішили з’їздити у сусідні міста – Таврійськ, Нову Каховку, щоб подивитися, що там відбувається та дозаправити авто. Нова Каховка вже була абсолютно порожньою, автозаправки зачинені. Над містом літали реактивні літаки. По дорозі ми бачили колони військової техніки, оточену Каховську ГЕС. Я не пам’ятаю знаків розрізнення, але було очевидно, що це – росіяни. І я зрозумів, що ми нікуди не зможемо виїхати. Уже відбувалися бої в районі Антонівського мосту. Ми повернулися додому, всі були розгублені. Я дозаправив бак і буквально на мені закінчилося пальне. Ми залишалися у місті.
Десь із початку березня почали обговорювати з родиною варіанти – що робити далі. Ми розуміли, що якщо це надовго, то росіяни будуть проводити “референдуми”, впроваджувати рублі, загалом повторювати сценарії Донецька, Луганська і Криму. Тобто треба було думати, як виїжджати. Тоді з’явилися російські блокпости, масово повідомляли, що росіяни розстрілюють машини. Дійсно, не одна людина загинула. За таких обставин доводилося чекати, щоб зрозуміти, як діяти далі.
- Ти ж розумів – що чекає на журналістів в умовах російської окупації. Але продовжував висвітлювати події. Для тебе стояв вибір – сидіти тихенько чи працювати?
- Багато людей мене вмовляли замовкнути, закритися, нічого не робити. Але я не уявляв, як тоді узагалі жити? Плюс мені було цікаво, що відбувається в інших громадах. На мене доволі часто виходили колеги, я включався в різноманітні ефіри, розповідав, що відбувається у моєму місті.
ПІСЛЯ ПЕРШОГО МІТИНГУ СТРАХ ЗНИК
- У громадах, містах Херсонщини, в тому числі – в Каховці, проходили мітинги проти окупації. Ти брав у них участь?
- У Каховці відбулися масові мітинги, я був на двох перших – 6 і 7 березня. Ще й хода була величезна 7 березня. Стільки людей раніше збиралося хіба що на День міста. До слова, я дуже добре пам’ятаю всепоглинаюче відчуття страху в кінці лютого - на початку березня. І після першого ж мітингу, коли ми спілкувалися з різними людьми, цей страх зник.
- З’явився драйв?
- Так, це викликало драйв. Звісно, у натовпі були «заслані козачки», всіх знімали з квадрокоптерів. Пізніше стало зрозуміло, хто це робив.
- Давай згадаємо, як тебе викрали російські військові. З ким ти йшов на зустріч? У мене склалося враження, що тобою зацікавилися не лише через журналістську діяльність, а й тому, що ти був особистим ворогом колаборантів.
- Щодо останнього – безумовно. Тоді я мав зустрітися з волонтером Сергієм Цигіпою. Наскільки мені відомо, його також викрали 12 березня, коли він ішов у напрямку Каховки на зустріч зі мною. Я не знаю точно, як усе відбулося. Наступного дня мені стало очевидно, що це була пастка, що Цигіпа опинився в такій самій ситуації, як і я. Тому що 13 березня – на другий день після того, як мене викрали і привезли в будівлю Херсонської облдержадміністрації – я чув там голос Цигіпи, він називав своє прізвище.
- Тебе спочатку тримали у Каховці?
- Мене вивезли у Нову Каховку. Спершу допитували у будівлі міської ради, в кабінеті міського голови. Тоді мені єдиний раз зняли з очей капюшон і я добре запам’ятав у кутку новенький червоний прапор – совєтський. Це мене вразило. Там мені погрожували, били, допитували. Потім перевезли до будівлі поліції, яка перетворилася на катівню, російську в’язницю. Там мене тримали всю ніч у приміщенні колишнього паспортного столу, прикутим рукою до батареї.
- Чого загарбники хотіли цим досягнути?
- З того, що вони мені казали у Новій Каховці, з того, що я зрозумів, вони хотіли мене вбити. Тому я подумки до цього готувався. А вранці мене й інших бранців вивели, знову закрили обличчя капюшоном. Одягнули кайданки, кинули в машину і кудись повезли. Це я вже потім зрозумів, що мене привезли в Херсон, до будівлі облдержадміністрації. Коли мене разом з іншими бранцями “гуськом” завели до приміщення, одразу “кинулися в ніс” запахи різного алкоголю, дорогого. Потім мене повели на другий поверх, а там уже стояв стійкий запах ліків, як в операційній. З'явилися думки, що різатимуть на органи.
- Ти на той момент щось міг бачити?
- У мене було закрите обличчя, я бачив лише на рівні шкарпеток. Навіть дихати було важко, бо капюшон сильно перетягнули скотчем.
- У Новій Каховці тебе годували, давали воду, водили до туалету?
- Нічого не давали. Трохи попити дали вже наступного дня, коли привезли до будівлі Херсонської ОДА. Тоді ж дозволили сходити до туалету. На той момент минула доба з моменту викрадення. Я зрозумів, що в будівлі облдержадміністрації четверо таких, як я. Росіяни відібрали мобільні телефони, лазили в них, – вони самі про це говорили. Усіх інших розвели по кабінетах і почали бити. Зі мною залишився якийсь ФСБшник – я так зрозумів. У нього був молодий голос. Він почав мене допитувати. Мене привезли туди о 12-й годині дня, я перебував там десь до 17-18 години.
- Звідки ти знав, що людей б’ють?
- Я чув крики. І ще весь час я чув якісь голоси з вулиці. І лише коли він чомусь відчинив вікно, я чітко почув – що це за вигуки. Кричали «Путін х..ло» і подібне, під будівлею був агресивний натовп. Я почав міркувати, де це може бути? Не в Генічеську, не в Скадовську, не в Криму. Бо я спочатку навіть думав, що мене до Криму повезли. Почувши крики, я подумав, що, напевно, це Херсон. Потім придивився, що під моїми ногами – специфічні малюнки, які є лише в ОДА. Невдовзі після цього я запитав ФСБшника, чи це не Херсон. І він підтвердив. Та навіть із його запитань можна було здогадатися про місце. Якщо у Новій Каховці мене розпитували про Каховку і Нову Каховку, цікавилися атовцями, місцевими працівниками СБУ, організаторами місцевих мітингів, то тут мене питали адреси херсонських атовців, активістів, адреси і телефони херсонських журналістів. Я казав: у мене є колеги, знайомі в Херсоні, але їхні адреси, номери телефонів я не пам'ятаю. Мовляв, не знаю таких даних навіть багатьох рідних людей, навіть коли до сестри приїздив і викликав таксі, то перепитував її адресу. Так я говорив на допиті.
- Тебе у Херсоні цей ФСБшник не бив?
- Ні, лиш погрожував. Били мене, коли забирали з будівлі облдержадміністрації і перевозили в інше приміщення. Тоді були стусани. Це було дуже боляче, але все в порівнянні.
- Що було після цього допиту?
- Увечері 13 березня мене разом з іншими бранцями відправили в якесь інше приміщення. Коли я вийшов на волю, то зрозумів, що це – ізолятор на вулиці Теплоенергетиків (ізолятор тимчасового тримання росіяни перетворили на катівню, – ред.).
- Які умови були в ізоляторі, тебе викликали на допити?
- Спочатку було дуже холодно, 12-14 березня на вулиці стояв мороз. Десь за тиждень вони запустили якесь опалення, трохи потеплішало. Там не було нічого, окрім нар. Спочатку мене тримали одного в камері на п'ять ліжок, 17 березня перевели до іншої камери, де я перебував уже з іншим бранцем. Я відчував, що спочатку цей ізолятор був напівпорожнім, але з кожним днем там ставало все більше людей. Вони заводили нових бранців, постійно вдиралися в камери, проводили спонтанні допити. Були різні наглядачі, серед тих, хто вдирався, були “денеерівці”, “чеченці”, ще якісь категорії людей... Я розумів це за голосами. На них не можна було дивитися, вони вимагали, щоб обличчя було опущене донизу. Але я помітив, що вони в масках. Чув, що охоронці погрожують людям, які сидять у сусідніх камерах. Наприклад, що «сейчас чечен придет».
- Ти зрозумів, чому вони тебе відпустили?
- Відпустили, безумовно, через розголос навколо мого викрадення. Є також підозра, що на той момент вони не зовсім розуміли – що зі мною робити. Адже з першого дня у тому ізоляторі я чув, що вони найбільше цікавляться атовцями і військовослужбовцями. Їх дуже жорстоко били, катували.
- Я також можу припустити: тебе відвезли до Херсона, де не було твоїх особистих ворогів серед колаборантів, як у Каховці чи Новій Каховці, про які ти постійно писав.
- Я теж так думаю. Можливо, мене це врятувало. Тому що, якби мене залишили в Новій Каховці, сценарій був би набагато драматичніший. Мене привезли до Херсона, бо, наскільки я розумію, там була головна ФСБшна база.
- Тебе просто виставили за ворота?
- Ні. У неділю, 20 березня, вони зайшли в камеру і сказали збирати речі. Мене і ще двох людей посадили в мінівен на вісім місць. Мене посадили на заднє сидіння, накрили обличчя капюшоном, руки назад відвели, а замість кайданок начепили пластикову стяжку. Сказали, що відвезуть додому. Ще запитали: «Инструкции вам дали?». Мої сусіди по нещастю щось там угукнули, а мені ніхто ніяких інструкцій не давав. І росіяни кажуть: «Ждите следующих инструкций, сидите сейчас дома три-четыре дня, никуда не выходите, мы с вами свяжемся». Я зрозумів, що мене відпускають, але не назавжди.
- Тобто вони збиралися якось використовувати бранців, яких відпустили?
- Можливо. Тоді разом зі мною відпустили працівника комунального підприємства «Муніципальна охорона» Новокаховської міської ради. Літній чоловік, учасник АТО. Я знаю, що його знову викрали і відпустили. А втретє його забрали восени 2022-го року, досі про нього нічого не відомо. З нами також був молодий чоловік ромської національності. Він із Каховської громади. Всю дорогу з росіянами розмовляв – така захисна реакція. З цієї розмови я зрозумів, що він приїжджав на велосипеді до своєї дівчини в Нову Каховку, щоб подарувати їй якусь прикрасу золоту, яку росіяни у нього в результаті відібрали. Його схопили, бо фотографував військову техніку. Росіяни казали, щоб він більше не фотографував, інакше знову схоплять.
- Вони цікавилися, про що ти писав?
- Розпитували і що я писав, і чим займався, і де працював. Навіть мої політичні уподобання їх цікавили. Всі допити починали зі слів: «Фамилия, имя, откуда, за что взяли, кем работаешь».
- Після всього пережитого ти звертався до психолога?
- Так, я працював із психологом.
- Давай повернемося до того, як ти вибрався з окупації. Скажу, що твій пост про те, як це тобі вдалося, спонукав багатьох до виїзду.
- Спочатку я не думав про виїзд. Бо треба було відновитися, прийти до тями. Я звернувся до лікаря, з’ясувалося, що мені поламали чотири ребра. Було дуже боляче. Потім один чоловік розповів, що зміг виїхати через Станіслав на своїй машині, хоча й це було жахливо. На той момент в окупації почали їздити рейсові автобуси, тобто люди пересувалися повз російські блокпости. Я почав збирати інформацію, як це відбувається. Рішення про виїзд я прийняв у ніч на 30 березня 2022 року. Для мене основним аргументом “за” було те, що на той час у окупантів на блокпостах не було списків, але я розумів, що вони рано чи пізно з’являться. Окрім того, вже на той момент почалися значні перебої з інтернетом, ми дві доби сиділи без будь-якого зв’язку. Мені сказали, що це – перші ластівки, і росіяни рано чи пізно вимкнуть зв'язок. Ми виїхали 31 березня в Херсон. Моя легенда була така, що мені потрібно їхати на лікування. У принципі, ця легенда – максимально правдива. Ми ночували в лікарні, а вранці 1 квітня виїхали дуже рано, проїхали через кілька блокпостів на Білозерку і там вперлися у блокпост, через який уже не пропускали. Ми стояли з шостої ранку до 15-ї години дня. Потім окупанти сказали, що нікого пропускати не будуть, мовляв, пробуйте завтра. Я розумів, що треба економити бензин, і ми вирішили ночувати максимально близько до цього блокпоста, у Білозерці. Нас на кілька ночей прихистили невідомі люди. У Білозерці росіяни почали обходити вулицю, де ми проживали, до нас не дійшли – залишилося дві хати.
3-го квітня ми дізналися, що напередодні деякі цивільні вирішили проїхати через Снігурівку й їм це вдалося. Ми також вирішили спробувати. Не знаючи дороги, довго їхали полями, через велику кількість російських блокпостів. Але було багато людей і машин, що розсіювало увагу окупантів. Ми виїжджали колоною, манівцями дісталися до Кропивницького. І так ви вирвалися на свободу.
РОСІЯНИ ПРОДОВЖУЮТЬ ВИКРАДАТИ ЛЮДЕЙ
- Яку ти маєш інформацію, що зараз відбувається на тимчасово окупованому лівобережжі Херсонщини?
- Там украй жахлива ситуація. Ми знаємо, що «на підвалах» опиняються навіть прихильники Росії. Проте такі люди там вільніші у пересуванні.
Люди там, фактично, зайняті фізичним виживанням. Бо, наприклад, у Новій Каховці з кінця 2022-го року практично не працює лікарня і людям для отримання базової меддопомоги треба їхати до Скадовська чи Генічеська. Загалом в окупації, мабуть, найважче із медичним забезпеченням. Бо окупанти звертають увагу, чи є у людини російський паспорт, їхній страховий поліс.
Також дуже дорогі й неякісні продукти. Рятують місцеві фрукти та овочі, м'ясо чи риба. Люди нікуди не їздять, автобусне сполучення практично відсутнє. Є проблема з автомобілями, адже росіяни багато машин «повіджимали».
Важка безпекова ситуація. Росіяни самі обстрілюють лівобережжя, наприклад, Нову Каховку. Багато випадків, коли російські авіабомби падають на населені пункти. От, наприклад, у Каховці 18 жовтня промислове підприємство було зруйновано КАБом. Мені розповідали, що над селом Новокам’янка Таврійської громади постійно пролітають літаки, які бомблять Бериславський район. І вже у тому селі як мінімум дві авіабомби впали «випадково».
Тривають викрадення місцевих, просто ми про це зараз менше знаємо. Окупанти вже почали виносити “вироки” деяким цивільним затриманим. Ми знаємо про “вирок” Сергію Цигіпі, але ми не знаємо про багато інших. Мені відомо про випадок, коли 20-річній дівчині з Каховської громади, яку росіяни обвинуватили у шпигунстві, «впаяли» 11 років. Її рідні та друзі дуже бояться про це говорити, вони просто в розпачі, бо розуміють, що в окупації нічим не можуть їй допомогти.
- Наскільки можна зрозуміти, росіяни на лівобережжі так і не змогли налагодити освітній процес за своїми програмами?
- Їм щось вдається зробити в громадах, що ближче до Криму – Генічеській, Скадовській, Чаплинській. В умовній 30-40-кілометровій зоні навколо Каховського водосховища у загарбників уже нічого не виходить. Взагалі, це якось анекдотично виглядає. Перший дзвінок вони провели, потім майже всі школи відправили на канікули. У селі Архангельська Слобода Каховського району заявили, що нібито відкрили школу, почали офлайн-навчання. І наступного дня цю школу розпустили на дистанційне навчання. Загарбники самі визнають, що у них біда з кадрами. Бо якщо керівників шкіл сяк-так знаходять серед колаборантів, або надсилають людей із Криму чи Росії, то з учителями – біда. Тому в тих «школах» хто завгодно може викладати що завгодно.
ДЕЖАВЮ В ДЕКОРАЦІЯХ “РУССКОГО МІРА”
- Складається враження, що в так званому “керівництві” на тимчасово окупованих територіях постійна ротація. Вони самі тікають?
- Я знаю, що досить багато гауляйтерів хочуть усе кинути і перебратися в Росію. З різних причин. Деяким страшно у громадах, куди прилітає, інші хочуть втекти, бо вже якісь інші теплі місця запримітили. Але відомо про багато випадків, коли росіяни цих гауляйтерів не пропускали навіть на територію тимчасово окупованого Криму. Розвертають назад, мовляв, їдьте, працюйте. Не дуже додає впевненості гауляйтерам і те, що багатьох із них росіяни також «на підвали» відправляли і катували. Мабуть таким чином учили, як треба «строить русский мир» на Херсонщині. Відомо, що гауляйтера Нижньосірогозької громади Євгена Пирога на прізвисько Пиріжок як мінімум двічі тримали «на підвалі». Відпустили наприкінці вересня. Місцеві іронізують: відпустили, бо треба було комусь вітати з «дньом воссоєдінєнія». Але він виглядав дуже наляканим навіть на тих відео, які поширювали в окупаційних пабліках. І таких випадків – багато.
Росіяни самі замінювали гауляйтерів. У Новотроїцькому вони замінили в травні, в Горностаївці – взагалі четвертий чи п’ятий гауляйтер. Останнім часом вони ставлять нових і навіть їх замінюють. Мабуть немає особливо охочих іти на ці “посади”, а те “отрєбье”, яке б хотіло стати гауляйтером і заробляти там якісь гроші, навіть росіяни не хочуть брати.
- Є й випадки корупції, наскільки мені відомо…
- Це просто кожен другий, вони там усе розкрадають. Наприклад, окупаційні пабліки писали, що відсторонили «міністра освіти» Алєксєя Галчєнкова. Але його прибрали та затримали за обвинуваченнями в махінаціях з бюджетними коштами. І варто згадати вже колишнього «міністра сєльского хозяйства» Едуарда Репілевського (зрадник, депутат Херсонської облради від ОПЗЖ, – ред.). У нього дуже погані там справи. Мало того, що його відсторонили, росіяни у нього почали «віджимати» бізнес.
- Що можеш сказати про їхнє «телебачення»? Чи випускають загарбники на тимчасово окупованих територіях «газети», чи вони є лише у Телеграм-каналах?
- Перед так званими “виборами” окупанти активізували випуск друкованих газет. Місцеві розповідають, що після завершення «виборів» «газети» вже не роздають. Скоріше за все, окупанти згорнули випуск друкованих видань. З того, що я бачу, у них працює так звана ТРК «Таврія», сюжети випускають. Основний акцент у них на Телеграм-каналах.
- Останнім часом меседжі змінилися?
- Ні. Я бачу, що та сама лексика у Тетяни Томіліної (псевдоректорка Херсонського державного університету – ред.) й в інших «відомих» колаборантів. Тобто у них риторика абсолютно однакова. Якщо брати лівобережну Херсонщину, мабуть треба згадати колаборантку Ларису Новохижну, яка була випусковою редакторкою газети «Нова Каховка». Вона продовжує працювати на окупантів, як і колишній редактор газети «Нова Каховка», директор музею історії Нової Каховки Віктор Васильєв. І третій персонаж – такий-собі анекдотичний доважок Володимир Менисенко. Заслужений журналіст України, був багаторічним редактором газети і радіо «Каховська зоря». Він якось і працювати на окупантів толком не зміг.
- Що ти можеш сказати про переможців так званих «виборів»?
- Ці їхні «вибори» взагалі були нецікавими. Вони, швидше, закріпили реноме зрадників за тими, хто й так з ними був. Багато другорядних персон, людей «без біографії», як то кажуть, з маргінальних кіл, або тих, хто просто нічим не займався до широкомасштабного вторгнення. Наприклад, така собі Анастасія Ктітор, яка стала головною серед «депутатів» у Каховці. Вона насправді ніхто, але є дружиною дуже відомого зрадника, заступника гауляйтера Каховки Вадима Ктітора.
- Гауляйтер Каховки Філіпчук на місці? (Павло Філіпчук до 2020 року був депутатом облради, очолював бюджетну комісію, – ред.).
- Так, у нього все добре. До речі, у Каховці стали «депутатами» його мама і тато. Повторилася ситуація 2010-го року, коли до Каховської міської ради вся ця трійця зайшла депутатами. Зараз дежавю. Але вже тільки в декораціях “русского міра”.
- Що скажеш про бізнес на тимчасово окупованому лівобережжі? Усе вкрадено, пораховано, вивезено?
- Окупанти ще з травня минулого року почали втручатися у бізнес та «віджимати» майно. Таких випадків – багато. Загарбники називають це «націоналізацією», постійно про неї говорять, декларують і… погрожують нею. Відібрали багато крупного і дрібного бізнесу. Річ у тім, що був період, коли багато середніх підприємців намагалися врятувати своє майно і поверталися в окупацію. Звісно, продовжується процес незаконної реєстрації бізнесу в російській юрисдикції. Але окупанти не змогли запустити навіть ті підприємства, які працювали активно до вторгнення і мали великі прибутки. Як, приміром, «Чумак» у Каховці.
- Ти плануєш повертатися додому, коли звільнять лівий берег?
- Безумовно, планую. І всі земляки, в яких я про це запитував, також чекають на повернення. Для мене це просто місце сили. Хоч як би було важко, я відчуваю, що там – мій дім. Але я постійно думаю, що це буде вже інша Каховка, все буде по-іншому.
- Ти згадав, що їздиш селами правобережжя. Сформулюй коротко, що ти там бачиш?
- Навіть у маленькі, практично вщент знищені села повертаються мешканці, щоб відбудувати житло, жити вдома. Люди живуть надією постійно. І вона надзвичайно надихає.
Ірина Староселець, Херсон
Фото Івана Антипенка та Юрія Рильчука