Ірина Подолінська, вимушена переселенка, волонтерка
Понад усе мріємо повернутися у вільний український Мелітополь
02.02.2023 08:00

З Іриною Подолінською ми познайомились випадково. Якось звернула увагу, що в сусідньому торговому комплексі з'явилась нова «кухонна» крамничка. Всередині – великий державний прапор і кілька маленьких прапорців. А на віконному склі – оголошення: приносьте, мовляв, люди добрі, консервні бляшанки для окопних свічок. Зацікавилась і вирішила поспілкуватися з продавчинею, приємною жінкою, яка ту «тару» збирала. Виявляється, немісцева, з Мелітополя. Війна вигнала з рідних домівок три покоління її родини. Вони втратили бізнес, довелося покинути напризволяще житло. І вже тут, у Вінниці, починати усе з нуля. Причому не тільки для себе заробляти, а й щоб ЗСУ підтримувати. А перед тим було шість важких місяців в окупації, з якої вони з чоловіком вирвалися за дві години до затримання і “підвалу”.

В ОКУПАЦІЇ НЕ МОВЧАЛИ

Ірина розповідає, що російські танки зайшли у Мелітополь вже о шостій ранку 24 лютого. А повна окупація міста відбулася усього за два дні.

- Ми, люди, які не сприймали те, що відбувається, почали протестувати проти захоплення міста росіянами і виходити на мітинги. Протести були мирними, адже ми не мали зброї. Особисто в мене були з собою лише Біблія, український прапор і жовто-блакитна стрічечка. З цими атрибутами і плакатами ми ходили по всьому місту і намагалися достукатися до мелітопольців. Щоб місто піднялося і показало свою позицію щодо окупантів.

Часом нерви не витримували, коли бачили, як через наше місто йдуть ворожі танки. Молоді люди навіть намагалися руками спиняти російську техніку, лягали під неї. Спершу сильної агресії російські військові не проявляли - могли стріляти вгору. Але так було тільки спочатку, а потім їм усе це набридло, і вони почали поводитися дуже агресивно.

- Ви не боялися, що така активність зашкодить вашій родині?

- Сини мої виїхали з Мелітополя першого ж дня війни, бо у кожного по троє маленьких діток. Один із них був бізнесменом. Ми багато років займалися торгівлею китайськими товарами - буквально усім. Непогано трималися на мелітопольському ринку, старалися працювати по всій країні.

Діти виїхали, а ми з чоловіком залишилися, тому що треба було комусь за фірмою приглянути. Ми сподівалися, що товар вдасться якось зберегти чи вивезти. Або, може, щось зміниться на краще. Але нічого не вийшло: росіяни прийшли на нашу фірму вже через два тижні і дуже жорстко її пограбували. «Дерибанили» усе , що могли, цілий тиждень. Причому крали найдорожчий і на той час найактуальніший товар.

Потім наші діти змогли якось домовитися з росіянами, і нам повернули фірму, рівно на тиждень. Ми навіть спробували торгувати, але які там продажі — війна ж, людям не до того. А тоді окупанти прийшли знову і дограбували фірму остаточно. Якщо першого разу вивозили комп'ютерну техніку чи ще щось вартісне, то цього забрали усе. Ми намагалися якось опиратися їм, але марно.

ВІД РОСІЙСЬКОГО ПІДВАЛУ ВІДДІЛЯЛО ДВІ ГОДИНИ

Жінка каже, що залишалися разом із чоловіком у Мелітополі ще пів року. Намагалися зберегти квартири дітей, якусь свою нерухомість. Але згодом дізналися, що починаються репресії проти активістів.

- Я була однією з тих, хто оприлюднював звернення до ЗСУ, ходив на мітинги з вимогою відпустити нашого мера Івана Федорова, якого схопили рашисти. Ви ж знаєте, що вони його одним із перших керівників в полон взяли? Ми вийшли на протест, щоб його звільнили. Билися за нього з чеченцями, я особисто брала в цьому участь. Нашу невелику групу, людей із двадцять, оточили. Почали хапати і кидати у машини. Ми якось відбилися, вирвалися. Думаю, допомогло те, що люди з усіх боків кричали, щоб нас не чіпали. Мабуть, тоді вони побоялися розстріляти нас в усіх на очах. А мера нашого потім таки звільнили.

Потихеньку всіх наших почали забирати з дому і саджати “на підвали”. Діти вже були на підконтрольній Україні території і дуже злякалися за мене. Переживали, що й мене чекає така доля. Що комусь із них доведеться повертатися, аби мене рятувати, шукати на викуп якісь величезні гроші, яких тоді не було узагалі. Ситуація була безвихідна, і заради дітей ми вирішили кинути усе, що мали, і виїхати.

Це сталося 24 серпня, у День Незалежності. Дякувати Богу, ми виїхали благополучно. Але щойно дісталися нашої території, зателефонували сусіди. Сказали, що через дві години після нашого від'їзду у наш двір заїхала «зетка». Знаючи, що ми в дорозі, сусіди збрехали, що ми пішли на роботу. Спочатку подумали, що це випадковість. А виявилось, що не заставши нас удома, росіяни поїхали до будинку матері мого чоловіка, де він був прописаний. І так кілька разів їздили з однієї адреси до іншої, цілий день намагалися нас виловити. А ми в цей час виїздили на вільну Україну. Якось так Господь нас зберіг…

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР ВИВОЗИЛА ПОПРИ СМЕРТЕЛЬНИЙ РИЗИК

Коли виїжджали на вільну землю, залишити український прапор, з яким в окупації з ризиком для життя виходила на антиросійські мітинги, Ірина не змогла.

- Я чоловікові нічого не сказала, але забрала прапор з собою, заховала поміж речей. Нам пощастило, на російському блокпості не дуже порпалися у сумках, бо в нашу машину всівся чеченець, який перевіряв зібрані у таких, як ми, ноутбуки і телефони. А наші не перевіряв - на щастя, бо я далеко не все витерла з телефона. Якби подивився, не знаю, чим би це закінчилося, бо я не могла позбутися пам'яті про те, як ми висловлювали свою позицію щодо російської агресії.

Як тільки перетнули сіру зону і побачили наш прапор на блокпості, я почала діставати свій. Чоловік побілів, почав сваритися, адже нас за таке могли просто розстріляти! Але я не могла інакше. Хай би мене розстріляли, але прапор я не могла залишити…

Але ми все ж повернулися на свою рідну землю і вдихнули наше вільне повітря. Повірте, воно зовсім інше, ніж в окупації. Бо то якась тюрма, концтабір - коли ти не думаєш, не говориш про те, що тебе турбує, не можеш носити той же телефон при собі, бо його перевірять...

ТИХ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ, РОСІЯНИ «КУПЛЯЛИ» ПО 10 ТИСЯЧ

- Ви виїхали, але ж іще дуже багато людей там добровільно залишилось. Що їх до цього спонукало?

- За ті пів року, які ми були в окупації, а це дуже довго, багато проукраїнських людей виїхало. Залишилось переважно старше покоління і дехто з молоді, яка піддалася впливу російської пропаганди. Дякувати Богу, моїх знайомих, тих, хто мені близький і ким я дорожила, залишилось там дуже мало.

Тільки зараз, тут, на вільній Україні, усвідомлюю, що сталося, чому наш народ отак розійшовся по різні боки. Справа в тому, що покоління, яке пам'ятає радянський союз, досі живе тими мріями та ілюзіями. Я ж, поживши в ті часи, цей союз ненавиділа. Так, освіта і медицина були безкоштовними. Але загалом те життя ніколи у мене захвату не викликало. І тому, коли відбувалося захоплення наших територій, я цього не хотіла і не могла прийняти.

Серед тих, хто залишився, дуже багато пенсіонерів. Мені шкода цих людей, вважаю, що наша держава їх образила тією мізерною, незаслужено і принизливо малою пенсією, яку нарахувала за десятки відпрацьованих років.

Я дійшла висновку, що саме тому й сталася зрада мого, радянського покоління. На цей благодатний грунт лягла російська пропаганда. Люди понадіялися, що ось з приходом росіян все стане, як колись, і от тепер-то вони заживуть! Бо ж росіяни почали підкупляти людей, роздаючи гроші – по 10 тисяч рублів.

Я казала їм, що коли м'яко стелять – твердо буде спати. Та коли гроші падають з неба, виникає вау-ефект і люди ці застереження сприймають дуже важко. А зараз, через одинадцять місяців окупації, вони в такому становищі, що без цих грошей не вижити. Доводиться їх брати.

Якось я прийшла з роботи і знайшла в поштовій скриньці папірця, що і мені треба з'явитися у якесь відділення, отримати ці гроші. Очевидно, до рук окупантів потрапили усі наші дані, бо феесбешники знали, хто якого віку, де живе і чим дихає… Розносили усім пенсіонерам такі запрошення, пропонували ці гроші. Знаю, що проукраїнськи налаштовані люди просто втікали, уникаючи таких зустрічей. Я цього папірця зі злості порвала на дрібні шматки. Бо я в них нічого не просила і ніколи б не взяла ці 10 тисяч!

Але водночас наше покоління винне у тій ситуації, яка склалася в Україні. Бо не змогло вчасно визначитися, куди нам розвернутися: на захід чи усе ж на схід? І ми тридцять років робили неправильний вибір. Чи нас так вели, чи нам неправильно підказували, що робити, - я не знаю. Вважаю, що винна перед своїми дітьми за те, що обирала не тих правителів, які вели б нас туди, куди треба. І пишаюся, що мої діти зробили вибір правильний, що дивляться вперед, назад не обертаються. Сподіваюся, що вони не переживатимуть того відчаю, який тепер у наших душах…

ДІТИ ВІДКРИЛИ МАГАЗИН, ЩОБ МАМА НЕ ПІШЛА НА ФРОНТ

- Тепер на підконтрольній території вся ваша родина. Довелося починати усе з нуля?

- В нашій країні дуже важко вести бізнес без кредитів, тому уся ця ситуація змусила моїх дітей серйозно задуматись, як далі займатися своєю справою. Я не знаю, як вони викрутилися, яке сталося диво, що ми у Вінниці знову відкрили свою фірму. Нам було дуже важко починати усе з нуля, але життя змусило зібратися і щось робити.

Зараз наш бізнес, звісно, не такий масштабний, як був у Мелітополі. Адже там усе напрацьовувалося роками. Але ми чесно платимо усі податки. Магазинчик у нас зараз один, як бачите, - діти відкрили для мами у вересні. Бо я їм пригрозила, що удома не буду – на фронт піду! Вони злякалися, що я така активна. То й сказали, сиди, мамо, торгуй, а хочеш допомагати  військовим, то відраховуй, скільки вважаєш потрібним, на ЗСУ. Так допоможеш більше, бо, мовляв, яка з мене фронтовичка на сьомому десятку.

Отак і ведемо бізнес. Син допоміг придбати товар, тепер торгуємо і зі своїх доходів 10% перераховуємо на ЗСУ.

Ми з дітьми багато допомагаємо. Хлопці з передової присилають списки зі своїми потребами, а ми стараємось їх забезпечити. І машину для військових купляли, і дрони. А вже більше місяця робимо окопні свічки. Мій чоловік цілими днями цим займається. Люди приносять сюди, у магазин, бляшанки, купляємо парафін. Бо дуже холодно там хлопцям на передовій. Намагаємось допомогти, щоб хоч руки-ноги зігріли, бо ж ми у теплих хатах, а вони там мерзнуть.

РОБИМ УСЕ, ЩОБ ПОВЕРНУТИСЬ В УКРАЇНСЬКИЙ МЕЛІТОПОЛЬ

 - Ви не шкодуєте та тим, що втратила ваша родина у Мелітополі?

- Ми втратили дуже багато, але там проукраїнськи налаштованій людині просто неможливо жити. Тому я жодної хвилини не шкодую, що ми виїхали. Хоча тут нам доводиться винаймати житло, а це дуже дорого. Ми не можемо звикнути до Вінниці, хоч вона і прекрасна. І дуже не вистачає свого міста, сумуємо за Мелітополем.

Це було реально європейське місто. Я дивлюся зараз у Ютубі ролики, які виставляють проросійці. Вони кажуть, що в окупованому Мелітополі все прекрасно. Але це заслуга не росії, а наших людей, мерів, які зробили місто таким, вкладали у нього всю душу. У нашому районному місті є і льодова арена, і басейн, і спортшколи, дуже хороша лікарня. У нас були ідеально відремонтовані дороги, було дуже багато планів на майбутнє. Місто було квітучим, там було приємно жити. Мені дуже хочеться, щоб Мелітополь таким і зберігся, і щоб керівники ті ж залишились.

Пані Ірина каже, що її родина дуже хоче додому, але не до того, що під росіянами. Вона вірить, що разом із дітьми та онуками повернеться у вільний український Мелітополь. Бо там їхні домівки, могили рідних, їхня земля. Тому роблять усе, що можуть, щоб сталося саме так, і якнайшвидше.

Спілкувалась Антоніна Мніх

Фото Олександра Лапіна

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-