Віктор Микита, голова Закарпатської ОВА
У 2023-му Закарпаття поверне собі втрачений імідж Соляного шляху
30.12.2022 12:25

Крайній західний регіон України Закарпаття з початку великої війни — це глибокий тил та місце порятунку. Передусім — для сотень тисяч переселенців, та ще сюди релокувалося найбільше бізнесу з окупованих та деокупованих територій, а також тих, де досі йдуть бойові дії. На Закарпатті у воєнному 2022-му році запрацювало майже 350 нових підприємств, загалом сюди зголосилися релокуватися понад чотири сотні компаній. Це ІТ-сфера, деревообробна та легка промисловість, виробництва з розробкою місцевих родовищ корисних копалин, зокрема, солі. Саме на компанію, котра почала розробку соляного родовища в Буштині Тячівського району, нині покладають надії як на головного вітчизняного виробника солі, передусім технічної, а потім — і харчової.

Про те, коли Закарпаття знову почне продавати свою сіль, як в області запустили проєкт, завдяки якому переселенці безкоштовно житимуть в сучасних скандинавських котеджах, та для чого вівці в закарпатському “плані Маршала” - у розмові з очільником Закарпатської військової адміністрації Віктором Микитою.

Запустили програму підтримки бізнесу в умовах енергетичної кризи

- Найбільша проблема Закарпаття, як і більшості тилових регіонів зараз — електрика, точніше, її відсутність. Це впливає, зокрема, на релокований бізнес: люди, які перенесли сюди виробництва з зони бойових дій, тепер і на Закарпатті не можуть працювати...

- Звісно, тому, по-перше, просимо населення максимально економити електроенергію в побуті, а на Раді оборони прийняли рішення заборонити святкову ілюмінацію, підсвітку у містах тощо. Друге — це робота безпосередньо з бізнесом щодо того, аби вони переглянули свої виробничі процеси і зменшили використання електрики. Одне підприємство може використовувати стільки ж електроенергії, скільки одне село. Якщо великі підприємства, на кшталт “Флекстронікса” під Мукачевом, не можуть обмежити енергоспоживання, то обговорюємо із ними, яким чином їх відключати так, аби не наносити значну шкоду виробництву. Бо їхня діяльність — це податки та заробітна плата для місцевих людей. Такий вибір для закарпатців зараз, ставиш на ваги, що важливіше: мати світло й комфорт удома чи зберегти робоче місце і зарплату.

Ми маємо це збалансувати, адже 75% податків в області — це ПДФО. Тому запустили програму підтримки закарпатських підприємців в умовах енергетичної кризи – «Energy help». Вона передбачає компенсацію частини вартості придбаних альтернативних джерел генерації енергії.

Компенсуватимуть 30% вартості таких засобів. Бізнес сам вирішить, що для нього краще — бензинові чи дизельні генератори, акумулятори чи зарядні станції, акумулятори плюс сонячні панелі, або щось інше.

Програма почне діяти з 1 січня 2023 року. Зареєструватися для участі у проєкті можна в спеціально створеному додатку «Допомога Закарпаття».

- Ще одне питання щодо енергетики: оскільки обстріли не припиняються і вся країна живе в режимі очікування блекауту, якщо він таки настане - чи зможе Закарпаття, як у часи паливної кризи, отримувати електрику з ЄС, щоб не бути в темряві?

- Однозначно, що з наявністю мережевого сполучення з ЄС така паличка-виручалочка у нас є. Що стосувалося палива весною, то для області ми вирішили питання буквально за три тижні.

У будь-якій критичній ситуації треба пам'ятати, що Закарпаття як найзахідніший регіон, що має чотири кордони, буде справлятися з викликами найшдвидше. Це навіть ворог розуміє. Питання лишається в транспортуванні в інші регіони — у разі, якщо буде нанесений удар по ключових розподільчих станціях, може виникнути ситуація, що електроенергія буде, але виникнуть проблеми із її транспортуванням.

Маємо чотири сотні релокованих підприємств, заявки ще надходять

- Скільки зараз на Закарпатті релокованих підприємств, чи ще є бажаючі релокуватися?

- Зараз є близько 350 працюючих підприємств, у цілому заявок на релокацію за рік було 440. Вони продовжують надходити, одна з яскравих останніх заявок — це харківське підприємство з виробництва плитки. У нас в області є родовище каоліну, Держгеонадра надали дозвіл на його використання. Для Закарпаття таке виробництво — дуже хороше вкладення в розвиток, бо це велика кількість робочих місць. Ну і ще важливо, що корисні копалини, які тут є, будуть використовуватися та наповнювати наш бюджет, а не просто вивозитися за кордон, як було дотепер.

Щодо нових заявок ситуація змінюється через те, що у нас економлять електрику — тому немає особливого сенсу переносити виробництво з Харківської, скажімо, області, де умови такі ж. Релокація для бізнесу — не простий процес, це перевезення обладнання, персоналу, переоформлення, це затрати.

- За вашою інформацією, хто із цих понад чотирьох сотень бізнесів релокувався найвидше?

- Вісімдесят ІТ-компаній релокувалися на Закарпаття одразу в перші ж тижні війни, і наразі саме вони акумулюють найбільше податків в області. Також швидко релокувалися підприємства, які вже доти мали партнерів на Закарпатті, ті надали свої цехи і почали працювати разом. Йдеться про деревообробну сферу, що також підсилило закарпатський бізнес. Працюють вони в основному на експорт. Ще б нам прозорий ринок деревини — і узагалі б усе було прекрасно.

Також багато переїхало підприємств легкої промисловості, і вони також швидко почали працювати. Шиють, в тому числі, форму та інші речі для ЗСУ — у Берегові, Мукачеві, це підприємства із Запоріжжя та Харкова.

Переважна більшість релокованих на Закарпаття підприємств не сплачують тут податки

- Ви кажете про податки з релокованих підприємств, але наскільки мені відомо, переважна більшість цих бізнесів не перереєстровується і податки сплачують за попереднім місцем реєстрації. Чи це нормальна практика?

- Є такий момент, і ми розуміємо, що це в деякій мірі нечесно. Тому 3-4 перші місяці даємо можливість їм тут добре стати на ноги, запустити повний цикл, а далі просимо перереєстровуватися на Закарпатті. Хоча треба відмітити, що в тих регіонах податки також потрібні для бюджету. Словом, немає однозначної відповіді на питання.

- Яка з історій релокації на Закарпаття найуспішніша, на вашу думку?

- Ви знаєте, що на Закарпаття перебазувався “Аякс”- велике підприємство, яке переїхало разом із 1500 працівниками іще в перші дні війни. Вони виробляють та програмують сучасні системи охорони. Компанія відома на весь світ, має потужне реноме. Вони експортують продукцію у 100 країн, є розробниками найсучасніших безпекових технологій — оці всі датчики руху, які передають дані мережами, тощо. Сюди переїхав їхній "мегамозок" — конструкторське бюро, яке генерує ці розробки. Це однозначно потужна релокація!

Потім у є нас релоковане підприємство “Зібрано”. Воно з Броварів Київської області, спеціалізується на виробництві модульних будинків, котеджів та таунхаусів. Досі вони працювали на експорт у країни Скандинавії. Їхні будинки збираються за два місяці, дуже хорошої якості, забезпечують комфортне життя. Підприємство релокувалося в Іршавську громаду - там нема економічного кластеру, але їм підійшли місцеві цехи. Найняли 30 робітників із місцевого населення, із собою перевезли топових та середніх менеджерів, які контролюють процес. Люди отримують зарплату від 18 тис.грн, для Закарпаття це дуже добре. І компанія готова збільшувати кількість працівників, якщо буде попит на продукцію. Нам вона корисна і з іншої точки зору: у нас багато невирішених питань із житлом.

- Маєте на увазі переселенців? Але у людей, які втратили все, як правило, навіть коштів на оренду немає...

- Якщо просто брати і купувати — так, немає. Але якщо під це запущена програма в області — це вирішується.

Закарпатський проєкт “на трьох”

- Тобто під релоковане підприємство в області працює бюджетна програма?

- Так, ми її умовно називаємо “на трьох”. Розповідаю деталі. Після того, як “Зібрано” релокувалися на Іршавщину, ми поцікавилися у них, скільки коштуватиме квадратний метр такого житла. Адже ціни виросли, в Ужгороді, наприклад, з 530 доларів за кв.м до 2 тис.доларів в центрі міста. Так реагує ринок житла в умовах війни. За такими цінами це житло не надто купують — більшість орієнтована на оренду. В “Зібрано” нам озвучили, що квадратний метр їхнього житла вартує 700 доларів, але воно буде побудовано за два місяці. Ми почали розбиратися, як здешевити, і зрозуміли, що це можливо, якщо виділити земельну ділянку під забудову та забрати корупційну складову щодо ринку деревини при закупівлі матеріалу. Так ми вийшли на 314 доларів за квадратний метр.

Далі постало питання: чи можемо будувати таке житло для переселенців? Якщо громада виділяє землю, а область — оці 314 доларів за квадратний метр, в такому котеджному будинку може проживати до 60 осіб. І це не гетто з модульних будиночків, а комфортне житло.

Згодом допрацювали ідею: вирішили залучати також третю сторону — релокований бізнес, який зможе таким чином забезпечити житлом своїх працівників. Вийшов зрештою проєкт “на трьох”, як ми його жартома називаємо. Тобто громада дає землю, релокований бізнес оплачує будівництво, ми компенсуємо частину з бюджету, а живуть в такому будинку переселенці, які будуть працювати на цьому підприємстві.

- І хто з цих “трьох” за що платить?

- Люди живуть безкоштовно, сплачуючи тільки за комунальні послуги, на які у них великі знижки від держави. 10 млн грн коштує такий котеджний будинок для 60 (максмально 80) осіб. 3,3 млн дає обласний бюджет, 3,3 (плюс земельну ділянку) - місцева громада і 3,3 місцевий бізнес. Бізнесу за 10 років це обійдеться по 5 доларів на місяць з розрахунку на одного на працівника. Тобто бізнес один раз дав 100 тисяч доларів - і використовує цей будинок для свої працівників із переселенців протягом 10 років, договір заключається на рік. Користь для громади — 60 працівників платять податки, через два з половиною роки витрачені кошти повертаються їм у бюджет, і решту з 10-ти років громада також заробляє. В обласний бюджет ці кошти повертаються за 5 років, і плюс ми вирішуємо питання з ВПО. Тобто це проєкт розвитку.

- Десь уже таке котеджне містечко будується?

- У Тячеві територіальна громада вже виділила ділянку, там найближчим часом почнеться будівництво. Також цей проєкт зацікавив релоковані виші — вони готові оплачувати таке житло для своїх викладачів, тут вже мова про Ужгород. Є зацікавлені компанії з закарпатського ІТ-кластеру. Також запрошуємо ставати третьою стороною в цьому проєкті програми ООН, які опікуються в регіоні створенням шелтерів для ВПО.

Першу закарпатську сіль обіцяють на початку 2023-го

- Ще одне питання — це сіль, яка з війною стала в Україні стратегічним продуктом. Як розвивається історія з Буштинським родовищем? І чому все-таки не Солотвино?

- Ситуація наразі не дозволяє добувати саме в Солотвині, хоча там краща якість солі, ніж у Буштині. В Солотвині сіль видобувалася на глибині 300 метрів, там усі шахти затоплені, порушена екосистема. Щоб відновити це все, потрібні сотні мільйонів доларів.

Інвестор, який зараз розробляє Буштинське родовище, мав намір робити це іще в 2016 році. Але тоді не вийшло, бо важко було конкурувати з “Артемсіллю” — вона якісніша, там вже запущене виробництво, тільки добувай та заробляй. А тепер, після втрати “Артемсолі”, ми допомогли їм доотримати усі дозвільні документи, щоб вони почали працювати. Глибина залягання цієї технічної солі - 30 м. Вона не харчова, але для посипання доріг, для худоби, виробництва (наприклад, металургія) чудово підходить. Вони наразі вже доходять до шару солі, є два комбайни, які будуть зрізати сировину і передавати її на автомобіль. Першу сіль обіцяють в січні-лютому.

На місяць планують видобувати 40 тис.т. Це покриє річну потребу України в технічній солі, яка складає 500 тис.т. Така кількість і тоннаж — це сотні вантажних автомобілів. Вони, авжеж, знищать недавно відбудовану дорожню інфраструктуру (йдеться про трасу Мукачево-Рогатин, яка була відновлена у 2021 році — ред.), тому ми працюємо над тим, щоб запустити залізничну лінію, яка доставлятиме закарпатську сіль і в Європу, в тому числі.

- Чи є там можливість добувати чисту, харчову сіль — тобто, чи може Закарпаття собі повернути втрачений імідж історичного Соляного шляху?

- На глибині 300 м в Буштинському родовищі є соляні пласти, як і в Солотвині, з харчовою сіллю. Зараз проводять геологічну розвідку, йдеться про те, щоб зробити свердловини, через які добуватимуть ропу. Питання в тому, що для випаровування ропи потрібна енергія — електрика або газ.

- Те ще питаннячко в наші часи, еге ж?

- Саме так. Але поруч з родовищем є газова свердловина. Наразі досліджуються поклади цього газу, скільки його там і якої він якості, тобто чи можна це міні-родовище розробляти спеціально під потреби видобутку солі в Буштині. Але це все позначиться на вартості, тому наразі також вивчаємо, чи є сенс її добувати.

Якщо нас таки заженуть в кам'яний вік — перейдемо на дрова

- До слова, про запаси газу в області — є відкриті родовища у колишньому Воловецькому та Березнянському районах, що з ними?

- Газ в області є, його багато, але він може бути не такої якості, як той, що нині є в газотранспортній системі. У будь-якому разі ситуація залежатиме від того, як все піде далі.

- Щодо опалювального сезону на Закарпатті — чи є загроза, що крім того, що темно, у нас буде також і холодно?

- Ми готові пройти зиму. Іронія, але на початку року в бюджетах закладали кошти, щоб соціальні, медичні, освітні заклади переходили на електричне опалювання. Добре, що не встигли витратити ці кошти і, коли росіяни почали бити по підстанціям, зрозуміли, що гроші варто витрачати на дрова.

- До речі, про дрова. Чи достатньо дрів і чи нова потреба у них позначиться на рубках? Бо рубки лісу — то болюче для регіону питання.

- Є кілька варіантів вирішення найгіршої ситуації, якщо нас заженуть в кам'яний вік і ми перейдемо на дрова. По-перше, на тепер ми вже постачаємо дрова усім соціально незахищеним і сім'ям військовослужбовців. Це оплачують благодійники — наприклад, угорська екуменічна служба, інші партнери. Формуємо, крім цього, резерв дров в області та кошти під це в бюджеті.

Також є пропозиція дозволяти громадам рубати заліснені останніми роками ділянки. Тобто не чіпати ліси, а дати змогу людям заготувати дрова за рахунок підлісків, які наросли на колишніх землях с/г призначення. Питання наразі, кому можна, а кому не можна їх рубати. Міг би голова громади зібрати збори і вирішити в кожному конкретному випадку. Але які документи на це потрібні? Тому поки це розглядається як запасний варіант.

Найперше ремонтуємо ті заклади під шелтери, де вартість робіт не перевищує 3-4 мільйони

- До теми ВПО — за рахунок переселенців на третину збільшилося населення області. А нещодавно Офіс президента оприлюднив цифру, що Закарпаття може прийняти іще понад 110 тисяч осіб для тривалого перебування. Готуємось приймати іще сто тисяч?

- Ми прораховуємо різні сценарії. Наприклад, якщо росіяни підірвуть Каховську ГЕС, треба буде евакуювати людей із 80 населених пунктів, уже є розроблені шляхи відселення. Крім цього, холодна пора року і блекаути стимулюватимуть людей їхати туди, де тепліше. Ситуація дуже швидко змінюється.

Ми працювали з різними благодійними фондами та міжнародними організаціями щодо шелтерів, мали на це великі надії, але це дуже важко впроваджується. Вони їздять на затвердження проєктів до донорів в Брюссель, Нью-Йорк, а тут справа стоїть на місці.

У липні ми виділили 42 млн грн і почали самі ремонтувати старі закинути комунальні заклади. Беремо спочатку ті, де потрібно вкладати найменше коштів для приведення будівлі в порядок та заселення людей, щоб вкластися в 3-4 млн. Було таке, що тергромади зверталися, що от у нас є будівлі, чому не ремонтуєте? Та тому що там треба вкласти 10 мільйонів! Ми ремонтуватимемо те, що в кращому стані в іншій громаді.

Відтак, маємо 1, 2 та 3 чергу, перша черга — це економія та максимальне заселення. Уже є близько 90 об'єктів по області, які ремонтуються. Здали понад два десятки таких шелтерів, там люди отримають хороші умови проживання — окрему кімнату, санвузол.

Був амбіційний план сформувати 8 тисяч місць в таких шелтерах довготривалого перебування. На кінець року можу сказати, що він не справдився. Наприклад, є такі об'єкти, як старий пологовий будинок на БАМі (мікрорайон в Ужгороді — ред.), де потрібно вкласти 50 млн в ремонт. Це робить ООН, але там завмерла робота. Тому швидше робляться менші об'єкти.

У будь-якому випадку ми знаємо, що кількість ВПО в області збільшуватиметься. Військова ситуація ускладнюватиметься, а люди знатимуть, що у нас хороші умови.

Але у нас є й такі шелтери, як досі в спорткомплексі “Юність” в Ужгороді. Там люди живуть в спортзалі, і ми не можемо їх виселити — вони не хочуть їхати з міста. Там уже відкрито 70 кримінальних проваджень, наркоманія. Я підходив туди і особисто чув оце “ми звідси нікуди не поїдемо”. Так, є на Закарпатті й такі історії переселенців, і про це треба говорити також. Бо Закарпаттю досі не можуть пробачити квартири по 15 тисяч в місяць — але забувають ті кілометрові черги на КПП “Ужгород” і людей, що на своїх автівках підвозили туди переселенців, несли їм чай, бутерброди та супчик, брали ночувати додому.

- Щодо "хороших" та "поганих" закарпатців і переселенців: чи є в області певна напруга між місцевими та ВПО?

- На якомусь етапі було соціальне невдоволення, я працював із головами громад. Тут головне - не давати нікому переваг, всі повинні жити разом і поважати себе та інших, а не качати права. Місцевим я завжди говорив, мов, уявіть собі, якби ви змушені були не з доброї волі поїхати в Донецьку область, жити в дитсадку чи спортзалі, а до вас хтось із місцевих підходив і вчив, як жити. А переселенцям кажу, щоб звернули увагу на те, що їх прийняли на Закарпатті, поступившись комфортом, наприклад, своїх дітей — якщо мова йшла про дитсадки. Словом, в сенсі втихомирення сторін була пророблена велика робота голів громад. Наразі немає такої напруги в області.

Максимально придивляємось до кандидатів на державне житло

- Були також питання — і навіть публічні суперечки — щодо отримання житла за державною програмою. Хто, зрештою, нині отримує державні квартири на Закарпатті?

- Ці квартири здають “голими” - тобто їх потрібно умеблювати, зробити ремонт. Ми шукаємо донорів, аби це зробити - знову ж таки фонди ООН, інші міжнародні організації. Зараз працюємо так, щоб на місяць здавати 2-3 квартири. А щодо того, кому передавати... Сьогодні немає чіткої черги, за якою ми могли б це робити. Але от розкажу про тих, хто вже отримав. Жінка-медик, виховує двох дітей, має двох батьків-інвалідів, переїхала з окупованої території, влаштувалася працювати в медзаклад. Це — приклад людини, яка у важкій ситуації не опустила руки і працює на Перемогу. Також однозначно на це житло заслуговують сім'ї військовослужбовців — тих, які воюють, загинули чи отримали інвалідність та не можуть більше забезпечувати сім'ї. Або сім’я, яка потрапила під обстріл, хтось із опікунів загинув чи отримав важкі поранення і не може забезпечувати дітей.

Тобто ми будемо максимально придивлятися до кандидатів. І в наступному році по 5-7 квартир видавати щомісяця. Процес буде прозорий.

- Ще питання по житлу: чи очікуєте на Закарпатті будівельного буму?

- Ринок житла зараз є викликом для місцевої влади, бо тут за 30 років не було сформовано чіткого економічного кластеру. У нас заробітки в області — це переважно сезонна робота в ЄС, контрабанда та ліс. Тобто люди якимось чином хотіли швидко заробити кошти і вкласти їх у будівництво. Вони зводити квартири, будинки, готелі — без думки про те, хто це користуватиме, хто в них житиме.

Бізнес сьогодні будує, бо є попит, але для кого? Для забезпечених переселенців, які мають гроші на житло і купують його за будь-які гроші, щоб мати “план Б” - це одна річ. Але закінчиться війна — і вони поїдуть звідси. Що буде з цим житлом?

Також є забудовники, які хочуть створювати тут “сучасні села”, як під Києвом, і на це є попит також. Ці люди мають сьогодні надприбутки: вони розраховували на 500 доларів за кв.м, а отримують в чотири рази більше.

Виклик для влади в тому, чи потрібен цей будівельний бум на Закарпатті. Аналізуємо ринок, дивимось, скільки закуплено квартир - небагато. І чомусь цікавить тільки Ужгород. Але Ужгород не резиновий, усі на Закарпатті не можуть жити лише в Ужгороді. Треба розвивати периферію.

- Як?

- У нас є своєрідний “план Маршала”, у ньому великий акцент на мале та середнє виробництво, яке дає добрі результати на Закарпатті, - тваринництво та садівництво. Тваринництво — вівчарство передусім, і не тільки через традиції, це те, що може бути успішним бізнесом. У нас є полонини, є де випасати вівці. А вівці — це така худоба, яка 9 місяців може перебувати на випасанні і годувати сама себе. Звісно, за умови участі не алкоголіків, а професійних вівчарів, тих, хто хоче цим займатися, має відповідні породи овець, доглядає їх, тощо.

Для чого вівці в закарпатському “плані Маршала”

- До речі, що це за проєкт казахів із закарпатськими вівцями?

- Казахам потрібні вовна і шкіра, з яких вони роблять збрую для коней, це потужний бренд. Йдеться про 1 млн поголів'я, вони готові вкладати в це кошти.

- Тобто закарпатцям лишиться вурда й бриндзя, а вовна й шкіра з овець піде казахам?

- Так, їм потрібно близько 3 тисяч тон вовни на рік. До речі, закарпатські вівчарі це все зараз просто викидають, бо немає переробки. Тому казахи ставлять виробництво в одному із індустріальних парків. Їм це вигідно: вони ввозять обладнання, не розмитнюють і 10 років не платять податки, крім ПДФО в місцеву громаду. Це потужний розвиток для громади, тому таке треба стимулювати.

Тому, повертаючись до забудовників, які прагнуть будівельного буму на Закарпатті: ми їм хочемо показати ряд інших видів діяльності, куди ще можна вкласти гроші. Це садівництво — ми формуємо банк землі з колишніх земель радгоспів, які дерибанять громади, ми з цим боремося через суди. Окрема тема з австрійський Бургенландом (федеральна земля в Австрії. - ред.) — вони зацікавлені розвивати виноградарство і пропонують виноробам проходити навчання.

Словом, якщо нам вдасться запустити цей “план Маршала”, ми на Закарпатті сформуємо клас середнього бізнесу, який базуватиметься на виробництві — не кафе, ресторан чи готель, і не будівництво, а саме виробництво.

- Вдається переконувати бізнес вкладатися в мале виробництво?

- На сьогодні вже створили Асоціацію вівчарів, вони пройдуть навчання, отримають овець — і будуть працювати. По садівництву буде така ж організація. Сформуємо банк земельних ділянок, які в області видаватимуться під інвестиційний договір. Наприклад, черешні - на Закарпатті ідеальні умови для їх вирощування, це дуже прибутковий бізнес. Але не так, щоб усі побігли і садили тільки черешню, бо вони один одного знищать. Для того й потрібні правила гри на цьому ринку — щоб продукт не втрачав ціну. Ми як влада будемо домовлятися про збут продукції в мережі супермаркетів. Усі разом в Асоціації вони зможуть забезпечити обсяг продукції у великому об'ємі та вийти на мережі.

Щодо того, чи вдається переконувати бізнес — є "старожили", які не хочуть відпускати Закарпаття. Це люди, у яких життя склалося, у них і їхніх дітей та онуків уже все добре, але їм треба ще. А от отримати кайф від того, що ти вже всього досяг, то дай тепер іншим, просто насолоджуйся життям і розвитком твого краю, — цього ще нема, на жаль. Але ми боремся. Це і є становлення нації. І в бізнесі також.

Реабілітаційний центр для військових у “Човні” — питання наступного року

- Насамкінець про Закарпаття як плацдарм для відновлення та реабілітації воїнів. У нас дуже багато ампутантів, є й інші потреби реабілітації у бійців. Наскільки Закарпаття може бути корисним країні та тим, хто поклав на фронті своє здоров'я?

- Реабілітація — складний процес. Те, що зараз робиться на базі наявного санаторно-курортного фонду, скоріше така відпочинкова реабілітація, тобто якісь фізичні процедури та моральне перезавантаження. Це ми можемо забезпечити і забезпечуємо — в Косині, Квасах, Поляні, Шаяні, інших місцях. Направлення можна отримати через координаційний центр при департаменті охороні здоров'я ОВА — туди звертаються лікарі чи командири частин, і боєць іде на реабілітацію.

Далі, щоб це було потужно і системно, треба працювати. Є проєкт на базі “Човна” (санаторій у селі Березники в горах — ред.), ми його презентували в Швейцарії, мали зустрічі з міністром охорони здоров'я Віктором Ляшком, просили фінансування, нам його обіцяють. Там є всі умови, щоб туди завезти обладання та спеціалістів і ставити хлопців на ноги. Ми зараз робимо проєкт, виділяємо 7-8 мільйонів на документацію, далі чекаємо фінансування з центру.

Але поки це робиться, ми не сидимо і не чекаємо. Я вже мав зустріч з послом Ізраїлю, домовились про курси для навчання наших спеціалістів та про медобладання - вони попередньо погодилися передати нам вживане. Володимир Смоланка в УжНУ (ректор Ужгорогодського нацуніверситету, знаменитий нейрохірург — ред.) також готуватиме спеціалістів.

- Цей реабілітаційний центр — питання скількох років?

- Це питання 2023 року. Я буду їздити в Київ що два тижні і просити кошти, щоб весною ми вже розпочали реконструкцію “Човна”. Розраховуємо, що там проходитимуть реабілітацію 150 чоловік.

У нас зараз на Закарпатті є хлопець, 23 роки, сирота, у нього перебитий уламком спинний мозок, він знерухомлений, одна рука тільки працює. Я просив щодо нього ізраїльтян, щоб допомогли. Розумієте, у нього все життя попереду, він має стати на ноги! Обіцяв йому особисто, що він буде ходити, і все для цього зроблю.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака та Віктор Микита/Facebook

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-