Подивитись ув очі “козацької Мадонни”

Подивитись ув очі “козацької Мадонни”

Укрінформ
Чи виставлять колись із запасників картини, написані Опанасом Заливахою?

В Івано-Франківську родина відомого художника Опанаса Заливахи передала 250 його картин на тимчасове зберігання до Музею мистецтв Прикарпаття. Проте для постійної експозиції бракує виставкової площі.

З ГОРИЩА В МУЗЕЙ

Про Музей Опанаса Заливахи в Івано-Франківську серйозно заговорили в лютому 2021, коли відкрили виставку з нагоди 95-ї річниці від дня народження художника. Тоді Музей мистецтв Прикарпаття показав унікальні твори митця, частина яких належала до родинної колекції й досі ніде не була представлена. Втім карантинні обмеження через спалах коронавірусу стали на заваді повноцінній роботі виставки. Попри це, Музей уклав угоду з родиною Опанаса Заливахи про тимчасове зберігання його робіт.

«Ми з родиною митця домовились про організацію виставок Опанаса  Заливахи, шукаємо для збереження його спадщини фінансування, адже художник вартує того, аби з його творчістю нині знайомити світ, а ми ще не створили для цього належного музею. Наразі в нас на тимчасовому зберіганні є 250 його творів, частину з них ми реставрували. Спочатку відновили близько 40 робіт художника, але й тепер цей процес триває», – розповідає директор Музею мистецтв Прикарпаття Василь Романець.

Василь Романець
Василь Романець

Насправді з 250 робіт, які музей взяв на тимчасове зберігання, творчості Опанаса Заливахи належать 245 полотен. Решта п’ять – портрети Заливахи і твори інших митців, що зберігалися в його домашній майстерні, яку художник самотужки спорудив собі на горищі власного будинку.

«У тій майстерні, у піддашші будинку, було холодно, часті температурні перепади, бо внизу квартири сиро, вгорі сухо, а десь – і підтікало. Там не було належних умов для зберігання таких полотен, які нині є неоціненим надбанням українців», – зазначає головний зберігач фондів Музею мистецтв Прикарпаття Віктор Доскалюк.

На думку фахівців, значна частина творів, які звідти привезли до Музею, потребує реставрації. Щойно, каже Віктор Доскалюк, до збірки повернувся відновлений твір Опанаса Заливахи «Гетьман Калнишевський». Його «лікували» від нищення полотна та осипання фарби.

Віктор Доскалюк
Віктор Доскалюк

«Однозначно, що Опанас Заливаха після Ленінградської академії знав про технології ґрунтування полотна. Думаю, бідність Заливахи була причиною того, що на звичних підрамниках в нього майже немає творів. Усе – на рейках, штахетах, збитих власноруч… На них немає потрібного скосу, полотно обвисає, продавлюється і на тому місці фарба тепер лущиться і відпадає. Не було в митця і потрібних клеїв, тому деякі роботи тепер осипаються. Так, я не виключаю, що в Опанаса Заливахи був особливий темперамент, бо головним для нього у творчості була ідея, а вже на другий-третій план він, імовірно, перекладав технологію і підготовку полотен до роботи», – припускає Віктор Доскалюк.

І ДРУГ, І ВЧИТЕЛЬ, І БАТЬКО

«Ні, він не був запальним. Він був принциповим і лише міг діями та вчинками себе показати так, як від нього ніхто не чекав. Заливаха був великим філософом. Він був чоловіком, зануреним у собі, й завше знав, що робить і на що йде», – так про Опанаса Заливаху розповідає  художник Богдан Бринський, який створив 10 його портретів.

Богдан Бринський / Фото: Репортер
Богдан Бринський / Фото: Репортер

Каже, останній портрет закінчив торік на Різдво і презентував його на виставці в Івано-Франківську до 95-ї річниці від дня народження художника.

«Я його дуже легко малюю. Завше, як Заливаха, сідаю за полотно і не знаю, що з того буде, але творча енергія вирує… З натури маю в альбомчику портрет Заливахи, який зробив кульковою ручкою 1993 року. Я тоді більше малював пейзажі, академічні портрети, а він був зосереджений на великих українських темах», – пригадує Богдан Бринський.

Уперше він побачив Заливаху в 1988 році. Відтоді, каже, півроку не міг пензля в руки взяти, настільки був вражений творчістю Панаса Івановича.

«Я все думав, який у нього дух, яка енергетика закладена, як тема українства звучить. Все було закодоване в символах, у глибині. Я такого ще й не бачив. Навіть не знаю, чому він вибрав мене у друзі», – зізнається Богдан Бринський.

Пригадує, вони часто сперечались про Гоголя, розмовляли про Шевченка і це були їхні улюблені теми. У 1989 році в будиночку на вулиці Кошового (нині –  Заливахи) Опанас Іванович теж вирішив написати портрет друга.

«Він мене просив: “Посидьте так”. Звертався на «Ви» . Включив музику, працював довго. У ті часи намалював мені тризуб. Я його собі сам зробив. Вклеїв глянцевий жовто-синій папір у значок. Тоді всі були подивовані з того. Думаю, може й Заливаха мене цінив через таке моє фраєрство», – міркує Богдан Бринський.

Картина «Гетьман Калнишевський», яка повернулась з реставрації
Картина «Гетьман Калнишевський», яка повернулась з реставрації

Каже, тоді багато цурались Заливахи, як бачили – переходили на інший бік вулиці. Знали, що він під слідством. Та й ім’я художника довгий час було під забороною. Її зняли лише у 1988 році, у період «горбачовської відлиги». Тоді художнику дозволи виставляти свої твори на загальний огляд. Натомість Заливаха не зважав на заборони та обмеження. Він захоплювався косівською керамікою, вишивкою, ткацтвом, малював і дарував свої роботи. Особливо шістдесятникам, до яких і сам належав (українська інтелігенція, моральна опозиція до чинного радянського тоталітарного режиму, – авт.)

«У нього було дуже багато творів. Нічого не продавалось, тому вони складувались. А потім усі їх враз захотіли купувати. У 1995 році, коли висували Заливаху на державну премію (Шевченківську – авт.), не було кому ні купона дати. Тоді ще ходили ті купони за гроші. Я оббивав пороги і нашої спілки, і культури, але ніхто не хотів допомогти, аби роботи в Київ повезти. Відправили картини друзі товарним вагоном… Це вже потім казали, що ці роботи кожний наш клерк на плечах мав нести до Києва», – пригадує Бринський.

Шевченківську премію у 1995 році Опанас Заливаха отримав за твори  «XX вік», «Мироносиці», «Українська Мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок».

«Це був мій і друг, і вчитель, і батько, а головне – справжній українець, камертон, дзвіночок, маяк… Так, у мистецтві має бути всього багато, але є одиниці з талантом, який Бог дав і який не розтринькали. Одиниці в Україні творили так, як Заливаха, а тому вони залишаться в нашому мистецтві назавжди. Знаєте, що він мені сказав у 2004 році? Москаль, каже, Україну ніколи не лишить. Мені з ним було дуже легко», – зізнається Богдан Бринський.

Він переконаний, в Івано-Франківську обов’язково має бути меморіальний музей Опанаса Заливахи.

Фото: Репортер
Фото: Репортер

«Нам треба підняти питання мистецького надбання і те, що місто має такого духовного велетня – Опанаса Заливаху», – каже Богдан Бринський.

СУМНА БОГОРОДИЦЯ

В Івано-Франківськ Опанас Заливаха приїхав в 1961 році. Позаду залишились Сибір, куди родина втекла з рідної Харківщини через Голодомор, життя в Іркутську, навчання в Ленінградській академії мистецтв і в Інституті живопису, скульптури та архітектури імені Рєпіна.

На Прикарпатті першу виставку Опанаса Заливахи показав Івано-Франківський краєзнавчий музей. Через суперечливі відгуки на експозицію за наказом відділу культури обкому партії її терміново згорнули. Партійці закидали Заливасі розкол у товаристві художників.

«Ситуація ж була загалом просто трагікомічною. Деякі з моїх картин, які я малював у Сибіру, вже тут, в Івано-Франківську, потрапили за кордон. До моєї творчості виникло якесь зацікавлення», – розповідав Опанас Заливаха в інтерв’ю «Про час, людей і справжнє життя» місцевому виданню «Курс». 

Заарештували Заливаху в 1964-му. Перед тим кілька разів викликали у КДБ, розпитували про поїздки до Києва та про вірші, які привозив звідти. Цьому передувала історія, коли у вестибюлі Червоного корпусу Київського університету Заливаха у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створив вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя Тараса Шевченка. Комісія визнала його ідейно ворожим і за це знищила. Відтак Заливаха потрапив на 5 років у табори Мордовії «за антирадянську агітацію та пропаганду».

«Я й так постійно жив в одній загальній зоні під назвою СРСР. Спочатку був інтернат, потім інститут у Ленінграді. І всюди давали пайку їжі, звісно, якщо ти був «слухняним». А потім у тюрмі також давали пайку. Влада завжди намагалась виділити пайку в усьому: і в харчах, і в творчості. Такою вже була та держава. Все виділялось «по разнарядке», – пригадує пізніше Опанас Заливаха про своє ув’язнення у інтерв’ю.

Із заслання Заливаха повернувся до Івано-Франківська. Рятувався роботою в «Облторгрекламі», де отримував замовлення на оформлення інтер’єрів. Водночас, працював у своїй майстерні на горищі, де шукав нові образи, співзвучні з його переживаннями. Найбільше звертався до образу Богородиці. Часто малював її з надзвичайно сумним обличчям та з опущеними руками.

«В усіх творах художника з Богородичною тематикою червоною ниткою проходить збірний образ християнських чеснот, у якому жінка – любляча матір, милосердна сестра, чутлива супутниця життя і заступниця християнського люду перед Богом, нарешті, – це і Мати-Україна. Місійний образ матері, що випроваджує свого сина на ймовірну загибель заради спасіння людства, реалізований у ряді епічних полотен – «У полі», «Молитва», «Покаяння», «Козацька мадонна», – зазначає Ірина Дундяк у своїй статті «Сакральний напрям творчості Опанаса Заливахи» для Вісника Прикарпатського університету. 

Вона стверджує, що кожен твір майстра можна сприймати як ікону.

Тим часом Опанас Заливаха називав своїм іконостасом портрети Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола, Алли Горської, які тримав удома. Там, кажуть, хотів створити свій музей. За незалежної України художник займався активною просвітницькою діяльністю. Його персональні виставки відкривали в Івано-Франківську, Львові, Києві та за кордоном – у Торонто, Лондоні та Нью-Йорку.

Скільки робіт створив Опанас Заливаха за своє життя, досі нікому не відомо. У 2016-му Український інститут національної пам'яті в межах відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс ім'я Опанаса Заливахи до проєкту «Незламні», до якого увійшли 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932-1933 роки та змогли реалізувати себе.

ПОЛОТНА У ЗАПАСНИКАХ

Нині в Музеї мистецтв Прикарпатті можна побачити картину Опанаса Заливахи «Дорога». Вона представлена у головній експозиції. На полотні – той самий образ Богородиці. Цю картину і ще три роботи – абстракції «Перун», «Сварох» і «Дана» – музей придбав раніше, але через брак виставкових площ полотна зберігаються у запасниках.

«Нам би пасувало зробити музей Опанаса Заливахи, а його хата-садиба з майстернею могла б використовуватись як філія головного музею. Та поки що ми стартуємо з того, що твори Заливахи належно тепер зберігаємо і реставруємо», – говорить директор Музею мистецтв Прикарпаття Василь Романець.

Він розповідає, що з метою створення музею Опанаса Заливахи в Івано-Франківську утворили ініціативну групу. Її першою пропозицією до місцевої влади було відкрити цей музей на вулиці Лепкого, у колишній будівлі Спілки художників, де Заливаха теж мав невеличку майстерню. Але це приміщення продали, а у влади немає жодних інших варіантів вирішення питання.

Насправді усе це нагадує ситуацію 2007 року, коли небайдужі франківці врятували панно Опанаса Заливахи в кафе «Білий камінь».

Тоді тільки після звернення творчих спілок влада міста пообіцяла внести це панно у перелік історичної та культурної спадщини, щоб уберегти його для нащадків. Нині митці знову просять владу Івано-Франківська створити музей Опанаса Заливахи.

«Влада мовчить, а через 5 років – сторіччя від дня народження Опанаса Заливахи і до цього часу треба щось вирішити з музеєм», – каже голова ГО «Мистецьке братство», художник Ігор Роп’яник.

«Питання, де буде музей Опанаса Заливахи зависло в повітрі. Так, звичайно ми б хотіли, аби у Франківську був Меморіальний музей Опанаса Заливахи, в його родинному будинку, на вулиці його імені. Щоправда, поки що тут немає для цього умов. Через грибок на стінах я змушена була віддати всі роботи батька в Музей мистецтв Прикарпаття. Так, в нашому будинку, на тому холодному піддашші батько створив усі свої відомі робити. Знаєте, як письменники пишуть свої твори в шухляду, так і батько творив, не знаючи, чи хтось буде бачити ці роботи», – розповідає донька Опанаса Заливахи, Ярина.

Ярина Заливаха / Фото: Репортер
Ярина Заливаха / Фото: Репортер

За її словами, єдиною настановою батька були слова про те, що ми маємо бути українцями і дивитись на світ очима українців. Для цього, каже, він і залишив свої роботи про Україну. Аби вивільнити їх із запасників, місту потрібен ще один музей.

«Насправді в Івано-Франківську немає жодної картинної галереї, тоді як у запасниках Музею мистецтв Прикарпаття є багато картин. У будівлі цього музею (колишній римо-католицький костелі Непорочного Зачаття Діви Марії, св. Андрія та Станіслава – авт.) можуть зберігатись сакральні твори, бо до цього храму вони найбільше пасують. Водночас, в Івано-Франківську треба робити великий музей і для кожного знакового митця – окрему залу. До прикладу, залу Опанаса Заливахи, Василя Касіяна, Михайла Фіголя, Миколи Варенні. У нас є багато шедеврів, яких, на жаль, люди не бачать», – зазначає Ігор Роп’яник і наводить приклад Львова, де працюють музеї Олени Кульчицької, Івана Труша, Олекси Новаківського та інші.

На прохання кореспондента Укрінформу прокоментувати питання щодо створенням музею Опанаса Заливахи, влада Івано-Франківська не відповіла. Тим часом Музей мистецтв Прикарпаття вже отримує пропозиції з інших регіонів.

«Зізнаюсь, нам уже надходять пропозиції. Ось недавно ми отримали таку з Луцька, де є чудові приміщення і бажання експонувати твори Опанаса Заливахи. Але які ж тоді ми краяни, якщо самотужки не можемо вирішити це завдання», – риторично запитує Василь Романець.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-