Сьогодні, коли світова пандемія коронавірусу забирає здоров'я і життя людей, кожен поставлений перед вибором: боротися, допомагати собі і людям, або зневіритися і з песимізмом дивитися у майбутнє. Навіть лікарі іноді пасують перед страхом заразитися і звільняються з роботи.

Але є й такі люди, які йдуть за покликом серця туди, де зараз важко, щоб надати посильну допомогу. І працюють безкорисливо, віддають свою силу, енергію.

Один з таких - пастор з Маріуполя Геннадій Мохненко. Він не просто відгукнувся на прохання про допомогу лікарні, в якій лікують ковідних пацієнтів, а й організував інших волонтерів на цю нелегку працю.

Цей пастор і раніше йшов завжди назустріч бідним, знедоленим, тим, які потребують допомоги. Він - засновник і керівник найбільшого дитячого реабілітаційного центру «Республіка Пілігрим» і мережі реабілітаційних центрів для дорослих. Широко відомий як ініціатор громадської антинаркотичної акції, автор кількох книг, герой документальних фільмів. Про життя і служіння Геннадія Мохненка перед самою війною 2014 року зняли документальний фільм навіть кінематографісти Голлівуду.

Сьогодні він зі своїми соратниками на новій лінії фронту - з коронавірусною інфекцією - безоплатно допомагає лікарні, в якій щодня йде боротьба між життям та смертю.

У нашій розмові Геннадій розповів, з чого почалося волонтерство в лікарні, яка допомога на сьогодні необхідна медикам, як реагують пацієнти на волонтерів, і про багато іншого, що сьогодні є актуальним і потребує уваги суспільства.

ВОЛОНТЕРСТВО ПОЧАЛОСЯ З ПРИБИРАННЯ

- Як ви стали волонтером у ковідній лікарні?

- Наше волонтерство у маріупольській лікарні №9, в якій проходять лікування пацієнти з COVID-19, почалося в перших числах листопада. Коли почалася жорстка ситуація з другою хвилею, нам зателефонував один з лікарів цієї лікарні і запитав, чи не знайдеться у нас хтось, хто міг би допомогти, тому що медики зараз буквально задихаються на роботі. Я домовився про зустріч і наступного дня вже був у них. Прийшов і сказав: "Давайте я спробую допомогти – ось я і мої руки у вашому розпорядженні на кілька годин. Хочу зрозуміти, що треба робити".

Спочатку, звичайно, було трохи смішно, тому що люди не знали, що у них буде право використовувати священника як носія і тим більше прибиральника. Але я переконав їх, що я для того і прийшов, щоб надавати будь-яку допомогу, на яку чекають. І мене віддали у розпорядження сестри-господині. У неї вже було менше комплексів, правда, вона не зовсім знала, хто я, і відразу попросила помити підлогу. Вона поскаржилася, що медперсонал просто не встигає і тому вже кілька діб у приміщенні не мита підлога. Я сказав, що зроблю все з величезним задоволенням - взяв швабру, засучив рукави і «пішов у бій».

Ось так пропрацював перший день, подивився на ситуацію і побачив, що медсестри просто валяться з ніг, що вони носяться між палатами, їх кличуть і там, і сям, і їм не до прибирань. Потім я побачив, що екстрено треба було готувати додаткових три відділення для прийому хворих. Тобто, вивозити старі меблі, мотлох і завозити нові ліжка, екіпіровку, підключати кисень. А цим просто фізично нікому було займатися - у лікарні двоє-троє літніх слюсарів. І тоді я зрозумів, що нас чекає, і кинув клич своїй команді. Ну, а оскільки у мене дуже соціально активна молодь, і волонтерством ми займаємося в принципі все наше життя, то дуже швидко відгукнулася пристойна компанія людей. І вже наступного дня приїхали зі мною з десяток людей, і ми узялися більш масштабно до роботи в лікарні.

За цей час, а вже минуло більше місяця, як ми там працюємо, три відділення ми звільнили – винесли звідти весь мотлох. Там було якесь старе дитяче відділення, у ньому були розбиті ліжка, якісь розвалені шафи і столи. Усе це ми вичищали, вимивали, десь в палатах підфарбовували, десь приїхали фахівці і підводили кисень.

Було нелегко навіть просто винести десятки старих ліжок і шаф. Але потім, наприклад, приїжджала машина з 50-ма новими ліжками, а вони важкі і, звичайно, не медсестри ж будуть їх розвантажувати, тому ми засучували рукави і розвантажували, збирали, монтували їх, розносили по палатах, розставляли…

І по ходу можуть звернутися медсестри з проханням допомогти транспортувати огрядного ковідного хворого, якого вони фізично не можуть навіть підняти. Тоді на нас надягають захисні халати, маски, шапочки, рукавички і ми йдемо, беремо цього хворого, кладемо на носилки і перевозимо до реанімації або з реанімації. Тобто, виникає купа такої роботи, для якої потрібні просто руки і фізична сила.

Але я задоволений, тому що дуже багато зроблено за цей час. Ще я намагаюся, як тільки є віконце, пробігтися по палатах - у мене є такий старий армійський жарт - я заходжу і кажу: "Ви наказ чули?", - а люди мені: "Який наказ?", - а я: "Ну як, наказ по Україні - не здаватися коронавірусу. Всім виконувати обов'язково!" І всі сміються…

І ще. Зараз моя дітвора намалювала десятки малюнків під загальним девізом: "Не здаватися коронавірусу!" Тобто, ми намагаємося і морально підтримати людей.

Ми плануємо найближчими днями розвезти ці малюнки. Там дитяча фантазія малює цей коронавірус з зубами, а також сміливих людей, які з ним б'ються, протистоять... Це необхідно, щоб хоч якось підтримати настрій людей у палатах, їхній дух. Адже правда нелегка, і хтось, на жаль, практично щодня помирає.

Я планую також у різдвяні дні в кожну палату подарувати по Новому заповіту, або Біблію. Як мінімум у кожній палаті залишити свою книгу, щоб могли люди почитати. Звичайно, це теж дуже важливо.

- У вас вже добре налагоджена робота в лікарні? Якого віку ваші волонтери?

- У нас вже відпрацьована схема. Ми зазвичай телефонуємо старшій сестрі, яка нас координує. Тримаємо зв'язок і з головним лікарем. Нам кажуть, яку саме допомогу від нас чекають, наприклад, завтра, і що треба встигнути зробити насамперед, але буває по-різному.

Сама лікарня ця велика - два корпуси по п'ять поверхів, роботи там вистачає. Тим більше, що зараз у зв'язку з коронавірусом екстрено готували відділення, екстрено ремонтували, і сюди були направлені якісь державні та міські ресурси.

Серед наших волонтерів, звичайно, в основному молоді люди і я, напевно, серед них найстарший. Все-таки ми поставили ліміт за віком - не старше 40 років. Хоча мені вже 52 роки, я більш-менш в хорошій фізичній формі і ще якось хорохорюся. Ми вибачилися, але сказали, що людей після 40 не беремо в команду, тому серед наших волонтерів велика частина – або мої дорослі сини, або сини моїх друзів, інша молодь з нашої церкви. В основному це хлопці і дівчата, яким максимум 30 років, ну, і кілька людей до 40 років.

Звичайно, лікарі дуже вдячні нам, у нас з ними вже склалися добрі дружні стосунки. Вони кажуть, що після епідемії сумуватимуть за нами. І ми, звичайно, теж.

КОЛИ ГОЛЛІВУДСЬКІ ЗІРКИ МИЮТЬ ПІДЛОГУ

- Коли працюєте, буває щось неординарне?

- Цікаві іноді речі трапляються. Першого ж дня була хохма, ми сміялися. Я мию підлогу у коронавірусній палаті, люди під киснем, я в цьому халаті, в шапочці, рукавичках, масці, весь в піні, в милі, мокрий весь. І ось я мию підлогу, утки пересуваю під ліжками, а один хворий дивиться на мене і каже: "Вибачте, ви пастор Геннадій?", я відповідаю: "Так". Він продовжує: "Це Республіка "Пілігрим"?",- "Так", - знову відповідаю я. А він: "Так це про вас Голлівуд фільм зняв?", - "Так". І цей мужик з таким захопленням каже: "Ось чого я ніколи не думав, що голлівудські зірки будуть утку мою пересувати і під ліжком у мене мити!" Такі ось кумедні моменти бували.

- Наскільки сильним у вас наразі є відчуття страху заразитися?

- Взагалі-то це стара християнська історія. Ще у II-III столітті в Римській імперії, коли приходила епідемія, часто лікарі тікали, рятуючи свої життя, але до хворих приходили дивні люди, які називали себе християнами, намагалися допомагати їм, іноді віддаючи за це своє життя. Це було одне з таких християнських свідчень.

Нам всім рано чи пізно доведеться йти з цього світу, але з християнської точки зору все-таки смертю життя не закінчується, і те, як ти живеш, має чимале значення. Тому ми не божевільні, ми чудово розуміємо, що, йдучи до лікарні, ризикуємо. І, звичайно ж, є страх. Мені, наприклад, після першого свого візиту до цієї лікарні вночі снилися кошмари, ніби мене пожирає коронавірус, а коли встав і йшов вночі до умивальника, мене чомусь хитало, і я подумав "Ну все, почалося". А потім, правда, відразу заспокоїв себе: "Чого я хитаюся? Все добре. Я нормально себе почуваю!". Є страх, але у нас є частина молодих людей, які вже перехворіли, вони якось особливо сміливо йдуть. Я, звичайно, намагаюся підстраховуватися.

- А вам не пропонували зробити тест на коронавірус?

- Річ у тому, що я, вже працюючи у лікарні, одного разу повернувся додому і у мене піднялася температура. Почався кашель, і я подумав, що підхопив вірус. Але температура у мене була один день, а кашель дня три. Я перестав ці дні відвідувати лікарню, попив трохи вітамінів - і все минуло. Потім, коли я прийшов до лікарні, мене повели на тест, але він дав негативний результат, показав, що ковіда у мене немає. Може, він був і минув у легкій формі, не знаю.

СТАРЕ ХРИСТИЯНСЬКЕ ПРАВИЛО - ЙТИ ТУДИ, ДЕ ТИ ПОТРІБЕН ЛЮДЯМ

- Багато коронавірусних хворих сьогодні у цьому медзакладі?

- Хворих у цій лікарні дуже багато. Звичайно, більшість літні люди, і я, напевно, практично не бачив серед пацієнтів молоді, лише середнього віку і літніх. Особливо цей вірус чіпляється до людей з хронічними захворюваннями.

Я, як священник, маю взагалі конституційне право доступу до людей у будь-яку реанімацію, за законами України мені не можуть цього заборонити, якщо є прохання родичів або самих хворих. Але, як я казав, у нас дуже хороші відносини склалися і з медперсоналом, і з хворими.

Звичайно, люди в шоці, коли я заходжу до якоїсь палати, ми завозимо чергове ліжко, збираємо, і хворі, яких я не знаю, мене в халаті з маскою впізнають і кажуть: «Пасторе, величезне вам людське спасибі!». Тому що навіть родичі часто бояться зайти сюди, до хворих. Та й деякі лікарі звільнилися, коли почалася епідемія. Такий страх нагнітався і в ЗМІ. Тому деякі медпрацівники, особливо літні, просто вибачилися і сказали, що не готові ризикувати своїм життям. І вони, напевно, мають на це повне право. Але мені тим більше приємно, що працює старе християнське правило - йти туди, де є проблема, де ти потрібен людям.

Я думаю, що у моєму випадку це має такі світоглядні корені. Це те, що Христос колись сказав - хочеш бути моїм учнем, бери свій хрест і йди за мною.

Ось таке просте правило. Хочеш називатися християнином, підемо зі мною. Це важливі світоглядні концепції, які, звичайно, допомагають.

Але це теж така болячка, яка дає нам додатковий стимул думати про правильний спосіб життя, наприклад, задуматися про свою зайву вагу. Я ось з переляку з початком коронавірусної епідемії скинув 20 кг, зрозумів, що час подумати про свій фізичний стан, про імунну систему та її підтримку, про розумне харчування, про фізичні навантаження, які допомагають тримати легені в порядку.

Навіть попросив свого друга, а він у мене хороший саксофоніст, навчити мене грати на саксофоні. Тому що кращої профілактики для здоров'я легенів, ніж гра на будь-якому духовому інструменті, взагалі немає. Хіба що кульки надувати радять, щоб тренувати легені. Ну а саксофон, труба, тромбон – це хороші інструменти для їх тренування. Тож під час коронавірусу я заодно планую музикою почати займатися.

Чесно кажучи, за цей місяць-півтора, який ми ходимо допомагати лікарні, якось страху поменшало. Адже не дарма кажуть, що не такий страшний чорт, як його малюють.

Ну так, є вірус, і нікуди ти не сховаєшся. Розмір цього шматочка РНК 20 нанометрів, а нанометр – це одна мільярдна частка метра. І страх не додає здоров'я імунній системі, страх - одна зі зброї, психологічних установок. Тому зараз ми вже трохи розслабилися. Я навіть останнім часом на наших молодих покрикував, бо вони вже почали і маску спускати нижче носа.

- А чи достатньо у лікарні для вас засобів захисту?

- У лікарні є всі засоби санітарної обробки. Є такі прилади, коли ти на вході через них проходиш, зупиняєшся в рамці, і тебе обприскують. Також є безліч санітайзерів, якими обробляють руки. І захисний одяг. А коли додому приїжджаємо, я, наприклад, намагаюся, ні з ким не контактуючи, одяг відразу зняти в прання, щоб зменшити ризики.

- Ця лікарня ближче до вас територіально, чи саме звідти до вас першими звернулися за допомогою?

- Звідси звернулися, і ми якось відразу підключилися. Спочатку не розумієш реалії, поки там не опинишся. Але, оскільки люди попросили, я приїхав подивитися і переконався, що допомога реально необхідна. Сьогодні взагалі така ситуація, що лікарі працюють дуже важко, вони схильні до ризиків. Тому зараз вони гідні особливої підтримки.

Ми пообіцяли зі свого боку, що поки буде такий піковий період, намагатимемося в міру наших сил завжди підтримувати лікарів у цій лікарні.

ПАСТОР, КАПЕЛАН І БАТЬКО

- Розкажіть докладніше про себе і про свій фонд.

- Я сам священник вже 28 років, пастор Церкви добрих перемін, єпископ у нашому відділенні церков. Уродженець Маріуполя, це моє рідне місто.

20 років тому заснував реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим». Це найбільший у колишньому Радянському Союзі дитячий реабілітаційний центр, йому вже пішов третій десяток років. Через нього пройшло більше 4 тисяч дітей найважчої соціальної категорії. Перші покоління - повально були діти з глибокою наркотичною залежністю, безпритульні, які роками жили на вулиці, це кримінал, СНІД тощо.

Наразі наш фонд має кілька різних напрямів роботи. Є безпосередньо дитячий реабілітаційний центр "Республіка Пілігрим", в якому близько 50 дітей мешкають стабільно і цілодобово перебувають на соціальній реабілітації. У нас тепер також є окремий центр для жінок з дітками, тобто, для мам, які опиняються разом з дітьми в складних життєвих умовах і потребують підтримки. Ми приймаємо їх безпосередньо в цей центр.

Є багато центрів тільки для жінок і для чоловіків, де ми працюємо з нарко- і алкозалежними людьми, є госпіс для покинутих людей похилого віку, де просто літні люди доживають свого віку, є соціальні центри для біженців, є спеціальний адаптаційний центр для нужденних. У нас дуже багато соціальних проєктів.

Ще у нас є мережа з шести прийомних дитячих будинків - це прийомні сім'ї, в яких дітки опинилися в результаті своїх життєвих перипетій без батька і матері, і ми їх забираємо в сім'ї. Будуємо зараз ще один хороший будинок прямо навпроти мого. Він буде для прийомної сім'ї, в якій виховуються вже п'ятеро дітей, і вони не поміщаються зараз у своїй халупці, але хочуть ще взяти діток. За моїм будинком теж будуємо ще один дитячий будинок для сім'ї, в якій 14 прийомних дітей. У нас дітки, як в сім'ї, - коли дитині виповнюється 18, ніхто їй не каже «До побачення», поки вона не влаштується і потихеньку не «опериться», а потім піде в самостійне життя.

Я сам прийомний батько - за ці 20 років вже 35-й прийомна дитина у нашій родині. Тобто, у нас є троє своїх біологічних діток і 35 прийомних. У мене вже 26 онуків від прийомних дітей в мої 52 роки, це непоганий показник. Вони дорослішають, створюють сім'ї, виходять в самостійне життя.

- І сьогодні у вас є прийомні діти?

- Так. Зараз 6 дітей живе у моїй родині, у нас прийомна сім'я. В основному у мене прийомні діти-підлітки. Наймолодша дитина, яку ми забирали в нашу сім'ю, їй було 8 років. А в основному це були підлітки з вулиці - 12, 13, 14 років, часом і 16 років, вже серйозно наркозалежні.

- А як вони до вас потрапляли?

- Ми працювали з вулицею усі ці роки. Тобто, я провів сотні ночей на перехрестях, у підвалах, в притонах, ми безліч нічних рейдів робили містом. У нас 20 років тому в місті сотні дітей мешкали на вулицях, буквально сотні. На кожному перехресті було по кілька десятків дітей, які роками там мешкали, вмирали. Ми почали працювати з ними – спочатку просто годувати, потім запрошувати їх до нас, до нашої будівлі церкви, потім відкрили дитячий центр і почали вже силою забирати дітей з вулиці. Коли зрозуміли, що насправді відбувається там, у підвалах, ми перейшли до таких рейдів. Ми просто забирали цих бездомних дітей, вже не питаючи їхнього бажання. І у такий спосіб ми багато років працювали з вулицею. Тому зараз на вулицях міста немає ніяких безпритульних, тобто, одну проблему ми вирішили.

Але, на жаль, як і раніше, багато є дітей, які потребують допомоги.

- Вас влада міська, обласна підтримувала?

- Це довга історія. Були різні етапи. Але у кінцевому підсумку виробилася хороша система взаємин з містом. Наш попередній мер, Юрій Хотлубей, дуже добре сприйняв те, що ми робимо, і з великою вдячністю ставився за це до нас. Хотлубей років 10-12 тому сказав: "Пасторе, про те, що ти робиш, одного разу знімуть фільм". І він таки напророкував нам це. Це фільм Стіва Гувера "Майже святий", і це не просто фільм. Його світова прем'єра була у 2015 році навесні, але його почали знімати до війни - крайня зйомка була перед самою війною. Вони за день до штурму Донецького аеропорту вилетіли з нього, вже ночували там у поліцейському відділку на підлозі. Продюсер цього фільму - це голлівудський продюсер, кінорежисер, сценарист Терренс Малік, він легенда Голлівуду, триразовий номінант на премію «Оскар», володар «Золотої пальмової гілки», один з найтитулованіших у світі у своїй сфері.

Цей фільм за системою оцінки Rotten Tomatoes мав рейтинг 98%, він отримав безліч нагород серед документальних фільмів.

Найцікавіша для мене нагорода – це те, що у грудні 2015 року фільм отримав головний приз на міжнародному фестивалі авторського документального кіно «Артдокфест» у Росії.

Тобто, вересень 2015 року – розпал війни і цей американський фільм про нас («про служіння маріупольського пастора Геннадія Мохненка») отримав Гран-прі на фестивалі «Артдокфест» у Росії. І те, що цей фільм знятий про капелана української армії, бо я є капеланом з затятою антипутінською позицією, і отримав нагороду в Росії у 2015 році в розпал війни – це, звичайно, для мене особлива нагорода.

- Наскільки війна позначилася на вашій роботі?

- Ми живемо на лінії фронту. Тобто, у нас у вікні прямий вид на Широкине, де 2 мільйони снарядів, мін лягло за ці роки. І кожен вибух у Широкиному резонує у нас у вікнах, у моїх дітей. Зі спальної кімнати мого молодшенького сина, якому 13 років, ось уже 7-й рік прямий вид на цю лінію фронту. Тобто, він більшу половину свого життя чує вибухи, бачить або спалахи, або стовпи диму, у нього тремтять шибки у вікнах. І якщо стріляла артилерія, або великий міномет, то здригався весь будинок.

Також ми працюємо на лінії фронту з солдатами. І я, як капелан, разом зі своєю командою намотав 200 тис. км по лінії фронту під час війни, десятки разів потрапляючи в страшні халепи, але Господь милував, живі всі. І тому ми працюємо на фронті, все у нас перед очима. Але ми християни, тому там, де необхідна допомога.

Колгушева Олена, Маріуполь