За що Віщий Олег хотів помститися нерозумним хозарам?

За що Віщий Олег хотів помститися нерозумним хозарам?

Укрінформ
Минає 120 років від початку археологічних розкопок на Харківщині, які відкрили світові Салтівську культуру

"Алани, болгари, хозари? 120-річчя відкриття та дослідження салтівської археологічної культури" - так називається виставка, експонати якої розміщено на четвертому поверсі Харківського історичного музею імені Сумцова.

ТИСЯЧІ ЕКСПОНАТІВ САЛТІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Але який стосунок має саме наш музей до існування цієї культури з середини VIII до середини X століття, чи то просто знак поваги до світової історії?, - питаю завідувача відділом археології музею, кандидата історичних наук Віктора Аксьонова.

- Річ у тому, - Віктор Аксьонов, - що стародавні події, пов’язані з аланами, болгарами та хозарами, відбувалися саме на території Харківської області. Тут, у Вовчанському районі, й досі існує селище Верхний Салтів, з іменем якого пов’язане відкриття стародавньої археологічної культура, яка отримала назву Салтівської.

Додам, що на виставці показана 120-літня історія дослідження пам’яток салтівської культури переважно харківськими вченими, хоча впродовж тривалого часу до них приєднувалися й інші дослідники, зокрема археологи з Росії та країн Європи. Усі вони прагнули відшукати (і відшукали!) свідчення того, що ця територія колись входила до складу такого величезного державного утворення, як Хозарський каганат, який, мовлячи сучасною мовою, силоміць об’єднував під свої прапори чужі землі. Територія каганату у часи розквіту у VIII - на початку IX століть простягалася від Північного Кавказу до Середнього Поволжя, від Волги на сході до Дніпра на заході. Під владою кагана перебували численні народи, а саме: алани, болгари, мадяри, слов’яни. Каганат доволі успішно боровся з Візантійською імперією та Арабським Халіфатом за політичну гегемонію на півдні Східної Європи, у Криму та на Кавказі.

- Виходить, саме тут київський князь Олег збирався помститися нерозумним хозарам - "их села и нивы за буйный набег обрек он мечам и пожарам", – як писав Пушкін?

- Не зовсім так. Загибель каганату пов’язана з ім’ям іншого київського князя - Святослава - та його походами 965 та 967 років нашої ери. Але історія як наука нікого не засуджує, вона лише надає факти тим, хто має право на узагальнення. Тому запрошую до виставки, тим більш, що усі представлені тут експонати, а їх майже півтори тисячі, знайдені під час розкопок археологами історичного музею. У фондах музею зараз зберігається близько 20 тисяч експонатів салтівської культури, при тому, що загальна кількість археологічних предметів становить майже 55 тисяч, - пояснює Віктор Аксьонов.

За його словами, зникнення Салтівської культури пов’язане з військово-політичним ослабленням каганату та виходом на політичну арену Давньоруської держави. Початком кінця каганату, як я вже казав, вважають походи на хозар київського князя Святослава.

ПЕРШИЙ ДОСЛІДНИК – УЧИТЕЛЬ ІЗ САЛТОВА

Наукові дослідження могильників у Верхньому Салтові, розповідає музейник, почалися з такого епізоду: у 1900 році вчителю з Салтова Василеві Бабенку стало відомо, що мешканці села після дощів на схилах Капіносового яру знаходять людські кістки та різноманітні речі з розмитих стародавніх поховань. Тоді ж він за допомогою місцевого селянина Василя Капіноса розкопав на його садибі перші катакомбні поховання та отримав яскраві знахідки (жіночі прикраси, глиняний посуд тощо) і сповістив про це членів Попереднього комітету з підготовки у Харкові у 1902 році історичного XII Археологічного з’їзду. Комітет виявив жвавий інтерес до знахідки у Верхньому Салтові і відправив на місце молодих і легких на підйом вчених Харківського університету, зараз - імені Каразіна. Тоді в розкопках брали участь відомі харків’яни, починаючи з професора Дмитра Багалія - того самого, що колись був і ректором університету. Протягом першого року були досліджені 18 катакомбних споруд.

Незабаром інший професор університету - Олександр Покровський - самостійно продовжив розкопки та відкрив ще 28 катакомбних споруд. Матеріали цих розкопок були представлені делегатам XII Археологічного з’їзду та привернули увагу широкого кола вчених, а також місцевих меценатів, які фінансово підтримували археологів, починаючи з тоді головного дослідника, вчителя Василя Бабенка.

У 1910 році до розкопок долучились закордонні вчені, зокрема, шведський археолог Туре Арне, який особисто дослідив 12 катакомб, і доправив знайдені речі до Стокгольмського королівського історичного музею. Усього до 1917 року на Верхньосалтівському могильнику було розкопано 325 катакомб, із яких 255 розкопав Василь Бабенко.

З початку 1919 року роботи проводилися на кошти археологічної секції Харківського губернського комітету охороні пам’яток. До Верхнього Салтова щорічно відправляли археологічні експедиції Харківського та Одеського археологічних музеїв, Політпросвіту, Музею імені Григорія Сковороди, Вовчанського культурно-історичного музею. До 1940 року на могильнику було розкопано від 400 до 500 катакомб, матеріали з яких поповнили археологічні колекції не тільки місцевих музеїв, а й історичного музею в Москві, Ермітажу в Ленінграді тощо.

Цікавлюся, як дослідники з різних країн визначали належність знахідок, чи не сварились?

- З моменту відкриття катакомбного могильника біля Верхнього Салтова серед учених не було єдності. Під час проходження у Харкові XII археологічного з’їзду вчені вказували на певні аналогії речового матеріалу верхньосалтівських катакомб із матеріалами аланських могильників Північного Кавказу. Професор Московського університету Дмитро Самоквасов, висловив припущення щодо хозарської приналежності відкритих пам’яток. До речі, його думку підтримали і вчитель Василь Бабенко, і професор Дмитро Багалій. При цьому обидва не заперечували культурних зв’язків між аланськими некрополями Північного Кавказу та Верхньосалтівським могильником. Іншого висновку дійшов професор Петербурзького університету Олександр Спіцин, який вважав, що основне населення Дону та Донця під час існування Хозарського каганату - іранське плем’я, яке в різні часи називалося сарматами, аланами, роксоланами, ясами, - розповідає Віктор Аксьонов.

Однак, на жаль, Друга світова війна перервала роботи на Верхньосалтівському могильнику. Більшість колекцій і відповідної документації Харківського та Вовчанського музеїв не вдалося вивезти на схід, і вони були втрачені або вилучені окупантами.

Дослідження відновилися в 1946 році за участі членів експедиції Харківського університету та Інституту археології АН УРСР. Треба було поповнити втрачені у роки війни колекції, а також підготувати нових фахівців-археологів. Свою роль знов зіграв учитель Василь Бабенко, який, незважаючи на вік, охоче навчав молодих археологів методів пошуку катакомбних поховань.

Значним поштовхом для досліджень могильника стало будівництво Печенізького водосховища. У 60-ті роки розпочинає роботу Кочетокська експедиція Інституту археології АН УРСР, до її складу входив загін Харківського університету та співробітники Харківського історичного музею. Було виявлено 80 катакомбних споруд, але через брак досвіду вивчено лише частину. Тоді ж у наукових публікаціях уперше зазначено, що могильник біля Верхнього Салтова займає площу близька 100 га та містить не менш як 30 тисяч (!) катакомб. Ці цифри підштовхнули багатьох дослідників до визначення Верхнього Салтова як центру цієї території, майже столиці, величезного міста з багатотисячним населенням у хозарські часи.

СКАРБИ МОГИЛЬНИКІВ ТА КАТАКОМБ

Просимо музейників розповісти більше подробиць про могильники та катакомби, а також про участь у розкопках фахівців Харківського історичного музею.

- Експонати виставки - фотографії, мапи, креслення - свідчать, що головним видом поховальної споруди в аланського населення Салтівської культури була земляна катакомба. Це споруда, яка складається з вхідного коридору - дромосу - та поховальної камери, що розташовувалася у її торці. Дромос має сходинки, від однієї до дванадцяти. Глибина дромосу може становити 4 м. Вхід до поховальної камери закривався закладом дерев’яних дощок або плитою з пісковика. Поховальна камера мала форму прямокутника 2,0 х 1,5 м з заокругленими кутами, її висота не перевищувала 1,3 м. У камери поміщалися тіла померлих людей. Вони вкладалися в випростаному положенні на спині головою вліво від входу. За головою небіжчика ставилася жертовна їжа - глиняна посудина та м’ясо домашньої тварини: корови, вівці чи кози, яйця домашньої птиці.

На початку 80-х років XX сторіччя до розкопок підключилася археологічна експедиція нашого музею під керівництвом завідувача відділу археології В’ячеслава Бородуліна. Під його керівництвом був відкритий і впродовж кількох років досліджувався катакомбний могильник біля селища Старий Салтів, усього за 5 км на південь від пам’ятки, відкритої Василем Бабенком. Ним же у 1987 році було досліджено 14 катакомб салтівського часу, які випадково виявили під час земляних робіт із розширення стрільбища на полігоні Харківського військового училища у Вовчанському районі, за чотири кілометри на північ від Вехнього Салтова. Матеріали з катакомб цих некрополів дозволяють віднести виникнення могильників до другої половини VIII - початку IX ст. н.е., тобто до початку формування Салтівської археологічної культури, - каже Аксьонов.

За словами фахівця, саме в похованнях цих могильників знайдено поясні пряжки, бляшки, застібки на одяг, набори прикрас, амулети, аналогічні до тих, що знаходять в аланських катакомбних похованнях VIII - IX ст. н.е. Північного Кавказу. А про можливу участь у формуванні Салтівської культури слов’янського населення свідчить знайдена в катакомбі бронзова фібула-застібка, яка входила до набору прикрас слов’янських жінок передсалтівських часів.

Результати роботи експедиції музею дозволили реконструювати набори прикрас, які входили до костюму аланських жінок і дітлахів. Ці набори виступали наочним свідченням етнічного, статево-вікового, соціального та майнового становища аланської жінки в суспільстві.

Найбільш показовим, продовжує розповідь Віктор Аксьонов, є набір прикрас із катакомби № 119, який належав жінці віком 20 - 25 років із верхівки салтівської громади. На це вказує присутність у наборі шийної гривни та багатого намиста з кольорового скла та сердоліку, до якого входило десять арабських монет, перетворених на підвіски. Петлі, до яких було прикріплено намисто, прикрашають великі пряжки-ґудзики зі стулок морських молюсків, які були символом Великої Богині – матері усього живого. Плаття жінки було доповнене поясним ременем, на якому висів набір солярних - із зображенням сонця - амулетів, сумочка з аксесуарами. Руки жінки прикрашали бронзові браслети, а пальці - бронзові та срібні персні.

У представниць рядового класу набір прикрас загалом був схожим до описаного, але біднішим: у намисті - лише одна-дві срібні або мідні монети-привіски.

Прикметно, що показником належності молодої жінки з іншої катакомби - № 93 до певної етнічної групи є привіски до головного убору, характерні для слов’янського населення південного Полісся, тобто древлян. Це дає можливість вважати, що жінка з цієї катакомби була слов’янкою, що підтверджується антропологічними матеріалами. Вона якимось чином стала дружиною аланського воїна і носила такий же набір прикрас, як аланські жінки.

Майже біля кожної молодої жінки було знайдено набір предметів, які археологи умовно називають «сумочкою». Вони є у вітринах виставки і складаються з низки намиста, найчастіше білого кольору з роговика, дзеркала та кількох бронзових дзеркалець-ґудзиків. Усі ці речі мали не тільки утилітарне призначення, але й виконували функцію оберегів-амулетів на захист дітородної функції молодих жінок та забезпечення численного здорового потомства.

Є на виставці прикраси, що супроводжували маленьку дитину, яка була похована разом із дорослою жінкою: дві срібні арабські монети-нашивки, що прикрашали головну стрічку дівчинки, бронзові сережки, намисто з синього бісеру, бронзові амулети з пташиними голівками, бронзові бубонці та великі намистини з чорного скла з вічками. Усі ці прикраси виконували магічну функцію, захищаючи дитину від впливу злих потойбічних сил.

Втім, представлено тут і чоловічі прикраси. За словами дослідника, відомо, що алани були переселені у басейн Сіверського Дінця, щоб забезпечувати потреби верхівки Хозарського каганату в продуктах землеробства, а також здійснювати охорону торгівельних караванів, що везли багатства півночі (хутро, віск, мед тощо) на ринки півдня, та забезпечити збір данини з підкорених слов’янських племен – полян, сіверян, в’ятичів.

Військове спорядження аланів представлено у вітрині - хозарські шаблі, металеві кістені, залізні сокири-чекани, бронзові гачки від сагайдачного пояса. У кожного аланського воїна на поясі висів набір ножів, які мали величезний спектр використання: і як господарський інструмент, і як столовий прибор, і як зброя.

Також на виставці можна побачити елементи кінського спорядження, які дозволяли на великій відстані відрізнити аланського вершника від інших. Голову коня прикрашав начільник, в трубочку якого вставлявся султан з кінського волосся. Ремені оголів’я і збруї прикрашали маленькі та великі позолочені фалари (бляхи), великі бронзові бубонці, які підвішувалися до ременів на тонких шкіряних мотузках.

Систему прикрас алани запозичили у соціальної верхівки Іранської імперії - шахів і представників їх двору. Присутність начільника на голові коня у алан свідчила, що його господар відноситься до військової верхівки суспільства – це сотник або тисячник.

Таке яскраве кінське споряджена було знайдено в похованнях коней - в окремих ямах поряд із катакомбами, у яких було поховано їхніх господарів.

Специфікою лісостепового варіанту Салтівської культури є присутність тут поховальних пам’яток, що залишені представниками різних етносів. Так, при перших дослідженнях катакомбного могильника біля Верхнього Салтова вчені відкрили низку поховань у звичайних ґрунтових ямах, які той же вчитель Василь Бабенко пов’язував із представниками слов'янського етносу, що витіснили з цих місць хозарів. Сьогодні, каже Аксьонов, провідною гіпотезою відносно етнічної належності ґрунтових поховань є версія московського дослідника Геннадія Афанасьєва. На його думку, ямні поховання, як і катакомби, залишені аланами та є наслідком збереження аланами традицій сарматів.

ОБРЯД КРЕМАЦІЇ. РЕЧІ МАЮТЬ ПОМЕРТИ З ГОСПОДАРЕМ

Насамкінець цікавлюся, чи були притаманні цим народам обряди кремації померлих.

- В одному з некрополів – біля селища Червона Гірка Балаклійського району - знайдені людські рештки у ґрунтових ямах або керамічних посудинах-урнах,- відповідає Віктор Аксьонов. - Питання етнічної належності салтівських кремаційних поховань остаточно не вирішено. Сьогодні існує чотири основні версії щодо цього: слов’янська, угорська, тюркська та адиго-абхазька. Населення, яке залишило кремаційні поховання VIII - IX ст. на Північно-Західному Кавказі та у лісостеповому Донецько-Донському межиріччі визнається етнічно спорідненим.

Дослідженням цих кремаційних комплексів останніми роками займалися, окрім представників нашого музею та Харківського національного університету ім. Каразіна, ще представники Слобідської археологічної служби (підпорядкована Інституту археології НАН України). Матеріали, отримані в результаті цих робіт, свідчать про високий ступінь озброєності носіїв кремаційного обряду - шаблі, спис, сокира-чекан, наконечники стріл. На жаль, значна кількість поховального інвентарю до нас не дійшла. У з’язку зі специфікою обряду багато чого загинуло у поховальному вогнищі. Цікавою рисою поховального обряду була навмисна руйнація предметів озброєння, побутово-господарського інвентарю, кінського спорядження при покладанні його до могили. Вважалося, що зі смертю господаря повинні померти і його власні речі, які у потойбічному світі виявляться цілими і будуть знову служити своєму господарю. При цьому пошкоджені речі поміщалися окремо від перепалених людських решток і утворювали так звані тайнички.

Матеріали виставки свідчать, що у Харкові склалася власна школа салтовознавства, створення якої пов’язано з ім’ям доктора історичних наук, професора університету ім. Каразіна Володимира Міхєєва. Саме завдяки його зусиллям у Харкові професійно зростала низка археологів-салтовознавців і був створений у 2000 році науково-дослідний Міжнародний центр хозарознавства, започатковано видання щорічника (рос.) "Хазарский альманах". Зараз він набув статусу міжнародного видання, бо його засновниками є такі провідні установи як Інститут сходознавства імені Кримського НАН України, Міжнародний Соломонів університет (м. Київ) та Інститут слов’янознавства РАН.

Дослідники свого часу, а деякі вчені й зараз, пов’язували салтівські старожитності не лише з Хозарським каганатом, а й з літописним населенням - русами. На сьогодні гіпотеза українського вченого Дмитра Березовця, згідно з якою Салтівська культура лісостепової зони Донецько-Донського межиріччя може бути пов’язана з русами, знайшла своє продовження у роботах московської дослідниці, доктора історичних наук Олени Галкіної, яка вважає салтівську культуру у межах лісостепової зони культурою такого державного утворення, як Руський каганат.

Таким чином, не дивлячись на те, що салтівські старожитності вивчаються 120 років, все ще залишається багато питань, які потребують дослідження. Над їх розгадкою як раз і працюють харківські археологи. Свідченням чого і є ця виставка, яка працюватиме аж до червня 2021 р.

Приходьте, екскурсії проводять за графіком, з дотриманням правил карантину - у масках та з дистанцією 1,5 м між відвідувачами. А враження отримаєте таке, що запам’ятаєте назавжди. Крім усього іншого, ще й зрозумієте, чому Віщий князь Олег намагався поставити на місце нерозумних хозарів, які планували захопити пів світу.

Світлана Лігостаєва, Харків

Фото В’ячеслава Мадієвського

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-