Секрети лику святої із суперечливою репутацією
Зовсім недавно християни східного обряду відзначали день пам'яті святої Марії Магдалини. У ХХІ столітті вона стала, мабуть, одним із найбільш медійних біблійних персонажів. В західній традиції її образ упродовж віків трансформувався у втілення гріховності, щоправда, з подальшим каяттям. Щоправда, в православ’ї цього тренду немає, Марію Магдалину тут згадують лише як жінку, зцілену Ісусом Христом від одержимості сімома бісами. Так чи інакше, а християнська церква вважає її, одну з жінок-мироносиць, рівноапостольною. Шанували Марію Магдалину і подоляни, які молилися до її образів у храмах і домівках. Причому, були ці ікони несхожими на канонічні. Народні майстри малювали святу живою і «олюдненою», проти чого виступала церква.
Одна з таких особливих ікон наразі експонується на виставці «Видноколо Подільської ікони: ренесанс, бароко, наїв» у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, - розповіла кореспонденту Укрінформу мистецтвознавиця, завідувачка сектору виставкової роботи Вінницького обласного краєзнавчого музею Тетяна Журунова.
- Її передали моїй колезі Аллі Ліпській, яка займається релігійними конфесіями на Поділлі. Один зі знайомих приніс їй фрагмент цієї ікони, щоб «Каяття Марії Магдалини» було в музеї. Коли я складала на неї науковий паспорт, то зрозуміла, що у наше розпорядження потрапив справжній шедевр! Це народна ікона, скоріш за все – кінця XVIII століття або початку XIX-го, бо у ній ще дуже відчутні традиції та світогляд українського бароко. І хоча його розквіт припав на XVII-XVIII століття, на час появи ікони ще залишалися майстри, які працювалиу цьому напрямку. На прикладі цієї ікони можна побачити, що подільські майстри, які не належали до потужних галицького центру чи, скажімо, Києво-Печерської іконописної майстерні, усе ж десь пройшли гарний вишкіл і дуже добре вміли працювати з олійною технікою живопису. Тому що ми тут маємо справу із не зовсім традиційною для канонічного іконопису технікою: замість дошки основою тут є полотно, а художник працює олійними фарбами. Він опанував цю техніку настільки досконало, що міг працювати з надзвичайно тонким верхнім шаром, лісіровками. Митець на цій іконі «вбрав» Марію Магдалину в дуже шляхетну сукню. І зумів передати прозорість рукава, відблиски на обличчі, а також вологість і надзвичайну чуттєвість її погляду, - каже пані Тетяна.
За її словами, автор цієї ікони невідомий, позаяк народні майстри, та й узагалі іконописці, не підписували свої роботи. Ікона отримувала авторство тільки якщо ставала відомою, тоді всі дізнавалися, що її написав той чи інший майстер. Або ж в іконописця був настільки яскравий стиль, що автора впізнавали і без підпису – за манерою виконання.
- Ми знаємо лише те, що на Поділлі були осередки, цехові об’єднання, у яких народні майстри працювали досить потужно. Скажімо, бершадські майстри мали свою манеру і колоритність, або ті, що працювали у Піщанському районі. За тими іконами, які ми знаходили, ми вже могли визначати певну авторську манеру. Але прізвищ цих майстрів не залишалося. Навіть якщо вони згадувалися у таких джерелах, як візитація церковного майна чи «Подільських єпархіальних відомостях», - їх на ім’я не називали, а казали, наприклад, що іконостас зроблений доморощеними іконописцями. З отакою негативною конотацією.
Але, як бачите, ця виставка свідчить, що українське сакральне мистецтво мало свої особливості й відмінності, яким майстри залишалися вірними. І коли наша територія за часів Російської імперії увійшла до Подільської губернії, потрапила в підпорядкування Подільської єпархії, тут з’явилось багато приїжджих священників. Вони дивувалися, наскільки віряни прихильні саме до ікон місцевих майстрів та їхніх сюжетів, люблять їх і хочуть бачити у своїй хаті.
Узагалі ж подоляни любили такі живописні роботи, - певно, цінували смак і чуттєвість у характері. Бо вони далекі від канонічних зображень. Дуже часто кажуть, що подільські ікони мають портретні риси, і зображені на них ніби й не святі, а прості люди. Певно, так воно і є. Можливо, першовитоком сакральних зображень були особисті враження майстрів. Іконописці з народу знаходили якийсь яскравий образ і повторювали його в своїх роботах. Власне, як образ Марії Магдалини. Він надихав багатьох майстрів подільської ікони, але витоки такої іконографії походять від західноєвропейського живопису епохи Відродження, - каже мистецтвознавиця.
До речі, подоляни навіть тримали у хаті ікони не як усі. Зазвичай у домівках православних українців був так званий червоний кут, де їх виставляли. А на Поділлі його не було, - ікони розвішували по всій хаті! Навіть священник із Дашева о. Григорій Сяба розповідав нам, що його мама, яка походила зі священницької родини, казала, що в хаті ікони на полотні з кількох сюжетів розташовувалися по периметру, одна біля одної.
- А в чому цінність саме подільських ікон?
- Для нас вони особливо цінні. Бачите, наша місцевість не така вже й багата на мистецькі шедеври, адже на цій території тривалий час було прикордоння і спалахували усякі збройні конфлікти та військові сутички. Власне, народних ікон теж залишилося не так уже й багато. І лише за цією верхівкою айсберга, за зразками кінця XVIІІ-ХІХ століть (більш ранні не збереглися) ми можемо дізнаватися про те, наскільки потужним тут було мистецьке середовище. До нашого часу дійшло дуже мало з того усього, що було. І якщо нашу подільську ікону виокремлюють, впізнають і знають, ми просто мусимо її берегти. А в ідеалі - створити музей народної ікони, поки це ще можливо.
- А як церква ставилася до таких народних ікон?
- О, після того, як на територію Поділля у ХІХ столітті пришли російські священники, 1801 року був виданий указ Синоду, підписаний російським імператором, яким заборонялось будувати церкви і писати ікони в українському стилі. І протягом ХІХ - початку ХХ століть тривала запекла боротьба з народною іконою! Але любов простих людей до таких ікон усе ж перемогла. Вони подекуди залишилися навіть у храмах, до яких не дісталися церковні інспектори. Коли ми почали розшукувати такі ікони, дуже часто знаходили їх уже вилученими з церковного простору, - десь на хорах тощо. Вони, до речі, й досі трапляються у церквах. Принаймні, найбільшу колекцію народної ікони ми бачили у Дашеві. Там місцевий священник зібрав їх у церковному приділі (частина храмової будівлі – ред.), зберігаючи як цінні твори мистецтва.
- А що ж «музейна» Марія Магдалина?
- Скоріш за все, власник ікони, який передав її до музею, десь купив її. Але достеменно її походження нам не відоме. Як я казала, іноді подільські ікони можна знайти у церкві, і тоді ми хоча б знаємо, звідки вона. Але й туди вони потрапляють різними шляхами, бувають звідкілясь привезені, куплені на ринку, перевезені як посаг тощо. Але сплутати їх із виготовленими деінде неможливо! Бо, скажімо, ікони, які писали на дошці, були поширені по всій Україні. А от якщо написані на полотні - це підстава «запідозрити» подільські корені. Наприклад, колеги-музейники показували нам нашу подільську ікону, яка зберігається у фондах Львівської галереї. А в Одесі їх називали «подольские холсты». Себто, для Поділля характерні саме ікони, написані на полотні.
- Отож, Марія Магдалина кається…
- Так, ця ікона зображає Марію Магдалину у сцені каяття, яка, власне, також не вважається канонічною. У православному іконописі немає такої «сцени», на певному етапі сприйняття Марії Магдалини у православній церкві і в католицькій розходяться. У євангеліях жодного разу не згадано, що вона була грішниця або блудниця! Є згадки, що була грішниця, яка розкаялася і пішла за Христом. В одному з епізодів була й безіменна блудниця, грішниця, яка омивала Христові ноги і витирала їх своїм волоссям, цілувала їх і каялася. І він сказав, що коли вона любить його, то їй усе буде пробачене. Але про те, хто вона, як її звуть, там нічого не сказано.
У випадку з Марією Магдалиною сталася історія, яка часто трапляється зі святими: декілька «біографій» злилися в один образ. Один із католицьких богословів сказав, що всі ці жінки, які фігурували у євангеліях, - це Марія Магдалина. І ця теза закріпилася вже в XІІI столітті у книзі Якова Ворагінського «Золота легенда», який зібрав апокрифи свого часу в одному виданні. Те, що було сказано у Святому Письмі, забулося, а як доконаний факт почали трактувати те, що написано у цій книзі. Це був бестселер свого часу, який мав величезний вплив на свідомість сучасників. І навіть до нашого часу дійшло із тисячу рукописних примірників «Золотої легенди», а це велика рідкість. Там зародилося багато легенд, зокрема про Марію Магдалину, - зазначає Журунова.
То хто ж «змусив» Марію Магдалину каятися? Пані Тетяна каже, що то «провина» західноєвропейських живописців, зокрема Тіціана. Бо саме він одним із перших талановито втілив образ Марії Магдалини як блудниці, що кається. Йдеться про картину «Каяття Марії Магдалини», написану наприкінці XVI століття. Він зробив кілька варіантів полотен на цей сюжет. На них Марія Магдалина зображена як прекрасна жінка із розпущеним волоссям. В одному з варіантів вона взагалі оголена, прикрита своїм волоссям. Хоча насправді Марія Магдалина після смерті Христа і його воскресіння, а саме їй він першій з’явився, закінчувала своє життя, як відлюдниця. Від спілкування з людьми вона відмовилася і присвятила себе молитві. Вона вважається рівноапостольною. Принаймні, про це йдеться у канонічних євангеліях. А в апокрифічних текстах вона постає чи не найближчою соратницею Ісуса Христа і навіть його дружиною. І, як матір його дітей, є втіленням Святого Граалю, який упродовж століть шукають християни. Цю тему розвинув американський письменник Ден Браун у своєму скандальному «Коді да Вінчі», а згодом зробив іще популярнішою однойменний фільм Рона Говарда.
Але саме Тіціан зобразив її прекрасною пишнотілою жінкою, яка екзальтовано кається. А потім і безліч інших художників долучилися до того, щоб підтвердити її «гріховне реноме». Оця чуттєва західноєвропейська лінія дісталася й Поділля.
Один із українських мистецтвознавців, основоположників українського мистецтвознавства, Вадим Щербаківський вважав, що вплив західноєвропейського мистецтва – це наслідок того, що тут були цехові об’єднання майстрів, які мали можливість спілкування зі своїми колегами не тільки в Україні, а й у Польщі. Є ствердження, що українські майстри працювали там, і навіть в Італії. Цей обмін існував, і завдяки йому в українському мистецтві народився такий напрям, як ікона-картина, - вважає музейниця.
- Образ Марії Магдалини був досить поширений на Поділлі. Можливо, він був таким популярним тому, що Марію Магдалину вважали захисницею від холери, епідемія якої у ХІХ столітті вирувала тут і була для регіону величезною проблемою. Але чому саме у сцені каяття – незрозуміло. Як бачите, тут Марія Магдалина зображена із черепом – це традиційний атрибут сюжету «каяття», натяк на первородний гріх, який призвів до смертності людини. А також є Святе Письмо як противага, запорука того, що цей гріх можна спокутувати.
Зазвичай великому поширенню релігійного сюжету чи образу в якомусь регіоні передує поява відповідної чудотворної ікони. Скажімо, як ікони з головою Іоанна Хрестителя: у тисячолітньому Лядівському скельному монастирі, який називають Подільським Афоном, була ікона усікновення голови Іоанна Хрестителя італійського письма. Але свідчень про чудотворний образ Марії Магдалини на Поділлі я не знайшла, - ділиться пані Тетяна.
Вона каже, що у «Подільських єпархіальних відомостях» колись була опублікована оповідка, яка свідчить, наскільки подоляни шанували Марію Магдалину, уповали на її заступництво, вірили в її надприродні сили. Люди переказували, що Марія Магдалина ходить по селах, як прочанка. Мовляв, попроситься вона пожити у хаті і дивиться, чи ходять люди до церкви, як один до одного ставляться, чи дбають про лад у сім’ї і чи сумлінно виховують дітей. Тому і ставилися до неї, як до берегині родинних цінностей.
Антоніна Мніх, Вінниця
Фото Олександра Лапіна
