Шість років без «русского мира»
До Дня звільнення теперішнього обласного центру Луганщини, мабуть, слід було б написати широке батальне полотно, але майже всі мої знайомі, хто був причетний до цього, роз’їхались, а хтось – і головою наклав. Мені ще пощастило, що в місті опинився в потрібний час Сергій Шакун. Щоправда, особисто він 22 липня перебував на іншій ділянці фронту, зате став першим уповноваженим штабу АТО в Сєверодонецьку – одразу після того, як тут утвердилась українська влада.
НЕУЗГОДЖЕНА ПЕРЕМОГА
- 21 липня ввечері приїхав з «передка» Воронченко – а щовечора ми збиралися у штабі, який на той час розміщувався у Сватовому (кілометрів за сто п’ятдесят на північний захід від Луганська, близько 70 км від Сєверодонецька – авт.) – і повідомив, що над Рубіжним піднято український прапор. Я тоді кажу: «Все, ніяких... Я тепер від тебе ні на крок не відійду – в Сєверодонецьк входити будемо разом!». Він: «Ні, Сєверодонецьк звільняти будемо через день». І я зайнявся своїми волонтерськими справами. А він наступного ж дня, повернувшись із передової, повідомляє з усмішкою: «Ми і Сєверодонецьк звільнили». Мовляв, «ополченці» трохи побуйствували, але швидко забралися з міста.
…Командувач – донедавна – Військово-морських сил України адмірал Ігор Воронченко у 2014-му керував Антитерористичною операцією в межах Луганської області. У серпні того ж року мені пощастило взяти в нього інтерв’ю, а допоміг мені в цьому саме Сергій Шакун, якого я добре знав ще з Луганська. Потім я брав у Шакуна інтерв’ю, коли він очолював військово-цивільну адміністрацію у прифронтовому селищі Новотошківському – а тоді якось прошляпив. Хоча він був першим і, як скоро з’ясувалось, останнім уповноваженим штабу АТО у щойно звільненому місті.
- То ви були членом штабу?!
- Ну, як... До секретної інформації ми, звичайно, доступу не мали. Але в нас була місія: тримати зв’язок із нашими людьми в окупованих Рубіжному, Сєверодонецьку, Попасній, Первомайську, Стаханові... З тими, хто забезпечував наших військових інформацією про противника: що де робилося, яка кількість військ, їхня дислокація, переміщення… Це була, можна тепер сказати, одна з ключових позицій у нашій волонтерській діяльності. Ми ж були місцевими, і добре собі уявляли, з ким і з чим маємо справу.
А ще волонтери відновлювали в місті Сватовому роботу Луганської обласної державної адміністрації, оскільки після захоплення Луганська бойовиками законній владі довелося перебиратися туди, куди «русский мир» не зміг дотягтися своїми клешнями. До 21-го липня це були тільки невеличкі міста й селища: Сватове, Старобільськ, Новоайдар…
Сам Сергій Вікторович до Сватового приїхав десь усередині червня, хоча Луганськ покинув ще у травні – після того, як бойовики погромили його підприємство «Таксі Люкс» і призначили за його голову винагороду в кількадесят тисяч доларів. Довелося шукати порятунку спочатку в Києві, потім у Львові, поки луганська «агентура» не донесла: «полювання» скасоване.
ПЕРШИЙ І ОСТАННІЙ
Загроза життю для одного з лідерів луганського Майдану була цілком реальною. Тут жартувати не доводилось: на той момент кількість убивств у Луганську вже перевалила за десяток; ще більше людей опинились «на подвалє», а військовий опір України ще й не починав набирати обертів. Інша річ – робити реальні справи, відчуваючи ліктем Збройні Сили власної держави. Тож займалися наданням гуманітарної допомоги населенню, військовим. Встановлювали зв’язки з районною владою, з громадськістю, військовими.
- Роботи було дуже багато: на середину червня в ОДА було лише кілька людей, і вона своїх функцій фізично не могла виконувати.
Уповноважених Штабу АТО в Рубіжному, Сєверодонецьку та Лисичанську Ігор Воронченко призначив після звільнення останнього 24 липня. На моє запитання, чому генерал обрав на таку посаду саме його, Сергій Шакун знизав плечами: «А нікого ж більше не було». До речі, лише на Луганщині командування скористалось відповідним пунктом закону про Антитерористичну операцію. У Донецькій області такого не практикувалось.
- Кому вас представляли як уповноваженого? Козакова ж, мера, наскільки я пам’ятаю, на той час у місті не було.
- Був секретар міської ради; був один із заступників мера, який дуже швидко кудись зник. Залишались на місці деякі чиновники, депутати, громадськість, журналісти.
- Якими функціями були наділені уповноважені?
- Мені підпорядкувалися місцеві підрозділи міліції, ДСНС, СБУ. У них обсяг роботи був чималий – містом ще бігала певна кількість сепаратистів. І перше, що ми зробили, це разом із поліцією й військовими організували громадське патрулювання. Щоб ніхто не заважав ліквідовувати наслідки обстрілів, зокрема.
За пару днів до гранично аскетичного (бачив на власні очі) кабінету уповноваженого прийшов головлікар міської лікарні повідомити, що нема чим заправляти машини швидкої – компанія, що керувала всіма заправками міста, боялася завозити сюди пальне. У магазинах було обмаль продуктів харчування... Справа в тому, що всі постачальники мали юридичні адреси в Луганську. Ліки завозилися в аптеки через Луганськ…
- Довелось особисто об’їжджати торговельні мережі й пояснювати керуючим супермаркетів, що якщо так триватиме й далі, поставки здійснюватимемо з Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя. Прониклись. Протягом тижня мережу продуктами наситили.
У Сєверодонецьку в той період працювали спеціальні групи СБУ, яких відрядили з Західної України. Хлопців посадили біля кабінетів заступників міського голови, і це настільки «позитивно» вплинуло на ексрегіоналів, що, принаймні, один із заступників скоро взагалі зник, а інші чиновники надійно «перекувались». Я переїхав сюди на початку серпня, і мені досі якось не доводилося стикатися із відкритими проявами сепаратизму. Які в наших краях генерувалися майже виключно в начальницьких кабінетах.
І ТУТ ПРИЙШОВ МОСКАЛЬ…
Тижні за два повернувся Валентин Казаков, законно обраний мер, у якого єдиного було право підписувати фінансові документи.
- Я кажу начальнику міліції: «Ти від нього не відходь, щоб він був десь поруч. Бо школи треба готувати до нового навчального року, дитсадки. Зарплатню бюджетникам виплачувати. Аж тут батальйон «Айдар» почав виявляти до мера надмірну увагу, не зовсім безпідставно підозрюючи його в сепаратизмі. Довелося й сюди втручатись.
З усієї України пішла масована гуманітарна допомога. Та оскільки Сєверодонецьк не дуже сильно постраждав, то майже все, що привозили друзі й знайомі депутати, «комендант», як стали звати Шакуна сєверодончани, відправляв до сильно розбомбленого Лисичанська, а також у лікарні та дитячі будинки. Очевидно, не всі благодійники були його друзями – ще пару місяців можна було бачити просто на вулицях фури, з яких роздавали продуктові набори. А потім отримувати такі набори можна було за кількома адресами. Відповідно, почалася робота з міжнародними організаціями.
Обласна адміністрація на чолі із БЮТівкою Іриною Веригиною чомусь відмовилась переїжджати до Сєверодонецька, хоча Шакун і підготував для неї майданчик у будівлі міськради (тоді як Донецька ОДА потіснила Краматорську міську раду). Питання вирішив новий «губернатор» Геннадій Москаль, який рішуче перемістив усі обласні структури до набагато більш зручного, з точки зору управління Луганщиною, Сєверодонецька. Але це трапилось уже наприкінці вересня.
- А що відбувалось на фронті боротьби із сепаратизмом?
- Усе через шість років якось і не згадаєш… Затримали начальника управління освіти, забув його прізвище. Він давав вказівки директорам шкіл щодо проведення в місті «референдуму». Пред’явили йому заняття антидержавною діяльністю. Його звільнили; на управління поставили проукраїнськи налаштованого керівника. Директори шкіл спочатку кричали, що рішення про референдум було їхнім спільним. Я кажу: «Ну, якщо рішення спільне, то й відповідатимете спільно – за ті втрати, руйнування, за вбитих бойовиками людей і все решту». Моментально мізки прояснились: «Е, ні – то він нам давав такі накази». І почали дружно свідчити.
Провів роботу з керівниками всіх навчальних закладів міста напередодні навчального року, і 1 вересня усі заняття починалися з Гімну України. Відзначили день Українського Прапора.
- Пам’ятаю. Тоді Леніна звалили з постаменту. Олег Ляшко ще відзначився…
- Ляшко піарився, я – заправляв. «Кіровця» підігнали…
- Ви до якого часу на тій посаді залишались?
- До початку жовтня – поки Воронченко продовжував очолювати штаб АТО в області. Його забрали до Генштабу, а Москаль йому: «Ти їх призначав – ти і забирай. А в бюджеті області гроші на них не передбачені». І лише після того, як із ліквідацією структури уповноважених штабу АТО почалася втрата керованості – нашвидкуруч було прийнято Закон про військово-цивільні адміністрації.
ПРО ПАМ’ЯТЬ
Поцікавився, чи підтримує мій співрозмовник контакти зі своїм колишнім начальником.
- Я був у нього в лютому цього року в Одесі. Згадували, звичайно, і лютий 2014-го, який передував повномасштабній війні, й що було після звільнення наших міст – де і скільки схронів виявили, скільки розмінували. Плюс до всього, можу сказати відверто: весь «передок» – Золоте, Попасна… Воронченко в серпні – вересні 14-го від посту до посту пішки пройшов, розставляв, визначав, де які споруди встановити. У штабі не сидів. Дуже сильно переживав, коли 24 липня в Лисичанську загинув його друг, полковник Олександр Радієвський (посмертно – генерал; сьогодні на всіх державних урочистостях у Сєверодонецьку до його погруддя покладають квіти – авт.).
А, забув сказати… Ми, коли ще працювали у Сватовому, вивезли 960 діточок з тої сторони із зони активних бойових дій і направити до Центральної й Західної України. Це було неймовірно складно, оскільки на той час зник зв’язок – усякий: мобільний, провідний. Моя помічниця, Ірина Шаповалова, не спала три доби. Найбільше, десь, сімдесят дітей мав відправити мер Попасної Юрій Онищенко – і тут його бойовики запроторили «на подвал»…
Якось Міжнародний комітет Червоного Хреста привіз борошно. Тонн вісімдесят. І от ситуація: борошно є, а хліба нема. Його ще належало випікати, а в нас грошей не було. І вирішили з хлібокомбінатом застосувати такий «бартер»: за роботу, за електроенергію, спеції й таке інше комбінат з кожної тонни борошна собі забирав 30 відсотків. І от випекли, білий хліб і чорний. Такий духмяний був, солодкий.
- І от сидимо ми одне навпроти одного, смакуємо… Тоді нам цей хліб дуже став у нагоді.
- А як із іншими міжнародними інституціями складались відносини?
- Коли до нас приїжджали делегації від ОБСЄ із росіянами у складі, Веригіна не могла з ними розмовляти. Бо я тих росіян посилав… дуже далеко. Особливо після того, як одна така делегація побувала на передових позиціях – і саме ті позиції були розстріляні. З тих пір із московитами в мене розмова була коротка.
* * *
«Шановні сєверодончани та гості міста, запрошуємо вас 22 липня, у день відзначення 6-ї річниці визволення міста Сєверодонецька від незаконних військових формувань, на урочисте покладання квітів до пам’ятника генерал-майору Національної гвардії України Олександру Віталійовичу Радієвському. По закінченню заходу планується покладання квітів до пам’ятних дощок Миколі Литовку і Юрію Гуртяку та на могили загиблих воїнів АТО…»
Це – з оголошення на офіційному сайті Сєверодонецької міської ради. До чого я його тут цитую? До того, що і через шість років після звільнення міста від московської нечисті не надто патріотично налаштоване керівництво міста, де двічі проходили сепаратистські збіговиська, не наважується змінити порядок, який встановився після тих подій. У встановленні цієї традиції мій співрозмовник брав чи не найактивнішу участь.
Як воно буде після жовтневих виборів – подивимось. Хочеться думати, урок не минув дарма навіть для колишніх «регіоналів». Якщо вони взагалі здатні засвоювати бодай якісь уроки.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Перше фото: Генеральний штаб ЗСУ, Facebook
