Грецька Атлантида

Недавня стаття в Укрінформі «Звідки знову ростуть «грецькі» ноги в українському Маріуполі» викликала чималий резонанс. Зокрема, емоційно відреагували на неї у Федерації грецьких товариств України, яка переважно діє у Приазов'ї. Тож Укрінформ з повагою надає слово українським грекам, які живуть зовсім поряд із лінією фронту. Це вже друга наша публікація у розвиток грецької теми (попередня - "Українська Греція починається з Маріуполя").

У дитинстві мою кімнату прикрашали карти. Географічні. Одна з них, Донецької області, висіла просто над подушкою, так, що прямо на рівні очей, зліва від цілковито «пролетарського» Жданова були поселення з «не нашими» назвами: «Урзуф, Ялта, С. Крим. І засинаючи, я переповнювався пихою: не Донбас, а просто курорт якийсь. «Усе в нас є, навіть Ялта». Але ж звідки вона взялася тут, поряд із металургійними та іншими індустріальними гігантами? І тільки значно пізніше добрі люди повідали мені те, про що сором’язливо мовчали радянські підручники.

ЗВІДКИ НА ДОНЕЧЧИНІ НАЩАДКИ ЕЛЛІНІВ

Ялту, Урзуф, а також іще два десятки поселень у Донецькому Приазов’ї 240 років тому – це вже не секрет – заснували греки, яких «матінка» (а для когось і «вража баба») Катерина ІІ виманила з Криму за посередництва «світлішого» Гріши Потьомкіна, майбутнього графа А.В. Суворова (еге ж, того самого) і ще низки генералів і чиновників Святішого правлячого синоду.

Існування десь поруч прямих нащадків Фемістокла, Перикла або й навіть самого Аристотеля мене завжди хвилювало, ось тільки потрапити до донецької «Еллади» все не випадало. Доводилось удовольнятися спілкуванням з випадковими знайомими вихідцями з тих країн або, останніми роками, розрізненими публікаціями в Інтернеті. А хотілося приїхати самому. І раптом: «Збирайся. Їдеш у відрядження». Завдання полягало у знайомстві з життям греків Приазов’я, як то кажуть, «у розрізі» військової агресії.

Тож першим пунктом стояло відвідання офісу Федерації грецьких товариств України. Який, між іншим, розташований у Маріуполі не де-небудь, а на вулиці Грецькій.

До відвідання не те що розкішної, але доволі просторої будівлі Федерації й знайомства з її керівництвом я чомусь був упевнений, що переселення греків з Криму відбувалось морем. Це ж так просто: завантажились на судна десь у Кафі – і за два-три дні вже виходите зі свого «ковчегу» десь у районі сучасного Маріуполя. У крайньому разі – в Таганрозькому порту, який уже кілька років як був відбудований після чергової війни з турками. Але я помилявся.

- З Криму виходило 18 тисяч греків і 12 тисяч вірмен, які в підсумку оселилися під Ростовом, – ошелешила мене Надія Чапні. – Йшли через Перекоп; по дорозі залишилось шість тисяч грецьких могил. У травні 1779-го вийшов указ Катерини про виділення грекам земель Маріупольського повіту. З квітня 1780 вони, нарешті, почали заселяти Приазов’я. Але ж вийшли вони з Криму влітку 1778-го!

Надія Андріївна очолює Товариство греків Маріуполя, а крім того керує Культурним центром Товариства «Меотида» (хто не в курсі: античні греки наше Азовське море називали Меотійським озером). До речі, організація греків, створена нею й її однодумцями ще в 1989-му, була ледь не першою, яку в СРСР зареєстрували офіційно. Тоді вона називалась «Товариство грецької мови і культури при Металургійному інституті і БК «Азовсталь».

За кілька років грецькі організації спромоглися об’єднатись у потужну Федерацію, яка у квітні цього року відсвяткувала чвертьвіковий ювілей.

Але повернімося до історії греків Приазов’я. Указ вийшов 21 травня 1779-го, але на в’їздах до багатьох сіл, заснованих греками, фігурує дата: 1780-й. Тобто їм ще рік довелося зимувати десь у полях на північ від річки Вовча, перш ніж вирушити на місця остаточного розселення. До речі, самі греки сміються з офіційної дати заснування Маріуполя: який 1778-й, якщо греки тут з’явились аж у 1780-му?!

Тим часом у 1778 р. поряд зі зруйнованою фортецею Домахою і недавно створеною Кальміуською слободою, згідно з розпорядженням царського уряду, справді було закладене місто Павловськ – саме там, де вже за два роки постав Маріуполь, про «авторство» в заснуванні якого сьогодні точаться запеклі суперечки. А що тут сперечатись? Домаха тут насправді існувала як мінімум з XVI ст., але, якщо хто забув, у 1775-му, за наказом тої самої Катерини, Запорізьку Січ було ліквідовано. Разом з усіма її форпостами. Приазов’я, між ріками Берда і Кальміус, дозволено було заселяти виключно грекам-переселенцям. Отже, початок розвитку СУЧАСНОГО Маріуполя поклали саме вони.

ФЕДЕРАЦІЯ Й ЇЇ ГОЛОВА

Федерацію врешті створювали дві найбільш потужні організації – Маріупольська та Донецька. Як маріупольцям вдалося відстояти своє місто у якості «столиці» українських греків, мені просто незрозуміло, адже суперником міста на Азові були такі невблаганні центри сили, як Київ і Донецьк. Причому останній був значно сильніший. Мабуть, відповідь на це питання знає лише голова ФГТУ Олександра Проценко-Пічаджи.

Про Олександру Іванівну тут ледь не легенди складають, причому перші з них я почув від її, м’яко кажучи, недоброзичливців. Ну, а безпосередньо під час відрядження довелося вислухати, мабуть, із десяток різних історій.

Олександра Іванівна в цих оповідках проривається крізь блокпости на лінії розмежування і крізь охорону перших осіб, аби донести до тих правдиву інформацію про страждання своїх компатріотів; вона відновлює мости, школи і зруйновані житла в грецьких селах (не власними руками, звичайно, але знаходячи для цього гроші, людей, будматеріали і отримуючи дозволи в наших бюрократів). Слід уточнити: постраждалі від обстрілів будинки відновлювалися незалежно від національності їхніх мешканців. Вона розвантажує в листопаді 20 тисяч тонн вугілля для домівок, що залишились без газу. Вона…

…Поки ми чекали Олександру Іванівну в її кабінеті, соратниці її настільки детально ознайомили мене з діяльністю Федерації, що я й дотепер захлинаюся в тій навалі найрізноманітніших цифр і фактів. Та хазяйка почала розмову не з досягнень.

– Протягом усіх років війни у відношенні греків були дуже серйозні провокації. Почалося це з провокації Росії, яка вмить зробила вкидання в інтернет, ніби ми створюємо Приазовську народну республіку, що ми вже розробили статут, що ми з Балабановим (Костянтин Васильович, ректор Маріупольського державного університету, грек за походженням – авт.) керуємо цим процесом. Мовляв, у нас є мільйон жителів у шести районах. Як у нас заведено, хтось швидко заніс цю «інформацію» до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Плюс іще був дуже серйозний донос, на п'яти чи шести аркушах. СБУ від нас не виходить.

Оскільки я вже багато чого вислухав, у мене була можливість зробити висновок: греки Приазов’я Україні не вороги, в цілому, радше навпаки. Розповідь Олександри Пічаджи тільки укріпила мене в такій думці.

- Щодо нашого розуміння цих подій. 15 грецьких сіл опинилися на лінії зіткнення, і ще 22 організації у нас виявилися на окупованій території. Ми що, повинні були від них відмовитися? Ми, природно, підтримуємо з ними зв’язок. Це теж породило інсинуації, які виливали нам в очі й позаочі. У нас в місті працював штаб із захисту Маріуполя, створений колишнім мером Хотлубеєм і екс-главою ОДА Тарутою. Я ходила на засідання цього штабу. І коли почалися серйозні бомбардування всіх цих сіл, що опинилися відділеними від Тельманівського району – Чермалик, Гранітне, Старогнатівка та інші – я туди поїхала. Коли прибула до Старогнатівки... Голова сільради кинув усе й умотав. Заходжу в школу – біжать жителі. «Ой, Олександро Іванівно, ви перша, хто за цей час приїхав, і ми побачили владу». – Заспокойтеся, я не влада, я – громадська організація. Кажіть, які проблеми.

А могла би про проблеми й не питати. Але ж земляки.

«РЕВЕ ТА СТОГНЕ…»

Мабуть, на першому етапі війни головною проблемою було непорозуміння місцевих із військовиками. По всій лінії вогню. Бійці вважали греків «сєпарами», у греків були до них не менші претензії – гадаю, не варто нагадувати, в якому стані була дисципліна в українській армії тоді. Траплялись конфлікти і просто через вибір місця для дислокації підрозділів. Перебування в селі артилерійської батареї або танкової роти означало постійні обстріли. Але ж спробуйте вмовити командира відвести його підлеглих кудись у непривітний степ…

І що має в такій ситуації робити громадська організація?

– Ми в Кирилівці влаштували концерт для бійців. Запрошували й мирних – прийшло чоловік двадцять. Решта були налаштовані проти військових. Не тому, що були за Росію чи «ДНР» – їх обурювало, як обійшлися з ними. А потім на сцені... Вони були з різних місць, хлопці. Відкривається завіса, стоїть хор. Ведуча привітала – і тут хор починає співати «Реве та стогне Дніпр широкий». Дивлюся – а в комбата прямо сльози на очах. Співали українською, заспівали грецькою. Потім виступили хлопці зі Старого Криму, дуже сильний ансамбль «Зорба»: співали, танцювали, читали вірші, а завершили великою композицією «Моя рідна Україна». Комбат покликав пообідати разом із його солдатами. «У нас, – каже, – служить ресторатор із Києва». Я навіть спробувала плов, борщ. Ми потім такі вистави робили в Чермалику, Мирному, Гранітному... Брали спеціальні дозволи. Є подяки від командування.

Ну, а тоді почали відновлювати зруйноване, і тут важко переоцінити організаційний хист лідерки і професіоналізм активістів Федерації. Адже лише таким людям довірять свої гроші благодійницькі організації. Наприклад, Пантеліс Бумбурас (якого самі українські греки називають Пантелеймон Васильович). Бумбурас, засновник великої будівельної компанії «Гефест», особисто приїхав до Федерації, разом із її представниками відвідав села, які зазнали обстрілу, а після цього була створена благодійна організація «Фонд Бумбураса», яка реалізувала тут дуже багато проєктів.

– Перше, що зробив фонд, – виділив гроші на придбання продуктів харчування для забезпечення шкіл на лінії зіткнення. Потім – на ремонт дахів постраждалих від обстрілів шкіл і культурних центрів. На відновлення водопостачання і т. ін. А з іншого боку він надавав величезну допомогу нашим бійцям, виділяючи медикаменти, відправляючи різноманітні матеріали госпіталям.

З 2016 Бумбурас фінансує оздоровлення дітей із зони зіткнення і їхню психологічну реабілітацію. Два тижні діти проводили в таборах у Приморську (під Бердянськом), у Маріуполі і в Лиманському районі Донецької області. Крім того дітей возили відпочивати і в Грецію, на острів Лімнос, де народився голова Фонду. За сприяння Бумбураса було відреставровано пам’ятник грецькому поету і перекладачу Георгію Костоправу в селі Малоянисоль напередодні всеукраїнського фестивалю грецької культури «Мега Йорти».

До речі, Мега Йорти – це фестиваль грецької культури, який Федерація проводить раз на два роки в різних населених пунктах Приазов’я. Останній такий відбувся торік у Волновасі, але з’їжджаються на свята греки з усіх районів.

САРТАНА

Ще задовго до відрядження у мене склалося враження, буцімто справжньою столицею маріупольських греків є Сартана. Це велике селище лежить у безпосередній близькості до Маріуполя; багато хто з його мешканців працює на обох маріупольських меткомбінатах або на інших підприємствах міста. Але воно не зробило сартанців космополітами (хоч це слово саме грецького походження). Про свої корені вони пам’ятають, починаючи від селищного голови Олександра Куркчі, який до цієї посади працював на меткомбінаті ім. Ілліча.

- Селище було засноване в 1780 році греками-переселенцями з Криму. Назване на честь того кримського села, з якого вони вийшли. Спочатку тут осіли 135 осіб; сьогодні проживає близько десяти з половиною тисяч. Ми вважаємо, що близько 70% із них – нащадки тих переселенців. Таврійську культуру ми передаємо з покоління в покоління ще з тих часів. У нас при Будинку культури є ансамбль грецької пісні й танцю «Сартанські самоцвіти» ім. Тамари Каци. Починав ансамбль у 1970-і роки; сьогодні це вже інший рівень. Нині цей колектив виступає на всіляких всеукраїнських фестивалях і за кордоном. Здобув безліч нагород. У 2016 році ми мали честь підписувати договір про побратимство між селищем Сартана, містом Маріуполем і островом Кітнос Народної республіки Греція, де «Сартанські самоцвіти» представляли культуру греків Приазов’я. Виступ пройшов на ура, деякі номери виконувалися на біс.

Є у нас при будинку культури також Народна студія грецького театру. Його особливість у тому, що там займаються, в основному, старшокласники нашої школи. Виступи в театрі проходять нашим місцевим румейським діалектом…

Тут я змушений перервати Олександра Костянтиновича, аби дещо уточнити. Так сталось (через втрату ще в кримський період, а тим більше, в приазовський зв’язків з історичною батьківщиною), що українські греки говорять тепер навіть не однією, а двома мовами, або, якщо хочете, діалектами. Одна схожа на грецьку – румейська (яку дослідники підрозділяють на п’ять діалектів, залежно від села), інша – урумська – за час панування в Криму татар і турок тюркізувалася. Обидва діалекти сьогодні представлені на теренах Приазов’я.

– Є у нас єдиний в регіоні музей етнографії греків Приазов’я. Є школа, побудована 20 років тому за підтримки Героя України Бойка Володимира Семеновича (колишнього керівника ММК ім. Ілліча – авт.). Школа вміщає 1100 дітей, зокрема й із сусідніх сіл. Вона спеціалізована, з вивчення новогрецької мови (тобто мови, якою говорить сучасна корінна Греція – авт.). Дітей у школі навіть додається.

– Скажіть, греки острова Кітнос сприймали ваш виступ як щось своє, споріднене чи просто як екзотику з маловідомої країни?

На моє запитання відповіла голова Сартанського товариства еллінів Приазов’я Наталія Папакіца:

- Я якраз і займалася організацією тієї поїздки. Коли наші діти співали діалектом, дуже багато старих людей плакали. Туди народ з усієї Греції з’їхався. Це була велика подія, ми перевозили мощі митрополита Ігнатія, на острові зібралися люди з усієї країни. І коли я питала, чому вони плачуть, то чула відповіді на зразок: «Цією мовою говорила моя бабуся…».

- Мову, що збереглася у нас, греки вважають мовою богів, які жили на Олімпі. І свого часу, коли почали налагоджуватися наші відносини з греками Народної республіки Греція, сюди приїжджали професори з Янінського університету і говорили з нашими бабусями, щоб поповнити втрачений діалект.

До цього епізоду Олександр Костянтинович говорив якось монотонно, наче доповідь робив на нудному семінарі. А тут пожвавився. І вже зовсім емоційно він почав говорити про війну, що точиться усього лише за п’ять кілометрів від місця, де ми спілкувались.

- За весь цей період наше селище було обстріляне сім разів. Уся країна чула, коли 14 жовтня 2014 року було обстріляно похоронну процесію. Після цього в 16-му році був масовий обстріл селища. За шість років ми втратили від обстрілів дванадцять своїх односельців. Постраждало близько шестисот приватних будівель. Є будинки, в які були прямі влучання, є такі, де осколками побило шифер. Із цих будівель на сьогодні відновлено 99%. Допомагала і Федерація, залучаючи міжнародних донорів, і Маріупольська міськрада. Компанія «Метінвест» дуже багато матеріалів виділила. У 2016-му я був працівником меткомбінату ім. Ілліча, і коли вкотре обстріляли селище, мене викликав до себе генеральний директор. «Твою Сартану обстріляли?» – Так. – «Набирай бригаду, ти керівник з відновлення». За півтора місяця ми відновили 300 приватних будівель. Працювали від світанку до заходу сонця – хлопці в бригаді, в основному, були місцеві жителі... Ми за два тижні побудували новий будинок. Шабан, на виїзді, – повернувся він до Наталії Петрівни.

- Покажете?

- Авжеж.

ДЕЩИЦЯ ЕТНОГРАФІЇ

Окрім грецького театру, ознакою «столичності» Сартани є її Музей історії та етнографії греків Приазов’я. Загалом, у селах і селищах України зустрічаються музейні кімнати при школах чи бібліотеках, але тут – капітальна двоповерхова будівля, другий поверх якої відданий під етнографічну експозицію. Не в кожному стотисячному місті є такі (в Сєверодонецьку, скажімо, такого дива нема). На першому поверсі – стенди, присвячені культурі приазовських греків, зокрема й першому Державному грецькому національному театру, заснованому 1932-го і ліквідованому в 1937-му. Разом з усією трупою... Той театр містився в Маріуполі, нинішній – від самого заснування у 2000-му, перебуває у Сартані.

Однією з перших актрис оновленого театру була Тетяна Богадіца. Сьогодні вона очолює музей, що починається з великої мапи, на якій позначений дворічний шлях кримських греків від рідних домівок до землянок у Приазов’ї, а також 22 населені пункти, звідки починалася нова їхня історія.

Є певна складність для відвідувачів музею, які не володіють грецькою. Деякі назви предметів я так і не зміг розшифрувати з диктофонного запису, тут і Google не допоможе. Власне, принципову різницю в побуті українців і греків Надазов’я побачити неозброєним оком важко – до одних і тих самих умов різні народи пристосовуються практично однаково. Мене тут інше вразило.

- Музеї на території Сартани створювалися кілька разів, – ошелешила Тетяна Кузьмівна. – Вважалося, що мати музей у селищі, та ще й під боком у великого міста недоцільно. Їх закривали, експонати забирали. Залишалися тільки їхні списки. А потім Іван Агафонович Папуш, пішовши на заслужений відпочинок, взявся за створення нового музею. На той момент у Сартані діяв колгосп-мільйонер, головою його був Анатолій Федорович Касьянов. Іван Агафонович звернувся до голови, і той виділив йому ось цю кімнату. Це все було гуртожитком; тут машинний двір був, а потім почали будувати школу. Потім нам віддали перший поверх, а згодом ми собі прибудували трохи приміщення. І все одно площі катастрофічно мало: у нас великі запасники. Дуже хороший експозиційний ряд, і виставляти інші експонати можна тільки почергово.

Ще раз: кілька разів (!) музей закривали, з вилученням експонатів, а він не лише відновлювався – нема де нові експонати виставляти на двох музейних поверхах! Мабуть, у цьому й проявляється основна особливість греків: надзвичайна їхня енергійність і наполегливість. Та й то сказати: кріпацтва вони не зазнали в будь-якій формі, натомість у перші десятиліття після переселення греки мали не тільки певне самоврядування – в них навіть діяв свій грецький суд у повітовому місті Маріуполі. Лишалося хіба що пристосувати непривітний степ під себе…

І ще про менталітет. Олександр Куркчи згадав формулювання свого попередника, а нині секретаря Маріупольської міськради Степана Махсма: «Знаєш, чим Сартана відрізняється від інших селищ? Два сусіди живуть поруч. Один сусід почав робити паркан, вийшло красиво. Другий вийшов, оцінив і вирішив, що зробить ще краще. І справді – так і зробив». Є така думка, що це стосується не лише Сартани.

«МЕОТИДА»

Надія Чапні показувала свої «володіння» на вулиці Будівельників, а я мовчки заздрив (просто весь цей час порівнював побачене з луганськими реаліями: коли в Маріуполі зводили цей «Парфенон», у Луганську «Просвіта» тулилася в одній кімнаті, виділеній з барського плеча в колишньому обкомі), лише іноді перериваючи мовчанку захопленими вигуками.

- Культурний центр грецької громади Маріуполя «Меотида» запрацював у 2008-му році. На відкриття приїжджав тодішній президент Республіки Греція Каролас Папуліас. Між іншим, будувати Центр розпочали ще в 1997-му. Якщо ви пам’ятаєте, розбився літак Одеса–Салоніки. То от затримка в будівництві пов’язана з тим, що в тому літаку летіла бригада підрядників будівництва. Споруда зі стінами і вікнами стояла 10 років. Виставковий стенд на першому поверсі. Зал для занять. Є в Одесі Одеська філія Грецького фонду культури, і там багато зусиль докладають до організації виставкової діяльності. Вони надсилають стенди нам, ми їх виставляємо. Але карантин вніс корективи…

В одному з класів, де маленькі маріупольчани вивчають новогрецьку, тильну стіну прикрашають портрети видатних греків Приазов’я. Перший в ряду – митрополит Готвейський і Кафайський Ігнатій, той самий, який очолив перехід греків Криму до Приазов’я. Після дворічних поневірянь паства не шкодувала прокльонів на його адресу, але тепер він – визнаний їхній Святитель. Серед інших є колись всесоюзно знамениті, той же Архип Куїнджі або відомий льотчик-випробувач Григорій Бахчиванджі. Але українцям варто було б більше дізнатись про Феоктиста Хартахая.

У березні 1861-го він, студент Санкт-Петербурзького університету, ніс разом з іншими петербурзькими українцями труну з тілом Тараса Шевченка і виступив з промовою на Смоленському кладовищі. Промову надрукували тоді ж у журналі «Основа». Греки про це пам’ятають, але звичайно, для них діяльність Хартахая важлива іншим: розвідками з їхньої культури та історії. І філософськими роздумами на ці теми.

Відомий художник-монументаліст Віктор Арнаутов, який здобув славу в Америці, але повернувся в СРСР в 1963 році. Автор великого панно в аеропорту Маріуполя. Людині, що зростала в тій державі, де помер Арнаутов (у Ленінграді, але похований в рідному Маріуполі) не треба пояснювати, хто така Паша Ангеліна. Не спитав, чи хвилюють її одноплемінників встановлені нею виробничі рекорди, зате почув чи то легенду, чи бувальщину, в якій Парасковія Микитівна повторила подвиг біблійної Есфір.

Виселення народів за товариша Сталіна не закінчились у травні 1944-го депортацією кримських татар. Уже 24 червня того ж року з Криму виселили всіх греків і жителів деяких інших національностей (крім росіян). А в 1949-му до Казахстану поїхали греки Краснодарського та Ставропольського країв. Приазовських збирались відправити кудись у тому ж напрямку на початку 50-х, але Паша якимось чином умовила вождя цього не робити.

…Греки підійшли до питання свого відродження більш ніж ґрунтовно. Ще в Федерації мені показували величезну кількість підручників, методичної літератури і всього такого. У «Меотиді» цього аж ніяк не менше. Надія Андріївна показала посібник з мови урумів з аудіододатком на CD-дисках. Урумів! Усього приазовських греків налічується близько ста тисяч; урумів з них – меншість, і нема кому надати їм саме мовну допомогу. Хіба що кримські татари могли б зарадити, але стосунки їх із греками зіпсовані ще з часів турецького панування на півострові. Та й немає майданчика, де вони могли б зустрітися очі в очі.

ОСОБЛИВОСТІ ПАМ’ЯТІ

Обережно тримаючи, Надія Андріївна винесла звідкись з-за стелажів, як особливу коштовність, брошуру з віршами Георгія Костоправа. Прижиттєве видання, яке вийшло в рік його арешту – в 1937-му. НКВД знав, у яку точку слід бити – наскільки я відчув, саме Костоправа греки вважають найвидатнішим поетом свого краю. Але не лише про видатних поетів і художників тут згадують. Поряд лежала «Книга памяти греков Украины».

- 11 грудня 1937 р підписана директива 5032 про проведення грецької операції. 15 або 17 грудня вже пішли арешти. Всього було заарештовано 5 тисяч греків. Звинуватили їх у створенні повстанської терористичної антирадянської організації. Ось тут списки понад 3 тисяч розстріляних. І це тільки у Донецькій області. Взагалі в процентному відношенні з усіх заарештованих 96 або 97 % були розстріляні. От іще історія: Павло Мазур, вчитель, потім директор школи, згодом завідувач міськвно. До грецької національності відношення не має, але зацікавився греками і вже на пенсії зайнявся грецьким питанням. У тому числі репресіями проти греків. А це ось про того грека-викладача з Малої Азії Івана Левкопулоса, який був розстріляний. Мазур підняв архіви СБУ, справу його. 537 днів його примушували підписати обвинувачення в організації терористичної діяльності, але він так і не підписав.

…На цьому ж столі я побачив іншу книгу, з відомим прізвищем на обкладинці й незнайомим словом:

– Віктор Борота. «Хысмет», – прочитав я. – Це що, той самий?!

– Так, відомий тренер. Він ще й поет.

Наприкінці 70-х – початку 80-х на борцівському килимі панував олімпійський чемпіон з вільної боротьби Ілля Мате. Починав він з народної боротьби куреш у рідній Старогнатівці Тельманівського району. Потім вправного борця помітив тельманівський тренер Віктор Борота і довів до чемпіонства.

– А що значить це слово – «хисмет»?

– «Щастя» на урумському. Та воно й на румейському «щастя». Або – «доля»…

КАРАНЬ

Село Гранітне було останнім у моїх грецьких мандрах Приазов’ям. Довезти мене туди узявся сільський голова Гранітного Леонід Хайтулов.

З Волновахи до Маріуполя й назад ми їздили трасою, прокладеною ще в розпал «застою»; Сартана – це околиця Маріуполя. А тут довелося їхати дорогою вздовж Кальміуса, який у південній своїй частині служить лінією розмежування з окупованою територію Донеччини. Тож тільки зараз я отримав уявлення, що таке справжній Приазовський степ. Якщо на Луганщині степ крейдяний або пісковиковий, то тут він виглядає значно солідніше. Коли трапляються виходи каменю на поверхню, то це граніт. Як можна здогадатись, у села й назва така, бо поряд кар’єр, де недавно й добували цей символ міцності.

Леонід Миколайович відразу відмовився показувати мені кар’єр із міркувань безпеки, зате погодився зупинитись, коли я побачив пристойну таку гранітну скелю просто над дорогою і забажав її сфотографувати.

У сільраді голова пригостив мене чебуреками, які тут називають чир-чир. Від їхніх «родичів», які на наших широтах продаються в закладах швидкого харчування, чир-чир відрізняється меншими розмірами, а також тим, що їх можуть начиняти, окрім м’яса, ще й сиром і навіть вишнями. Чир-чирами із сиром і вишнями мене пригостили в Федерації. А раніше у Сартані Тетяна Богадіца розповіла про надзвичайно смачний шмуш із кабачків і м’яса в листковому тісті.

На перший погляд Гранітне – село як село. Де-не-де зустрічаються сліди руйнування, але подібних слідів повно й по наших селах, що розташовані за сотні кілометрів від лінії фронту. Та й у містах таких теж не бракує. Ще дорогою Хайтулов, спілкуючись із кимось телефоном, домовлявся про будматеріали (у когось їх отримати, комусь видати). На місці ці переговори тривали уже й вживу, з односельцями. У якийсь момент, повернувшись до мене, він запевнив: «Я не прошу грошей чи будівельників – дайте мені будматеріали, решту ми самі зробимо».

І справді, ремонт у селі йде повним ходом. Серед іншого доводять до потрібних кондицій сільську спортшколу. Цілком на рівні міських. Торік її вихованець, між іншим, став чемпіоном Європи з вільної боротьби.

Заговорили про Крим, до окупації Гранітне підтримувало зв’язки з Балаклавою. Чому саме з нею? Тому що там стояло село Карань, звідки жителі 240 років тому переселись до Приазов’я і назвали село так само: Карань. Згодом її перейменували на Стару Карань, а коли відкрили кар’єр, воно стало зватися Гранітним.

- У кримській Карані греки залишились?

- Одиниці. Один вів передачу на грецькій. Раз на тиждень по годині. Я був у нього вже після окупації, питаю: ведете передачу? – «Ні!» – Чому? – «Так а що про них говорити? Вони ж ведуть себе, як окупанти. Не хочу». Не так там все райдужно, як російська пропаганда говорить.

На прощання Леонід Хайтулов подарував свою книгу з промовистою назвою – «Карань». Ну, книга й книга. Прийняв із вдячністю, але читати не збирався, та коли почав розглядати «картинки»… Це солідна праця з посиланнями на сотні інших робіт. Розмову про своє рідне село автор починає… з епохи грецької колонізації Криму у VI столітті до Різдва Христового, а коли доходить до епопеї з виходом своїх предків із півострова – хронологія звужується до місяців, а то й тижнів. Коли я творив оцей свій опус, багато чого позичив із цієї книги.

Прощалися на головній площі села. Німим підтвердженням статусу був пам’ятник вождю світового пролетаріату, від якого, окрім розкішного постаменту, залишились тільки рештки ніг нижче коліна.

- Ми тут збираємося встановити пам’ятник мешканцям села, загиблим на цій війні, – сказав голова.

До Волновахи на тій же «Таврії» віз інший водій. Говорили про те, про се. Згадали про Іллю Мате.

- Так він же зараз у Старогнатівці, приїхав до своїх із Донецька, та через карантин тут і застряг.

- А скоро Старогнатівка?

- Та он, уже проїхали хвилин двадцять тому.

Десь у грудях щось спалахнуло – й згасло. Добре було б до розповіді про греків додати ще й пару абзаців про зустріч із чемпіоном, але що може сказати мешканець окупованого Донецька?

Та й погана це прикмета – повертати з півдороги.

Михайло Бублик, Маріуполь
Фото автора та з сайту Федерації грецьких товариств України