Вишивані традиції житомирського Полісся

Вишивані традиції житомирського Полісся

Укрінформ
Валентина Галкіна з села Велика Фосня Овруцького району Житомирщини зібрала 593 вишиті рушники

У День вишиванки Укрінформ пропонує познайомитися з традиційною вишивкою житомирського Полісся, яка завдяки своїм особливостям та унікальним технікам уже багато років поспіль викликає інтерес у дослідників.

ЗБІРКА ПОЧАЛАСЯ ІЗ ПОЛІСЬКОЇ ЗАВ’ЄСКИ

Валентину Галкіну із села Велика Фосня, що в Овруцькому районі, добре знають на Житомирщині, адже вишиті рушники з її домашньої колекції часто експонують на різних заходах. За фахом жінка вихователь дитячого садочка, нині вже на пенсії.

Валентина Галкіна (по центру)
Валентина Галкіна (по центру)

Валентна Федорівна зібрала 593 вишиті рушники. Усе почалося із сімейних реліквій, а потім з’явилися вироби із сусідніх сіл, і тепер географія її колекції охоплює кілька районів Житомирщини і навіть вийшла за її межі.

«У мене є такий рушник, який у нас у Великій Фосні називають по-поліськи зав’єска (завіска – це рушник довжиною до 5 метрів і шириною 50 см, яким накривали ікони на покуті – авт.). Моя бабуся вийшла заміж і почала вишивати цього рушника, потім загинув дід, і той виріб довго лежав без діла. Далі продовжила цю роботу старша сестра моєї мами, а дошивала вже мама. Вона загалом вишивала з 12 років – для людей за кусок хліба. Потім брат моєї баби забрав маму з рушниками і полотном у Львівську область, щоби поміняти ті рушники на харчі. Єдине, що вони із собою не взяли – ту завіску, бо вона була ще не закінчена. А для сватів залишили маминого рушника, що вишитий у 1946 році. Мені його вона віддала, коли після вибуху на ЧАЕС ми з сином поїхали на Далекий Схід до брата. Мама тоді сказала, може, мовляв, я помру, поки ти приїдеш, але нікому його не віддавай», – розповідає Валентина Галкіна.
 

Жінка каже, що інтерес до старих рушників у неї з’явився тоді, коли випасаючи домашніх корів, побачила як люди, прибираючи перед Великоднем оселі, вивозили непотрібні речі, серед яких вона випадково помітила вишивку.

«Дивлюся на розкидані рушники, а мені за них душа болить, то я їх позбираю, додому принесу, а син на мене свариться, мовляв, навіщо вони тобі. Може, їх і раніше викидали, то я ж не звертала уваги», – пригадує колекціонерка.

Так з’явилися перші рушники, а згодом люди й самі віддавали жінці свої реліквії, аби вони були в надійних руках. Колекцію поповнила і перша вчителька сина Валентини Федорівни, яка передала близько 10 рушників, вишитих гладдю. Жінка захворіла і переймалася, що після її смерті рідні спалять ті цінні речі.

За словами Валентини Галкіної, рушники їй віддають бабусі по селах, а також привозять рідні та знайомі. Частину експонатів вона знайшла серед розвалених сільських хат, забрала додому, випрала і подарувала їм друге життя.

«Спочатку думала збирати рушники для музею «Рушник одного села», але ж потім сусідні села долучилися. Зараз маю рушники з Овруцького, Народицького, Новоград-Волинського, Лугинського, Черняхівського районів і навіть із Сумської області», – ділиться жінка.

У її домашній колекції найстарішою була завіска, яку вишивали ще бабуся, тітка та мама. Тому полотну близько 150 років. Тепер Валентина Федорівна вагається, який виріб найдавніший, адже колекція постійно розширюється. Зокрема, там є чимало тканих рушників, що ледь тримаються купи і практично не досліджені.

УНІКАЛЬНІ ЗАНИЗУВАННЯ, «В КОЗАКА» І БІЛИМ ПО БІЛОМУ

Територію Житомирщини можна умовно поділити на 2 етнографічні регіони. Північні її райони – це Полісся, а південні – Поділля. Кожен із них має свої звичаї, традиції та особливості вишивки.

Краєзнавців особливо приваблює північ області, бо через віддаленість сіл від великих населених пунктів там вдалося зберегти традиційні промисли і ремесла, серед яких прядіння, ткацтво й вишивка.

Старший науковий співробітник відділу етнографії Житомирського обласного краєзнавчого музею Надія Борисова акцентує, що поліську вишивку характеризують такі локальні особливості, як переважання геометричних орнаментів, стримане застосування рослинних візерунків і виразний малюнок.

Надія Борисова
Надія Борисова

«Родзинкою нашого музею є рушники-завіски з північних районів, а саме з Овруччини, Народиччини, Коростенщини. Їх ткали на ткацькому верстаті з льону в ХІХ - на початку ХХ століття і завішували ними ікони в хаті на святому куті, який називають покуть, ясний кут. Вони декоровані поперечними червоними і чорними смугами з незначним вкрапленням жовтих і синіх кольорів. Спочатку на рушниках-завісках були ткані орнаменти, а згодом вони плавно перейшли у вишивку. Досить цінними є саме ткані завіски, бо у ХІХ столітті ткацтво було дуже поширеним. Люди вирощували льон і коноплі, що були сировиною для полотна. Натомість зараз по селах найчастіше зустрічаються вишиті завіски», – зазначила музейниця.

Саме на цих рушниках зображені різні солярні знаки (небесні світила), яким поклонялися в часи язичництва і які дійшли й до наших часів. Наприклад, там можна побачити кола у вигляді сонця або восьмикутну зірку, що є символом Богородиці, на рушнику вона оберігає жителів оселі, а на сорочці – того, хто її носить.

Крім того, на поліських рушниках зустрічається велика кількість трикутників, які символізують чоловіче та жіноче начало. У поєднанні вони дають ромб, що був символом родючості землі й продовження роду.

Досить цікавим є так званий орнамент «в козака» (навколо ромба антиподально розміщені фігури людей, що тримають руки в боки), який не зустрічається в інших регіонах України. Його ткали на килимах і рушниках-завісках, а ще вишивали на фартухах. Він був праобразом великої богині, яку пізніше починають вишивати на рушниках. Знак зображувався у вигляді жінки з піднятими чи опущеними руками, в яких вона інколи тримає сонце або восьмипелюсткову квітку, а обабіч можуть бути вершники чи тварини, що також мають оберегові функції.

«Щодо кольорової гами, то в основному використовували червоний і чорний кольори із вкрапленням жовтого і синього. До середини ХІХ століття нитки і саму пряжу фарбували рослинними барвниками, а потім уже починають використовувати анілінові фарби», – додає Надія Борисова.

Однією з найстаріших технік вишивання на Житомирському Поліссі є занизування (імітація ткацтва вишивкою), що нехарактерне для інших областей. Згодом на цих теренах почали вишивати гладдю, а з середини ХІХ століття – хрестиком. В області побутувала і вишивка білим по білому.

Кожна господиня також намагалася не просто підкласти вишитий рушник, а оздобити його мереживом ручної роботи. На рушниках і в одязі використовували й мережки, які з’єднували окремі частини виробів.

«Для півночі області у вишивці характерні геометризовані квітково-рослинні, орнітоморфні, зооморфні, антропоморфні орнаменти, а для півдня – квітково-рослинні або геометризовані квітково-рослинні. Щодо Овруцького району, то там переважають геометричні орнаменти, і на його вишивках є велика кількість ромбічних фігур. Саме на Овруччині найбільше збереглося занизування», – резюмує Надія Юріївна.

КОЛЕКЦІЯ БЕЗ ПРИМІЩЕННЯ

Окрім рушників Валентина Галкіна з Овруцького району назбирала чимало вишитих сорочок і речей побуту, тепер мріє про те, аби це все можна було показати людям у просторому приміщенні.

«Рушники зберігаю у коробках, сумках, валізах у коридорі. Крім того, у мене горище та господарські будівлі завалені старожитностями і предметами побуту. Серед того всього є вишиті картини, простирадла і скатертини, а ще хустки, плаття, доріжки, ткані килими, кожухи. Одна жінка віддала спідницю, в якій хтось із її родини у 1917 році виходив заміж», – зазначає колекціонерка.

У планах жінки – створення експозиції «Зниклі села Овруччини», тому зараз вона шукає хоча б по одному рушнику із кожного села, де вже не живуть люди.

Валентина Федорівна сподівалася розмістити свою колекцію у будівлі музею у Великій Фосні, який уже 20 років не працює. Представники влади обіцяли втілити цю ідею в життя, але будівля досі зачинена.

А жінка нині стверджує, що зібраним нею речам тепер буде тісно в приміщенні сільського музею.

Валентина Галкіна любить вишивати й сама, та каже, що пошук рушників часто не дає їй спокою, а до неї додому інколи навідуються фахівці з музеїв та колекціонери, які цікавляться її експонатами.

Як стверджує Надія Борисова, у вишиваних традиціях житомирського Полісся досі є що досліджувати. Тому сподівається, що музейні експедиції будуть відновлені й фахівці ще відкриють багато нового.

Ірина Чириця, Житомир
Фото надані Надією Борисовою, Олексієм Кравчуком та з відкритих джерел

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-