Портрет митця замолоду: щастя з кривавими мозолями

Портрет митця замолоду: щастя з кривавими мозолями

Укрінформ
1 лютого класикові Закарпатської школи живопису Володимиру Микиті виповнюється 89 років

Роки, які святкує сьогодні художник, на Закарпатті називають “красними”, у сенсі — красивими, величними; тут на гостинах досі бажають одне одному дожити до красних років і вірять, що просто так вони не даються — у Бога їх треба заслужити.

Тому в тих, хто багатством красних літ уже володіє, завжди хочеться спитати: які відчуття на цій вершині? Пан художник на такі запитання завжди усміхається, примружуючись — так, знаєте, особливо, по-микитівськи, і каже: “Радію тому, що маю сили малювати і любити життя”. При цьому завжди показує нові роботи чи ті, що ще в роботі, а іноді каже: “Поможіть придумати назву”.

СПОГАДИ З КОЛИСКИ

- Єдине, про що жалкую зараз — що пам'ять мені зраджує, я деколи не можу пригадати чийогось імені, чи назви села, мелодії чи книги... Тому не люблю останніми роками давати інтерв'ю на телебаченні, хоча колись сцена була моєю другою суттю, і мені треба було вибирати між живописом та акторством, – розповідає Володимир Микита.

- Але коли згадую про дитинство, то диву даюся: чітко пам'ятаю майже усе, а деякі моменти — це навіть феноменально! Бо, наприклад, тямлю себе у однорічному віці: як перші кроки робив, а мене старші сестри кликали, мов курча, “тіпу-тіпу”, аби йшов за ними. Маю також чіткі спогади про те, коли мене ще немовлям брали зі собою у поле на роботи — клали у вереню (полотнище — діалект.), її вішали на тички, клали мене туди і так колисали. А ще маю чіткі спогади про свою колиску (вона, до речі, стоїть у майстерні Володимира Микити — авт. ). Їх кілька, але цікаві. От такий спогад: мені десь років зо два, це 1933 рік, я — в більчові (колисці — діалект.), то якраз був час молотьби і мене мамка до бабки занесла, та й лишила в колисці у дворі, а всі дорослі пішли молотити зерно. Я дуже сильно плакав і кричав. Але тут я побачив, як у небі наді мною пролітає дирижабль. Я від того подиву одразу заспокоївся й затих.

Такий от я був малим, – каже художник.

СІМЕЙНИЙ ОБІД НА ПОЛІ, ЯКИЙ ЗДИВУВАВ МОСКВИЧІВ

... Хоча якби їх переповісти сучасним дітям, вони б мене почали жаліти й казати, що то все було дуже важко. Мені було важко, так, але я зростав у любові та гармонії з навколишнім світом і людьми, і тому у мене було щасливе дитинство. У багатьох сучасних дітей цього нема, то вже я їх дуже жалію.

Моє дитинство пройшло у Ракошині (село в Мукачівському районі). Батьки були землероби, і ми всі діти – разом із ними також. У мене було дитинство в роботі, а не в іграх (на них треба було викроювати час хіба після того, як все пороблено). У нас вдома кожен мав свою роботу.

Я з тих малих років і на все життя, відтак, маю любов до куховаріння: мене малого лишали коло шпора (пічка – діалект.) доварювати страву. Я мав дочекатися, як закипить, відсунути набік, аби не википіло чи не пригоріло, а потім налити в канту (дзбан на ручці — авт.) і понести своїм рідним у поле. Як правило, то були заправляні страви (заправляні крумплі чи пасуля — молочні густі супи з картоплі чи квасолі, популярні страви закарпатської селянської кухні, — авт.), я зізнатися, досі люблю їх найбільше — і коли й зараз готую, завжди на другий день приношу доньці трохи, – каже Володимир Микита.

Не було такого, аби я колись лежав і байдикував, кожен із нас, дітей, мав завдання своє. Я з шести років мав завдання доварювати страву та носити на поле. Коли трохи підріс і міг помагати нянькові на полі, то обіди вже нам приносила мамка.

- Одна із моїх відомих композиційних робіт “Обід на полі” саме про це, – каже художник. — Вона колись спричинила багато питань на всесоюзній виставці у Москві. Вони чудувалися всі, як то — дорослі принесли обід на поле і чекають, а дитина їсть? А то справді на картині спогад із мого дитинства: мамка принесла обід у поле — ратоту (яєшня – діалект.), нянько не чіпає, чекає: най дітвак наїсться, а потім як щось лишиться, то приступав сам. Росіяни не розуміли, як то: хазяїн чекає голодний, поки дитина наїсться, не могли вони зрозуміти отой наш сохтаж (порядок — діалект.).

НЕ РАЗ МАВ Я ЗА ГРІХ КРАДІЖКУ ЯЄЦЬ ІЗ КУРНИКА

- Хоча ми вдома зовсім не розбалувані були, ні! Ми жили бідно: родина нянька думала, що він загинув у Першій світовій, тому коли ділили спадщину, йому не дісталося нічого. Коли він неочікувано вернувся в Ракошино, брати вділили шмат землі, аби міг поставити хижу, та й трохи поля. Всі старалися вдома як можна більше заробити на господарстві: котре було яйце, молоко, сир — все йшло на п’яц (базар — діалект.), аби якісь гроші були. Дуже тісно і скромно ми жили, дуже економно ставилися до речей і до їжі. Тямлю, що я многократно мав гріх крадіжки: поки батьки не бачили, ходив у курник, брав собі яйце і робив яєшню. І таке було, – сміється Володимир Микита.

- Але все ж ми привчені були до справедливості: стільки — і не більше, бо так має бути, – каже Володимир Микита.

МИКИТОВА ШКІЛЬНА НАУКА

- Нянько страшенно хотів, аби всі діти вивчилися, але це була не така проста річ для бідної сім'ї. Старша сестра мала вчительську семінарію. Всі інші теж училися. Я до школи почав ходити ще задовго до того, як мені виповнилося 6 років. Справа в тому, що сестра Федора Манайла, красуня, була учителькою в Ракошині. Вона мене, дітвака маціцького (дитину маленьку – авт.), дуже чомусь полюбила і все просила від родичів та й брала до себе на уроки. Коли мені вже потім було 6 років і настав час іти до школи, я вже умів читати і писати. Тому в школі спочатку нудно було — я ж уже все умів. А вона мене страшенно любила, може, тому, що своїх дітей не мала. На Миколая я завжди діставав від неї великі подарунки: банани, норончі (апельсини — діалект.). То в селі таке не продавалося, а вона все із вароша приносила. От якщо я і був колись і кимось балуваний, то хіба нею, цією вчителькою.

Я уже казав, що, по суті, моє дитинство як час для ігор майже не склалося. Але гратися я дуже любив і вигадував такі фортелі! Якщо ховався, то так, аби ніхто не знайшов. Наприклад, залізав у колодязь і, зіпершись на руки та ноги по його стінках, отак висів. Йой, як побачив то один раз нянько! Дуже на мене гойкав (кричав — діалект.).

А в гімназії вже потім, куди мене перевели за порадою вчителя із сільської школи, я мав коронний номер. Ми їздили на автобусі в Мукачево і чекарня наша (місце для очікування транспорту — авт.) була біля ратуші. Нас було багато хлопчаків, а поруч постійно ходив патруль. Ну і ми придумали з ними таку фіглю. Хлопці кликали поліцаїв і казали, показуючи на мене: ану, спробуйте підійміть цього дітвака. Я не знаю, як це мені вдавалося — чи гіпноз я якийсь застосовував до них, абощо — пам'ятаю, що дивився в очі й тримав за руки їх, але жоден з поліцейських не міг відірвати мене від землі, а всі семінаристи падали від реготу. За якийсь час мене в місті знали усі поліцейські.

БОЖЕ, ЯК Я НА СІНІ ЗУБРИВ ТУ ЛАТИНЬ!

- Ну а похвалитися, що був відмінним учнем, на жаль, не можу. Коли вчитель з народної школи мене з 4 класу зарекомендував у руську гімназію в Мукачеві, сказали, що треба учити латинь, аби здати екзамен на вступ. Боже, як я на сіні зубрив ту латинь! А виявилося, що в руську гімназію не треба було латинь до вступу, і я задарма зубрив. Але з третього класу в нас таки ввели латинь, то я тоді вже майліпший був серед учнів, бо я ж її на сіні вчив! Ну а з інших предметів ніколи одиниці не мав (за тією системою освіти найвищою оцінкою був 1 бал — авт.). Навіть із малювання, хоча мої рисунки постійно були на виставках, але я малював лише те, що сам хотів, а не вчитель. Зате коли якось за перерву намалював портрет Гортія (Міклош Горті — регент Угорщини, – авт.) — всі вчителі були дуже здивовані, роботу взяли в рамку, повісили в класі й дуже мене хвалили.

Ну а коли прийшли руські, то гімназію ліквідували, був перехід на 10-річну школу. З 9 класу перевели у художнє училище, куди мене учительська рада (у складі корифеїв Закарпатської школи живопису А.Ерделі, Й.Бокшая, Ф.Манайла) взяла одразу на третій курс.

Я ЗНАВ, ЩО СТВОРЕНИЙ ДЛЯ ЗЕМЛЕРОБСТВА

- Але домашню роботу я пам’ятаю набагато більш яскраво, аніж шкільні роки. То був мій світ, і мені в ньому було добре. Пам'ятаю себе з малости за роботою. Моє завдання було — корови водити при оранню, в поїздках за сіном чи крумплями з няньком (ми були з тих “багачів”, котрі коровами і робили, і ще доїли їх потім — ну а що знали робити?!) Із дитинства я так зблизився зі скотиною, що здавалося, вони розуміли мої думки, а я — їхні. Звали їх Бижіка і Монційка — досі пам'ятаю їхні клички і навіть вигляд. Каже якось мені нянько: я йду на Леврінканський гатар зібрати кукурудзу з мамкою, а ти, Володю, йди на Рущанський гатар з коровою, ми підійдемо пізніше. “Але, няньку, я не знаю, де наша ділянка,” – “Та не журися, Володьку, Бижіка тя заведе”. І я пішов. Йду десь уже 4 км, жену перед собою корову, ділянок — сотні навколо, аж до Латориці, а я йду і думаю: Господи, ну як я знайду наше поле? Ци заверне на нього Бижіка? А вона таки завернула. На мій подив.

А коли вже став старший, нянько і почав хворіти, мені доводилося робити на полі ще більше. Найважче було років так у 15. Пам'ятаю літо, канікули, а при мадярах у канікулах робилися студентські бали, то було так, що приїздиш уночі із балу в неділю, і вже не до хижі йдеш, а на сіно в колишні лягаєш, а до дня рано — десь 2 години встиг поспати — нянько будить йти косити комоницю (конюшину — діалект.). До деяких кавалків нашого поля треба було йти 4-5 км пішо. Йдеш за няньком із косою на плечах і дрімаєш — і навіть сон видиш при ходьбі! Це були унікальні моменти! Але косити мусай. Мамка потім приносила нам ратоту на поле. Боже, як смачно то було, і ще — запити водичкою із колодязя! І, здавалося би, що й сон пройшов, але я з тої косовиці так додому спішив, аби хоч маленько ще прилягти і поспати!

Я до комониці й люцерни косити мав велику радість. Аж свистіло! От жнива — то була мука. Але — мусів! Коли вже нянько захворів, а ще колгоспи не були сформовані, то були такі закони, що найняти косарів на своє поле не можна було, бо якщо наймав робітників, через те, що не міг сам обробити, то забирали поле. Косити треба було в спеці під палючим сонцем. Я від тої роботи був чорний, перепечений — так сонце пекло! І от поки я косив, мамка і сестра збирали збіжжя, а нянько, тямлю, творив снопи, в'язав і одразу викладував копу, щоби коли буде перерва на обід, я уже мав тінь. Вони переживали, аби мені легше було! А в мене руки в мозолях — то їх зав'язували ряндям (ганчірками — діалект.), аби мозолі не розпукувалися. Я тямлю нянька, як у нього слези йшли — так ня шкодував, так ня шкодував! Як з любов'ю і теплом мене укладували під хрест із тих снопів, у тінь — аби я мало спочив і придрімав! Ту любов і турботу батьківську я усе життя згадував...

НЕ МИКИТІВСЬКІ ТЕПЕР ЧАСИ...

- Дивуюся зараз цьому світу — не мої тепер часи. Багато здобули сучасні люди, але й багато втратили. Найбільше — оту любов до землі. І гармонію. Я зростав у гармонії з тваринами, природою, я це проніс через усе життя, і це давало крила, підносило до моїх вершин. Де би я брав оті вершини мистецькі, якби тепер народився, в цьому часі? Навіть і не знаю...

- То кому ліпше: нинішнім дітям чи вам було свого часу? – питаю художника.

- Мені ліпше було. Тому що я себе формував. Я відчував, що потрібен для життя на цій землі. Міг пристосуватися до будь-якої роботи. Тепер не мають діти таких відчуттів. А ще було відчуття відповідальності та порядку. Якщо колись проходив повз чиєсь запущене поле, то дивувався: як так, що лежить невпорядковане? А що зараз? Отож. Не Микитівські зараз часи...

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Гудака та з офіційного сайту Володимира Микити

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-