Богдан Ткачик належить до тих людей, що роблять цей світ чистішим і світлішим.

Розмовляємо з ним у невеличкій майстерні, куди художник нещодавно переніс десятки своїх творів, що давно майже заполонили у його квартирі увесь домашній «життєвий простір».

ТО БУВ ЧАС НЕЙМОВІРНОГО ВСЕНАРОДНОГО ПІДНЕСЕННЯ

- Богдане, пригадуєш, де ми бачилися саме цього дня, 23 серпня, але - тридцять років тому?

- Так-так, зачекай… Літо 1989-го. Тернопіль, Співоче поле. Величезний мітинг на понад 100 тисяч осіб.

- Саме так.

- Тоді, 23 серпня 1989 року ми організували величезну акцію, висловили своє ставлення до 50-річчя ганебної події – підписання Акту Молотова – Ріббентропа. Але мітинг на Співочому полі переріс у масовий протест проти комуністичного режиму.

- Пригадую, як ти зі своїми побратимами, стояли перед багатотисячною юрбою, а на вустах - пов’язані стрічки із написом «Ганьба», бо вам не дозволяли тоді говорити, міліція, компартійці виривали з рук мегафони. Ти йшов на чолі колони через усе місто до будівлі обкому партії...

- А біля залізничного мосту нам дорогу перегородили міліцейські кордони.

- Відразу кілька. Я тоді вперше на власні очі побачив, як ОМОН б’є людей кийками та щитами, як кидають тернополян на асфальт, у «ЗАКи».

- Тих, хто йшов на чолі багатотисячної колони, попереду, люди оточили міцним кільцем і не давали силовикам можливості «скрутити» нас. Та ОМОНівці виривали з юрби деяких активістів. Ми тоді на Театральному майдані вперше провели величезний мітинг, однією з вимог якого було звільнення усіх, кого затримали силовики, що вони, до речі, й зробили, настрахані таким масовим спротивом тисяч людей.

- Тоді, у серпні 1989-го, ти разом із своїми товаришами вивісив національний прапор на приміщенні Руху, його кілька разів вночі зривали, але він з’являвся знову і знову. Що нині думаєш про ті часи?

- Так, то був час неймовірного всенародного піднесення, віри у те, що Україна як незалежна держава ось-ось буде, тільки треба докласти ще трішки зусиль.

ПЕНЗЕЛЬ У БОЖИХ РУКАХ

- Мені здається, що те твоє бурхливе громадсько-політичне життя на початку 90-х залишило свою печать на твоїй творчості.

- А інакше й не могло бути. Життя художника невідривне від реального світу, в якому він живе, все це віддзеркалюється у його творах.

- Досить лише згадати назви окремих знакових твоїх полотен: «Із домовини встане Україна», «Голодомор», «Розрита могила», «Карпати гинуть»…

- А ще – я би додав сюди ж низку робіт, написаних у той час – про нашу історію, духовні джерела - «Херсонес» «Скельний монастир в Інкермані», «Могили на конях…», «Вознесіння», «Скіфське городище…», «Затоплена пам’ять».

- У твоїх картинах часто постає образ мужньої і, водночас, трагічної України - з її історією та подвижниками і лицарями, що жили й умирали задля неї. 

- Скажу відверто, я просто не можу не заглиблюватися у давнину, старовину. Адже там наші духовні, історичні прадідівські витоки. А як найвищу цінність життя сповідую триєдність: Бог, Україна, Родина.

Розумієш, наш світ настільки прекрасний, що гріх не спробувати залишити на полотні бодай окрему його часточку. Зрештою, правду кажуть, що пише не художник, а це Всевишній водить його рукою. Так що, я – пензель у Божих руках. За що й дякую Господу. За те, що дає мені силу і снагу працювати, тримати у руках отой пензель, аби залишити людям на цьому світі бодай часточку цього величезного Космосу – із природою, емоціями, станом душі, ликами святих, символічними образами й алегоріями, які викликають певний настрій, спонукають до роздумів, щирих переживань… Зрештою, творчість і є тим Космосом, який притаманний тільки тобі й ніхто, а іноді й ти сам не можеш його розгадати. Ти просто – насінина того Космосу, проростаєш, щиро радієш кожному Божому дню, і пишеш, твориш, намагаючись упіймати щось важливе, знакове, те, що відчуваєш у миті творчості.

- Чому на твоїх полотнах часто зображені портрети як велетів української минувшини, так і наших сучасників – відомих письменників, художників, акторів?

- Пишу такі портрети, бо люди, зображені на них – наше духовне осердя, на якому трималася і тримається Україна. Так, можливо, ці постаті і дещо романтично-возвеличені, зображені як державотворці. Але я їх бачу саме такими - нашими світочами зі своєю місією і духовним призначенням.

«ДОРОГА З ДИТИНСТВА – ДОРОГА ДО СЕБЕ…»

- Мені довелося не раз бачити, як ти твориш. У ті моменти, коли працюєш за мольбертом, чи десь на риштованні під церковними куполами, ти стаєш якимось дитинно-відкритим…

- Коли справді твориш, то завжди дивишся на Божий світ широко розплющеними очима. У живописі треба дивитися на світ саме так, як дивляться на нього діти, без полуди, без йоти знервованості, пересудів, лихих думок, розуміючи, що пишеш не одразу для всіх, для загалу, але й для кожного зокрема. І такий стан душі, переконувався вже не раз, відбивається на тому, над чим працюєш: на полотні, в іконах, сакральних розписах.

- У тебе навіть є, пригадую, робота «Дорога з дитинства – дорога до себе». Але напевно непросто зберегти оту дитинність?

- Так, майже двадцять років тому її написав. На ній – хлопчик їде на підводі. Обабіч старезні, дуплисті липи, сільська дорога-гостинець і фігурка хлопчини, лицем повернутого до маленької точки на горизонті, рідного села, домівки, яка віддаляється. Отак і мене віз колись батько з мого рідного Самбора до залізничної станції, аби добратися до Львова а звідти - до Київської республіканської середньої школи імені Тараса Шевченка… Окремі полотна всотують у себе певні почуття і відчуття нашої вітцівщини, тих маленьких куточків рідної материзни, з яких і складається Велика Україна.

- Та твої полотна - це і певні паралелі між днем сьогоднішнім і минулим, такий жмут пам’яті...

- Напевно, так, тому й беру участь у різних широкомасштабних проєктах, як-от, всеукраїнське бієнале мистецтва історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», учасником якого я є від самого його заснування. Або ж, скажімо, ще на початках нашої Незалежності з колегами-митцями провів живописний пленер, присвячений Богданові Лепкому, постаті першорядної ваги, непересічного таланту. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, видавець - він у кожну з цих галузей вніс щось своє, вагоме, в історію рідної культури, історію нашого Тернопілля та України.

- Пригадую, назва цієї творчої акції – «Босими стежками Богдана Лепкого»?

- Саме так, а не інакше, «босими стежками», якими ходив Богдан Лепкий, а потім і ми, художники. Згодом живописні полотна увійшли до мандрівної виставки, яка побувала у різних куточках України. Потім, через десятиліття, був і Всеукраїнський мистецький конкурс «Ми – мазепинці!»

- …де ти став переможцем?

- Так, тобто мої два полотна - «Колесо української історії» та «Круг містечка Берестечка…», які буде передано до колекції Батуринського національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Варто згадати і широкомасштабний культурно-мистецький проект у Києві, – «Благословенне Тернопілля» за участю сотень гостей, дипломатів, керівників держави, де я теж презентував свої роботи про визначних особистостей нашого краю. А ще пригадую розписи каплички на Горі Лисоня на Тернопільщині, де відкрито перший Меморіальний комплекс Українських січових стрільців, живописне панно у каплиці-пантеоні Героям Небесної Сотні у Зарваниці.

- Ти казав, що буквально кілька днів тому завершив ще один триптих, яких у Твоєму доробку немало. А кому цього разу він присвячений?

- Триптих присвячений творцям кінофільму «Тіні забутих предків», фільму, якому наступного року виповнюється 55 років із часу його виходу на екрани.

ПАРАДЖАНОВ ПРИНІС НАМ ВЕЛИЧЕЗНУ КОРОБКУ ЦУКЕРОК І ПРЯНИКІВ…

- Що ж спонукало звернутися саме до цього фільму?

- Розумієш, ця тема мене давно зачепила і, як би сказати, мучила, хвилювала. Ще у 1996 році створив диптих «Вічна мелодія», посвяту Іванові Миколайчуку і його дружині. Він там в образі сільського філософа Фабіана, який разом зі своїм цапом, так само Фабіаном. Зобразив Івана та його дружину на тлі давніх артефактів Черняхівської культури, отих глечиків, мисок, глиняних посудин, які не раз бачив під час археологічних розкопок на Тернопільщині, котрі організовував світлої пам’яті мій побратим, історик, людина енциклопедичних знань, знаний археолог Ігор Герета, пам’ятник якому нині стоїть у центрі Тернополя.

- Знаю, що до створення цього пам’ятника долучився і ти. Але повернімося до триптиху про творців фільму «Тіні забутих предків».

- Так ось, у 1963 році я вступив у художню школу в Києві, саме у той період, коли створювались «Тіні…», фільм вийшов на екрани у 1965 році. Вчився я в одному класі із Сергієм Якутовичем, а його батько, Георгій Якутович був головним художником цього фільму. Він у Дземброні, у Карпатах мав майстерню, майже 15 років жив серед гуцулів, добре знав їхній побут, звичаї, традиції, створював там графічні ілюстрації до «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського.

- Казали, що по суті, Георгій Якутович і звів ту всю творчу команду фільму докупи?

- Саме так. У його майстерні і жили, і обговорювали сценарій, і вносили певні зміни у канву майбутньої стрічки ті, хто її створював. Ми тоді були хлопчаки, а Сергій у тому фільмі зіграв роль малого гуцула. Він нам постійно розповідав про зйомки, так що ми знали, що кінострічка ось-ось має вийти на екрани. І ось, він нас запросив на перегляд цього очікуваного фільму. Державна комісія переглядала, із ЦК, як годиться, представники були. Сергій нас провів у затемнений зал, ми там тихесенько причаїлися, ще до початку фільму. Стрічка мала спочатку 4 серії, а залишилося дві, тривалістю 97 хвилин.

- Решта пішла «під ніж»?

- Цензурники попрацювали, дуже багато повирізали, особливо сцени, де показано гуцульські звичаї, підсилені музикою. А то ж не просто була музика, а геніальна, автентична, мелодії композитора Мирослава Скорика. Оті звуки трембіти, дримб, «кози», гудіння флояри, або як у нас на Самбірщині кажуть, «довбушівки», а ще сопілки, цимбали, бубни, на яких вигравали весільні музики… А ще - колядки і щедрівки, сцени з голосінням жінок, ціла низка автентичних обрядових пісень. Все це просто вражало. Я вже не кажу про мову самих героїв фільму, без дубляжу, соковиту, барвисту, образну.

Нам тоді здавалося, що ми просто стоїмо навшпиньки і дивимось через вікно на гори, гуцулів, на їхнє життя, переживання, радості й тугу.

- Але, на жаль, все це не залишилось у кінострічці?

- Так, бо ж «радянська людина» не мала би задумуватися над тим, що мовляв, ти диви, яка там давня культура, які традиції глибокі у тих Карпатах, це ж які культурні корені! Скажу, що і відверті еротичні сцени теж вирізали, хоч це було дійсно високе мистецтво зйомки, краса жіночого тіла. Я й досі пам’ятаю ті фрагменти, які не увійшли до кінцевого варіанту фільму. Та хоч у ньому й залишилося 97 хвилин, але й це дивовижні, просто шедевральні хвилини!

…Я пізніше цей фільм десь разів із двадцять передивлявся і за участю творчої групи, і так, окремо. Було спілкування творців кінострічки з глядачами. Навіть уже згодом, коли навчався на відділенні монументального розпису Львівського училища прикладного мистецтва, там теж був показ того фільму, на який приїжджали ті, хто його створював. Пригадую, як у кінотеатрі «Україна» вони виходили після закінчення перегляду до кіноглядачів.

- Кажеш, тема фільму як колись зачепила, так і не відпускала?

- Так, бував я багато разів на околиці Верховини, де є хата-музей кінофільму «Тіні забутих предків», там, де сім місяців жив Сергій Параджанов, де не раз гостювали Георгій Якутович, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова.

- З кимось із них особисто зустрічався?

- Спілкувався не раз із Сергієм Параджановим. З ним зустрічався завдяки, знову ж таки, Сергію Якутовичу. Параджанов був дуже відкритою, цікавою людиною. Під час кожної зустрічі із нами, хлопчаками він уважно вислуховував нас, не було навіть жодного натяку, що ми йому докучаємо, відволікаємо. Він тоді жив на квартирі у Києві, якраз біля цирку, на площі Перемоги. Пам’ятаю на стінах і фотороботи, і картини Параджанова, такі оригінальні колажі. Завжди соком пригощав, а одного разу, коли ми вже мали йти у гуртожиток, він каже, зачекайте хвилину й побіг униз до магазину. І згодом повернувся із великою коробкою з-під масла, а там – повно цукерок, печиво, пряники. І як принесли ми все це у гуртожиток, то всі пригощалися таким солодким гостинцем від Параджанова. Щоразу це були не просто зустрічі, а розмови про духовне, культуру, мистецтво, художників. Ми ж, юні, вступали у той мистецький невідомий світ, про який нам і розповідав Сергій Параджанов.

- Отже, тема «Тіней...» тебе хвилювала здавна?

- Так, я якось із тим жив, десятиліття носив у собі, а воно мене муляло. І от, коли кілька років тому був я у Верховині, на пленері і зайшов до тієї хати-музею, то це все якось аж осінило й запало у серце. Так і виникла ідея створити триптих, який назвав «Свята вечеря» - посвята творцям фільму «Тіні забутих предків». Тут і Сергій Параджанов, і Георгій Якутович, й Іван Миколайчук, і Юрій Іллєнко. Зобразив їх у вигляді чорно-білих портретів, як світлини, така ніби хроніка, аби підкреслити той час. Тут же - гуцульський килим, писанки, стіл із тієї хати, речі тогочасні, ікони-образи на склі, хотів передати дух тієї оселі, де не раз була велика творча рада, якщо хочете, така собі «свята вечеря», під час якої обговорювався майбутній фільм.

- На іншій частині триптиху, крім Параджанова і Миколайчука є ще низка постатей, хто вони?

- Так, цю частину триптиху я назвав «Тіні незабутніх предків», Там – 12 персон, світлої пам’яті мої друзі, подвижники, патріоти. Серед них і вже згадуваний Ігор Герета, який під час демонстрування кінофільму «Тіні забутих предків» у 1965 році на заклик Івана Дзюби піднявся разом із Василем Стусом та іншими патріотами на знак протесту проти політичних репресій. На полотні й ті, хто у різні роки боровся за вільну Україну, земляки - письменники, художники, правозахисники, науковці, поети.

- І ще одна частина триптиху. Яка її назва?

- Це полотно назвав «Останнє обличчя українського поетичного кіно» - образ Івана Миколайчука в кінематографі, актора, який зіграв понад 30 ролей. Він, як і кожен із тих, хто увійшли до триптиха, як міг, наближав нашу Незалежність.

…Коли вже виходив із Богданової художньої майстерні-робітні, згадалися слова великого українця, митрополита Андрея Шептицького, образ якого теж увіковічнив митець із Тернополя. А звучать вони так: «Не потоком шумних, галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну».

Подумалось: ця теза цілком підходить як до життя і творчості народного художника України Богдана Ткачика, так і до десятків героїв його дивовижних полотен.

Олег Снітовський, Тернопіль

Фото автора