Музика і діалог на лінії вогню
До цієї поїздки в Валуйському мені бувати не доводилося, хоча село практично впритул примикає до Станиці Луганської, найближчого від Луганська райцентру, до якого представники мас-медіа навідувалися багато разів ще задовго до війни – інформаційних приводів і тоді вистачало, не кажучи вже про наш час. Навряд чи я колись би зібрався тут побувати: ну, село і село – мало їх у нас на Луганщині. Але сталося так, що у Валуйське почали збиратися учасники проекту «Музика і Діалог» на чолі з генеральним його організатором – Петером Шварцом...
«НІМЦІ В МІСТІ!»
Власне, німець був лише один – Петер Шварц. Зате з ним були ще два юні музиканти із Західної України - Михайло з закарпатської Сваляви і Дмитро з селища Славське, Львівської області (хто не в курсі – це один з гірськолижних центрів України), для них буття прифронтової зони виглядало не менш екзотично, ніж для громадянина Німеччини.
Про Петера і його проекти Укрінформ уже не раз розповідав. Німець зі Штутгарта, який багато років пропрацював у Сибіру і на Далекому Сході, намагаючись знайомити тамтешніх мешканців із європейською культурою. Організація, яку він очолює, має назву, у якій є нагадування і про культуру, і про «столицю» російського Примор'я Владивосток: «VladOpera e.V.». Правда, після початку відомих подій в 2014 року герр Шварц не вважав за можливе продовжувати свою діяльність у країні-агресорі, але від головної своєї мети не відмовився і з 2016 року реалізував уже чотири нових проєкти в Сєверодонецьку.
Торік таким проєктом, про який Укрінформ докладно розповідав, стала постановка опери Моцарта «Дон Жуан». У році нинішньому проєкт, може, і не такий елітарний, зате набагато перевершує торішній географічно. Втім, про нього я сподіваюся написати окремо, а тут досить буде сказати, що музиканти-учасники в один ясний недільний день невеликими групами роз'їхалися відразу в 10 (!) населених пунктів області, включаючи і три прифронтових – Щастя, Попасну і Валуйське.
Останнім вирушав квінтет, «озброєний» духовими інструментами. Не знаю, закладався тут якийсь підтекст, але погодьтеся, фагот або кларнет нагадують дула якихось фальконетів або аркебузів, а всі разом вони цілком органічно виглядають у складі саме військових оркестрів. Але запитати про це Петера я якось не здогадався. Сам він торік відвідав Попасну разом з оперною дівою Ясмін Этезадзаде. Там німецьким гостям руїни особливо не демонстрували – старалися все ж більше показати культурні об'єкти міста. А цього разу їх у програму знайомства з реаліями прифронтового життя вже включили.
Справа в тому, що потрапити у Валуйське, минаючи Станицю Луганську, сьогодні досить проблематично (тим більше, що вже за Щастям починається зона прикордонного контролю, встановлена задовго до війни, і роз'їжджати нею довільно ніхто не дозволить). А крім того, в Станиці музикантів зустрічала Наталія Журбенко - найвідоміший, мабуть, тутешній волонтер і громадський діяч. Наталія Павлівна, хоч і народилася на території сусідньої держави, на дух не переносить, вибачте за тавтологію, «російського духу» взагалі й усякого натяку на сепаратизм зокрема. Іноді така її принциповість не зостається без наслідків.
МОСКВА – ДОНБАС
Так називається крайня вулиця в селищі, городи на південній стороні якої виходять практично на берег Сіверського Дінця. Я, коли вперше почув цю назву, вирішив, що вона неофіційна, а просто в так її використовують місцеві «козачки», але ні – вона фігурує на топографічних картах. Незважаючи на настільки закличне звучання, саме ця вулиця від обстрілів московитів постраждала більше за всіх. «Братні» снаряди не пощадили ні приватні будівлі, ні будівлі, що належать державним і громадським структурам.
Зізнаюся, певну зловтіху викликають руїни «Казачьего правления», яке засідало в цьому будинку з 1882 по 1920 роки (про що свідчить меморіальна таблиця на фасаді). Усі будівлі на вулиці зруйновані так, що нема сумніву, чиїх рук це справа: били по них із протилежного берега Дінця. Тільки звідти могли прилітати подібні «гостинці». Навіть якщо на хвилинку припустити, що наші воїни навіщось зважилися б стрельнути по своїй території – саме в цьому місці їм елементарно ніде було б розміститися без ризику потрапити під перехресний вогонь бандформувань.
Вигляд розметаного «дружнім вогнем «правления», як уже було сказано, викликає у мене почуття, близьке до зловтіхи. Якось іще можна зрозуміти, навіщо стріляли по місцевому відділенню тоді ще міліції. Але ось останки школи – без вікон, без даху... Ну, навіщо?! Вже розуміли, що українська армія більше їх сюди не пустить, а тому лютували? І ось що особливо зворушило. Школу «вбили» ще в 2014-му – а на асфальті поряд традиційні написи олійною фарбою: «Випуск 2015», «Випуск 2016», «2017»... Школи немає, але пам'ять про неї в учнів залишилася, і вони кожного випускного приходять сюди це засвідчити.
Наталія Павлівна показала на протилежній стороні вулиці два будиночки під новісінькою черепицею, з затягнутими свіжими листами ДВП фронтонами.
– Червоний Хрест допоміг будматеріалами. А взагалі ми з вами перебуваємо зараз у «сірій зоні». За договором про розведення сторін заходити ось за цю лінію (прокреслила в повітрі рукою посередині асфальту – авт.) уже не можна. Особливо людям у військовій формі.
Офіцер з групи Військово-цивільного співробітництва, який стояв поруч, сумним кивком голови підтвердив цю обставину. Я заглянув у порослий лозою провулок, що веде до річки. Якщо вража ДРГ перебереться якимось способом уночі через Донець, у них буде можливість сховатися в цих кущах до світанку, обсохнути – і вранці влитися в бадьорі маси обивателів, які з нез'ясованих причин, вважають себе законними спадкоємцями Стеньки Разіна і Кіндрата Булавіна.
МАТІР БОЖА МЕЖИГІРСЬКА
На вулиці Москва – Донбас я вже побував три роки тому, але цього разу просто спробував дивитися на неї очима Петера і його молодих підопічних. А ось наступна наша зупинка сталася хоча і в місці, мені знайомому – але ще з того, мирного життя. Відтоді тут відбулися зміни. Стіна одного з будинків закрита величезним полотном. На полотні – фотографії українських воїнів, загиблих у Станиці та її околицях. Я нарахував 67 фографий.
– А я більшість цих хлопців знала живими. – Голос нашої супроводжуючої здригнувся; на мить в очах блиснули сльози...
На іншій стороні вулиці, під обвитим квітами навісом, стоїть Матір Божа Межигірська. Це не те Межигір'я, що під Києвом. Власне, назва місцевості вибита на підніжжі скульптури, але в моїй клавіатурі немає відповідного знака, який, очевидно, у сербів звучить як «дж» (або «жд»).
– Це з Боснії. Там чи то 23-го, чи 25 червня щороку являється Матір Божа, і з цієї нагоди на горі збираються тисячі паломників-християн усіх конфесій, які тільки є. І ось вона пройшла шлях у три тисячі кілометрів, щоб з'явитися в Станиці Луганській.
З'явилася вона два роки тому; місцеве населення, говорить Журбенко, було проти – очевидно, московські попи так його налаштували.
– Таку точно ми встановили в Золотому; ще одна поїде в Старобільськ - туди, де діє Українська церква. А ось цей мак принесли луганчани. Наші, проукраїнські.
Наталія Павлівна сама – луганчанка. За місцевими мірками була досить великим підприємцем. З луганського будинку її виселяв начальник охорони її ж підприємства. На висловлене з цього приводу здивування відповів так: «Я вас дуже поважаю, тому даю вам на збори цілих шість годин. Інших ми відразу на вулицю виганяємо».
«СТАЛІНГРАД»
У багатьох луганчан на лівобережжі Дінця побудовані різні за комфортністю дачі. У таку дачу і оселилася після вигнання Наталія Журбенко. У так званому Ольховському масиві. Та війна наздогнала її і там. У тому ж 2014-му практично через околицю масиву проходила лінія фронту, яку артилерія московитів прасувала з усією пролетарською люттю. Їм це допомогло не дуже: скоро ЗСУ відкинули терористів за Донець. Однак мешканцям дачного селища довелося натерпітися страху...
Удруге вогонь війни обпалив її будинок, так би мовити, в індивідуальному порядку. Відкривали пам'ятний знак полеглим українським воїнам; Журбенко виступила, і якась місцева сепаратистка, ніби собі під ніс, пробурмотіла, що треба спалити будинок невгамовної активістки.
– І що ви думаєте? Наступного дня будинок горів! Були відеокамери по периметру – всі виявилися заклеєними; було два великі ротвейлери – обох отруїли. Пощастило - дочка прокинулася, коли полум'я досягло вже другого поверху. Поки приїхала наша МНС доблесна... Добре, що тут багато піску!
Піску в цих місцях справді багато. У ньому наші воїни будували свої укріплення, намагаючись утримати цю сипку субстанцію дерев'яними зрубами і частоколами. Сьогодні окопи наполовину і більше занурилися в пісок, заросли травою – але дещо ще залишилося. Журбенко пропонує узяти цей простір за захисне скло – створити музей під відкритим небом. Поки ще є що тут музеїфікувати. Напевно, в цьому є сенс, якщо більше не буде масштабних боїв. Адже саме на цих позиціях було зупинено «русскій мір» і завернуто назад, не даремно ж місцеві називають ці окопи і цей випалений «градами» ліс «Сталінградом».
У 2015-му в Сєверодонецьку працював прес-офіцер АТО в Луганській області Руслан Ткачук, і він організовував прес-тури на фронт. Потім він повернувся у Київ, і подібні поїздки стали справою приватної ініціативи журналістів і доброї волі командирів. Але тоді з допомогою Руслана ми змогли зафіксувати обстановку на блокпості, що так і називався – «Сталінград» (зазвичай військові, які несуть службу на блокпостах, не дозволяють здійснювати у своїх володіннях зйомки). У результаті в моєму архіві залишилися фотографії і відкинутої вбік танкової башти, й іржавих останків самого танка. Нашого танка.
Якщо в момент удару в ньому був екіпаж – навряд чи хтось вижив...
ВЛАДА МОЛОДИХ
І все ж головним пунктом нашої подорожі було село Валуйське, і навіть більш точково – місцевий будинок культури. Для музикантів та їх опікуна – тому що саме тут вони давали свій невеличкий концерт. Для автора цих рядків – бо саме Валуйське демонструє приклад самоорганізації населення. Не просто населення – молоді. І не просто молоді, а молоді проукраїнської.
Назустріч вийшли четверо молодих людей. Попереду йшов хлопець у футболці з емблемою громадської організації; трохи позаду нього - три дівчини. Про зміни, що відбулися в культурному житті Валуйського, я знав у найзагальніших рисах і вирішив, що саме представник сильної статі тут головний. Тим більше, що його першого привітала Наталія Павлівна. Кинувся, було, з розпитуваннями на нього, але мене тут же поправили. Головною була художній керівник ДК Марина, мініатюрна блондинка в футболці з зовсім іншою символікою. Вона показала своє господарство:
– Ось проектор і колонка до нього. Наталя Павлівна подарувала комп'ютерний столик і два комп'ютери. Сільська рада – найбільша в Україні – 9 тисяч осіб. Рада та наш клуб обслуговують п'ять населених пунктів. Коли ми проводимо День селища, до тисячі гостей і глядачів приходить. ДК постраждав під час бойових дій. Шибки повилітали; деякі вікна досі затягнуті поліетиленовою плівкою. Місцеві жителі нам допомагали, скло приносили, будматеріали. Оновлювали все своїми силами. Шифер на даху поміняли. Тени купували за свій рахунок. Коли взимку палимо – виходить, гріємо вулицю...
Взагалі Журбенко тут явно вважають за головну всі, включаючи сільського голову, може тому, що вона – як виявилося – крім суто громадської роботи, є ще й радником голови райдержадміністрації та депутатом райради. З головою мені поговорити не вдалося. Він привіз уху для частування гостей («Сам приготував – з п'яти видів риби»), відкликав Наталію Павлівну вбік про щось пошептатися – й утік кудись у справах. Пояснення давала сама депутат і радник.
ГОБОЇ – ДО БОЮ!
– Раніше люди як проводили дозвілля у селі? Били морди одне одному – і вікна. Тепер у нас діти написали проект створення літнього кінотеатру. Вільна зона Wi-Fi. Так з'явився культурний відпочинок. Тенісний стіл мені волонтери з Києва прислали. Є апарат солодкої вати. Пуфи у нас...
– Ось тут вони сідають, самі вибирають, який буде фільм. Намагаються дивитися що-небудь нейтральне – «Алісу в країні чудес»... Головне, кінотеатр об'єднав усі вікові групи. Діти можуть дивитися мультики, дорослі мужики – чемпіонат світу з футболу. Дискотеку під кліпи проводять, знов-таки. Організатори – молодіжна організація «Ми покоління за зміни». Самі виносять апаратуру і стільці, самі заносять – все роблять самі. Є хореограф, є керівник театру.
Новенький тенісний стіл стояв прямо на вулиці під старим розлогим каштаном, і його відразу ж «осідлали» двоє молодих музикантів. Ще один, на сцені глядацького залу, разом із місцевим колегою, чаклував над синтезатором. Судячи зі звуків, які видавав інструмент, учасник симфонічного оркестру більше любить сучасну естраду, ніж фортепіанні сонати Бетховена або полонези Шопена...
Гості вирішили, що виступатимуть на відкритому повітрі, тож господарі потягли з надр ДК ті самі пуфи і скручені попарно стільці. Поки збиралися глядачі, я здійснив невеликий променад селом. Воно мало чим відрізняється від інших у Луганській області, але порадувала наявність сітчастих контейнерів для роздільного збору сміття: окремо – для пластикової тари, окремо – для скляної. І селяни їх не плутають.
...Концерт описувати не буду. Скажу тільки, що тривав він хвилин двадцять, а потім почалося братання з місцевими жителями.
З нагоди свята апарат для солодкої вати працював безкоштовно.
* * *
На зворотному шляху звернув увагу учасників «пробігу» на «дороговказ», який стоїть на виїзді з Щастя (дорогою «туди» його неможливо було розглянути). Ну, ви знаєте: зверху написано українською «НЕХАЙ ЩАСТИТЬ!», а нижче – досить приблизний переклад на російську, який категорично не рекомендує у цих місцях шастати. Запропонував Петеру пояснити ідіоматику нижньої фрази, але він запевнив, що цю ідіоматику він у Московії вивчив насамперед.
Всі вже поверталися в автобус, коли я помітив прямо під плакатом невеликий надгробок із чорного мармуру, на якому було вибито зображення диктатора однієї сусідньої держави зі спущеними штанами верхи на унітазі. Напис під унітазом гласить: «Дорогому Володимиру Володимировичу від воїнів та волонтерів України».
Що б це могло означати?..
Михайло Бублик, Сєверодонецьк-Валуйське
Фото автора
