Свою роботу на посаді голови Луганської облдержадміністрації в 2005 році Геннадій Москаль почав із того, що скасував перепустки і зробив вхід до головної будівлі області вільним – до нього й після нього там стояв міліціонер.

Луганськом він ходив пішки, без будь-якого супроводу, хоча тільки рік минув після Помаранчевої революції, і – теоретично – місто вважалось осередком реакції. У 2014-му йому не довелось ліквідовувати охорону ОДА, оскільки сам створював цю адміністрацію з уламків колишньої, на новому місці – й охорона там просто не була передбачена. Її створив уже наступник Москаля на посаді голови ОДА.

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Мій співрозмовник у своєму житті посідав стільки значних посад, що важко не розгубитись.

– Скажіть, як вас представити читачеві?..

– Москаль Геннадій Геннадійович. Цього достатньо, – відповів він.

Навіть про генеральський чин не згадав.

Природно, розмова чи не одразу зайшла про перші дні перебування Москаля в Сєверодонецьку, про друге його… «генерал-губернаторство» на Луганщині.

– У 2014-му ця територія – Сєверодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне – була окупована «Армією востока» Дрьомова. І коли її звільнили, адміністрація залишалась захопленою в Луганську. Якісь її підрозділи – хто виїхав до Сватового, хто в Старобільськ, хто ще куди… Фактично адміністрації не було. Я тоді працював у парламенті, народним депутатом. Мені телефонує президент: «Терміново зайди до мене». Я заходжу. «Ти чув новину? Звільнені території» – Так, чув. – «А де адміністрація?» – У Луганську, де ж іще. – «Невідкладно треба створити адміністрацію. От уже указ підписаний про призначення тебе головою Луганської ОДА». Після того вона була перейменована на військово-цивільну адміністрацію – прийняли закон.

На той час прямого залізничного сполучення з Луганщиною не було – новопризначеного очільника області зустріли на вокзалі в Харкові, далі – автомобілем…

– У Сєверодонецьку я поселився в готелі «Центральний» і жив там один – більше нікого там не було. Зранку вийшов – я рано встаю – ніхто по вулицях не ходить. Тиша. І так сталося, що я забув удома туфлі: «Вже завтра ти маєш бути там! Де розмістити адміністрацію – сам вибереш – у Рубіжному, чи Лисичанську...» Дивлюсь – а в мене кросівки. Ну, як я буду ходити в костюмі, краватці – і в кросівках? Іду пішки на ринок – він закритий. Дивлюсь – якийсь чолов’яга підходить до свого модуля, відкриває і щось там шукає. Привітався, кажу: от така в мене біда. Відповідає: «Мій сусід торгує взуттям, але таким, дешевим». – «Та яка різниця!..»

Купив туфлі, почав шукати приміщення. Зайшов у цей інститут (ПАО «НДІХІММАШ», на частині площ якого сьогодні розташовується Луганська обласна державна адміністрація. – ред.), замовлень у нього на той час не було, він мав вільні площі – і ми уклали договір оренди. Почали з нуля робити обласну адміністрацію. Усіх перевів сюди, і так вийшло, що в мене працювало десь 95 відсотків вимушених переселенців. Потім почав тиснути на київські міністерства й відомства, аби відкривати тут їхні представництва – органи виконавчої влади. Мені вдалось усі відкрити. Не було апеляційного суду, адміністративного. Люди змушені були їздити до Харкова. Відкрили суди, стали дивитись, що можна перевести з Луганська. Перевели медуніверситет, перевели університет Шевченка, університет Даля, університет внутрішніх справ. Туго, але було прийнято рішення. Перевели Український музично-драматичний театр, обласну філармонію, симфонічний оркестр, масу коледжів. Донецьку цього не вдалося. Тяжко було всіх розміщати.

ВЛАДА І ЗБРОЯ

– Це вже було у другій половині вересня. А якщо зазирнути на півроку раніше. Ви слідкували за подіями на Луганщині у березні-травні? Що тоді можна було зробити?

– Ну, тоді ще не було президента. Хто тоді був при владі? Пан Яценюк, і пан Турчинов. Ну, вони зробили так, як зробили з Кримом. Сьогодні, щоб була якась могила чи обеліск хоча б комусь поставити, загиблому в Криму, хто обороняв незалежність і територіальну цілісність України – немає. Нема. Хто вийшов із прапором, під гімн України, залишивши всю ескадрилью ворогові – попав у парламент. Той, хто вивів ескадрилью, але не захопив із собою прапор – не попав нікуди. Литвин, брат Володимира Литвина (Микола, голова Державної прикордонної служби України у 2003-2014 роках – ред.) вивів усі кораблі, човни – в них теж був великий флот – пішов на звільнення. Тобто нагородили непричетних, покарали невинуватих. Всі промовчали, і лише, коли почали діяти добровольці, волонтери – була дана команда військовим. Але вона була малоефективною.

Для мене велика загадка, але, я гадаю, за неї колись візьмуться – Гіркіна можна було оточити в Слов’янську. Як можна було дати йому втекти тоді, коли ще мала можливість працювати авіація, коли можна було ще зайти невеликими силами в Донецьк, закріпитись там – і так далі, і тому подібне. Дуже багато є питань. Що це було? Некомпетентність? Розгубленість? Чи боягузтво? Я не знаю. Сюди я прийшов, коли вже все сталось.

– Щось можна було зробити, якби в Луганську була сильна проукраїнська влада? Скажімо, озброїти тих активістів, хто був готовий стати на захист державності…

– Якби була влада в Луганську? У Путіна були набагато більш масштабні плани. Був і Харків, був і Дніпропетровськ. На Запоріжжя він дивився, і на Миколаїв. Але ж не дійшли! Були сутички патріотів із прихильниками «Новоросії», але збройне захоплення не пішло. Чому, як і з якої причини це йому вдалось на Донбасі – я сьогодні сказати не можу. Чому Росія не прийшла на допомогу, коли звідси гнали Дрьомова і всіх решту – я сказати не можу.

– І все ж… До 29 квітня Луганську обладміністрацію охороняли кілька сотень бійців спецназу. Обласна влада могла дати їм наказ оборонятись?

– Місцева влада робила би все, якби йшов перший наступ. У наступ не йшли. Потім були оті Мінські домовленості…

– Це вже почалось пізніше.

– Так, пізніше. Але. Я противник того, щоб цивільну адміністрацію охороняли військові. При мені не було ні на вході в будівлю нікого, ні на вході на поверх, ні в приймальній. Я був один; у приймальні – тільки секретарка. Я директора інституту попросив: «Дайте когось місцевого, хто хоч знає, кому подзвонити, знає, що де знаходиться. Я тут знаходився у 2014-му році і всю першу половину 2015-го – ніхто не бачив ні в мене зброї, ні в обласній адміністрації.

На підтвердження слів свого співрозмовника, до речі, можу сказати, що в мене є фото: Москаль зі своїм помічником повертаються після голосування в «історичному» Льодовому палаці. Дійсно – ні зброї, ні охорони.

ПОВЕРНЕННЯ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ…

Дивним чином повернення генерала Москаля на Закарпаття якось пов’язане з подіями на Донбасі.

– Переведення було для мене неочікуваним. Ми з Краматорська вертались і хотіли заїхати до Святогірської лаври. Тільки повернули туди – дзвінок: «З вами хоче говорити президент України». – Слухаю, Петре Олексійовичу. – «Негайно завтра о 9-й ранку бути в Ужгороді». А я не дуже слідкував за новинами й не знав, що почався великий міжнародний скандал. Послів, які представляли Україну в Польщі, Словаччині, Угорщині й Румунії, в МЗС цих країн, спитали: «Що це робиться на кордоні Євросоюзу? Що за війна?» Різні організації правого толку понашивали собі різних шевронів, оголосили патріотичні гасла. Вони начебто їхали сюди допомагати фронту, але ніде не воювали, понакрадали зброї, озброїлись, як Шварценеггер у відомих фільмах – ну і, фактично, почали мародерствувати, встановлювати свої порядки. Адміністрація, правоохоронні органи не били тривогу, поки не було вбито людину. Тільки тоді вже втрутилась міліція (тоді ще), і почались справжні бойові дії на кордоні Євросоюзу. Вони мали такі кулемети, як сомалійські пірати, – на машинах з відкритим кузовом, прикріпили їх там гайками. Очевидно, керівники Євросоюзу Петрові Олексійовичу вказали… Мабуть, були дуже переконливими. Сказати, що він в Ужгороді був розлючений – це буде дуже м’яко. Аж кипів. Усіх познімав – усі були нові – керівник УСБУ, міліції, прокурор. Масу людей було замінено.

– Він вас питав, кого саме з силовиків ставити?

– Так, прислухався до моєї думки. Але там треба було діяти дуже оперативно. Дуже оперативно все було зроблено. Зараз приїхати в Закарпаття – тихо. Потім я неодноразово просився: «Я свою роботу зробив». На Луганщині я набув досвіду боротьби з усякими псевдопатріотами: справжні патріоти воювали, а ці – мародерствували. Кожного дня вони пишуть на мою електронну адресу погрози. Якби я цю переписку опублікував – вийшло б два-три томи. Дуже тяжка була реакція, аж поки я не поїхав до Матіоса (Антатолій Матіос – головний військовий прокурор України – ред.), оце все йому виклав. І він почав активно діяти. Бачили це тільки на суді по «Торнадо» – народ уже не міг сказати, що це патріоти. Просто звірі.

Не знаю, звідки вони пишуть – з тюрем чи десь у бігах. Я не зі слабонервних. Коли мені пресслужба каже: «От, прийшло ще три послання», – я відповідаю: «Най вони там сидять. Хто здатний щось зробити – він перед тим нікого попереджати не стане». Я знаю, бо починав роботу з карного розшуку, потім спеціалізувався на розкритті замовних убивств. Так що я на такі погрози не звертаю уваги взагалі.

ДВА ПОЛЮСИ

Москалю довелось керувати двома регіонами, що розташовані на протилежних полюсах України. Ми вже майже звикли стверджувати: Схід і Захід разом. А як насправді?

– Геннадію Геннадійовичу, велика різниця між Луганщиною і Закарпаттям? Бо ж хто краще за вас може розібратися з нашими відмінностями. Чи є щось спільне?

– Мені легше було працювати на Луганщині – чому я сюди й просився. Президент казав, що нема на кого мене замінити на Закарпатті. Знаєте, є така приказка: «Нема незамінних людей – немає гідної заміни». Шість разів звертався.

– Ну, добре. Тут працювати легше. А там як?

- Знаєте, тут іде дуже пряма ідентифікація «свій–чужий». Все. А там область багатонаціональна, багатоконфесійна, багатомовна. Тому там потрібно було бути дуже обережним – й у висловлюваннях, і в коментарях. Це не заважало працювати. Ну, якщо угорці проживають 1200 років разом з українцями, з румунами, словаками, поляками… Хто місцевий, а не приїхав унаслідок міграційних процесів – той має від грама до літра угорської, словацької, чеської та іншої крові. 50 відсотків усіх ромів України проживають на Закарпатті. Вони потрапили в такий своєрідний басейн, де компактно проживають роми – це Румунія, Угорщина, Словаччина і Закарпаття.

– До речі, я в тих краях був, і ромів бачив – але не таких, що, як у нас тут гадають, гроші, пардон, вициганюють…

– Ні, такого немає. А взагалі… Я не уявляю собі Закарпаття без ромів. Є такі, хто піднявся, інтегрувався в українське суспільство. Є вчителі, лікарі, є музиканти, інженери. Є такі, що мають бізнес. А ті, хто не бажає інтегруватися, – і силою їх неможливо примусити. Ми більше просили протестантів допомогти в цьому. В них є якісь свої методи. Багато ромів ходять до різних церков – православних, греко-католицьких, римо-католицьких, але найбільше – до протестантських. Протестанти вміють працювати і з наркоманами. Лікарі можуть возитися з такими роками, але якщо він потрапляє до протестантів – за три-чотири місяці перестає вживати, молиться Богу, через слово вимовляє «Алілуя».

СИЛА СЛОВА МОСКАЛЯ

– У вас на Закарпатті були конфлікти з мерами, іншими посадовцями, які вам не підпорядковувались?

– Ні. Я відразу з усіма поговорив: «Хлопці, у кого є амбіції – сховайте їх. Працюємо. Кому я не подобаюся – можете не вітати мене з днем народження, з Великоднем, із Різдвом. Але на нарадах ви зобов’язані бути присутніми». Публічних конфліктів у мене не було. Якщо щось і було – все вирішувалося за зачиненими дверима, і ми виходили звідти з голлівудськими посмішками. Ось кажуть: «Москаль – матюкальник, такий-сякий...» Ніколи щодо підлеглого або рядового громадянина ніякої лайки я не застосовував. Я її застосовував тільки по відношенню до вищих. А тут – тільки до тих, хто нахабно віщав мені про «Новоросію», про перевагу «ЛНР» тощо. Коли розумів, що ні українська мова, ні російська йому вже не допоможуть зрозуміти, що й до чого – доводилося переходити до вздрючування. Ну, ловили мене журналісти, показували... Комусь подобалося, комусь ні...

– Можна так сказати: з ворогом ви розмовляєте цією... мовою?

– Так. З ворогами України. Ніхто мене в житті не перекричав – і не перекричить.

- Раз уже в розмові було згадано «ЛНР», то не можу не спитати – чи є у вас рецепт припинення війни на Сході?

– Мене ця війна сильно зачепила, і я почав вивчати всі конфлікти європейські. Починаючи від громадянської війни в Іспанії (1936-1939 рр., – авт.) – і закінчуючи Боснією й Герцеговиною. Вже у відпустці (після заяви про звільнення з посади голови Закарпатської ОДА, – авт.), я поїхав до Боснії. Я був там раніше, коли в країні все було розгромлено, як і в нас…

– Ви тоді Міграційну службу очолювали.

– Так... Я поїхав – і просто не впізнав країну. Подивився. Порозпитував. Був у Сараєво, у Митровиці... Не сказав би, що все, напруга знята – але ніякої взаємної ворожості не помітно. Я запитав: як вам це вдалося? Мені відповіли: почали з того, що кожен сховав свою гординю і почав шукати те, що всіх об’єднує. Пішли переговори, і потихеньку, потихеньку – склеїли. У нас же Мінські угоди п’ять років не працювали. І новий президент пішов старим шляхом. Я ще в 2014-му році, коли був тут, дзвонив Леоніду Кучмі (він тоді очолював мінських переговірників) і питав: «Леоніде Даниловичу, хоч чим-небудь порадуйте». Він каже: «Гено, нічого з цього не вийде. Ось, чайку з батьком Лукашенком попили, сто грамів випили, і на тому – все».

– То що пропонуєте?

– Пропоную з кожного конфлікту, які я вивчав і які було вирішено, взяти по раціональному зерну і... Україна не перша – є країни, що проходили й важчі випробування. Повірте мені, я не хочу завчасно розкривати карти. Крику буде! Може, навіть палитимуть шини – я до всього абсолютно готовий, тільки щоб був мир.

– Добре, не розкривайте. Але скажіть: фактор Москви у своїй концепції ви враховуєте?

– Так.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото: автора та з архіву Укрінформ