На межі з війною

Коли люди почали тікати від вибухів із Донеччини та Луганщини, саме Дніпропетровська область першою давала прихисток переселенцям, а сьогодні саме через Дніпро бійці рушають на передову. Тому й проект "Сім днів у регіоні" з Дніпропетровщини був би неможливим без цієї розповіді.

ПО ДОПОМОГУ І ПОРЯТУНОК

Із 2 мільйонів вимушених переселенців, що фіксуються офіційною статистикою, наша область розселила й підтримала майже 100 тисяч осіб.

З перших днів АТО було у місті розпочато взаємодію з військовими щодо евакуації постраждалих, з медиками у Дніпрі — стосовно евакуації поранених, а Дніпропетровська ОДА стала координаційним центром допомоги, який разом із лікарями, волонтерами, мешканцями області, врятував тисячі життів наших захисників.

Тонни необхідних для фронту речей, одягу, медикаментів зібрано й відправлено на фронт волонтерськими організаціями, яких налічується понад 200. Тільки «Фонд оборони країни» допоміг армії на більше ніж на 160 мільйонів гривень. Футболіст і патріот Роман Зозуля, який раніше виступав за ФК “Дніпро”, заснував благодійний фонд «Народна армія», що теж не раз і не два допомагав бійцям.

На передовій завжди очікують передач із маскувальними сітками, які плетуть місцеві жінки-волонтерки. У кожну таку сітку вони обов’язково вкладають ляльку-мотанку, папірець із запискою. Ці ляльки стали для бійців оберегами і з великою пошаною носяться в нагрудних кишенях.

Саме дніпровські жінки вигадали, як сушити овочі для солдатського борщу швидкого приготування і нарізали, насушили й відправили понад 16 тисяч таких пакетів.

На залізничному та автомобільному вокзалах міста і досі чергують наші волонтерки, зустрічаючи і проводжаючи бійців.

До лікарень Дніпра за весь цей час доставлено 6300 поранених. Гелікоптери санавіації вилітали в зону АТО вже понад 800 разів. Близько 200 працівників цивільного Дніпровського аеропорту і зараз беруть участь в евакуаціях поранених.

В обласній лікарні імені Мечникова лікарі врятували життя понад 2,5 тисячам важкопоранених бійців. А процент порятованих тут наших захисників просто вражає: торік у лікарні ім. Мечникова в Дніпрі врятували 99,4% від усієї кількості госпіталізованих. Самі дніпровці здали більше 3 тисяч літрів донорської крові для поранених українських воїнів.

ЯК У ДНІПРІ ВИХОВУЮТЬ ПАТРІОТІВ

Увесь цей складний досвід зберегли, створивши у січні нинішнього року перший в Україні музейний комплекс «Громадянський подвиг мешканців Дніпропетровщини», або скорочено - «Музей АТО». Трохи пізніше - Алею пам’яті Героїв АТО та Майдану. Музей АТО є безкоштовним, і водночас, одним із найвідвідуваніших музеїв України. Сьогодні у ньому побувало вже майже 100 тисяч людей, серед них - багато й іноземних гостей. Музей працює по 10 годин на день і деколи сюди приходить по 10-12 груп одночасно. Однак його засновники розуміють, що незважаючи на весь цей масштаб, охопити всю молодь Дніпропетровщини сам лише музей не може.

Тож недавно за підтримки Дніпропетровської облдержадміністрації стартував новий проект «Шляхами Героїв», розрахований на старшокласників краю.

Про це нам розповів радник голови Дніпропетровської ОДА, керівник Музею АТО Юрій Фанигін.

- Створивши музей АТО, ми зрозуміли, що його потрібно якось використовувати, інтенсифікувати патріотичне виховання молоді.

Ми побачили, що в нас є база – перший Музей АТО, відкрита Алея світлої пам’яті загиблих Героїв АТО та Майдану, і зрозуміли, що можемо пов’язати ці дві унікальні локації, використавши інтерактив і можливість спілкування учнів зі справжніми героями – АТОвцями, бійцями, що брали участь у захисті нашої країни, - говорить Фанигін.

Сказано — зроблено, тож було створено концепцію патріотичного туру «Шляхами Героїв», у межах якого, за один день школярі відвідують Музей АТО, Алею Пам'яті та військові частини міста і області.

- Ми обрали 25-у десантну окрему дніпровську бригаду у селищі Гвардійське. Протягом доби діти знайомляться з життям і роботою військових, бувають на полігоні, екскурсія триває десь 2,5 години, а після цього всі йдуть на справжній військовий обід і переїжджають у Дніпро, де відвідують Музей АТО і меморіал світлої пам’яті.

Наш проект дійсно унікальний, тому що гідами тут виступають саме учасники АТО і волонтери – ті, що розділили патріотичний порив 2014 року. Тому що вони, як ніхто, можуть передати емоції, дух того часу молодим.

За період туру цьогоріч, поки дозволятимуть погодні умови, нас відвідає близько 5 тисяч школярів. Ми сподіваємося, що вдасться організаційно відлагодити тур і вже в наступному 2018 році, починаючи з березня, його продовжити. Тоді ми зможемо охопити більшу територію, і в нас побувають ще 7-10 тисяч старшокласників.

Проект «Шляхами Героїв» вже отримує схвальні відгуки, багато шкіл хочуть до нього приєднатися. У майбутньому намагатимемося відправити самих АТОвців, волонтерів до них у райони. Для нас найголовніше – донести до цих дітей те, що наша пам'ять про ці події, про цих людей, живе в нас і в них також. Через 3-5 років вони стануть повноцінними членами суспільства, батьками, активними громадянами нашої країни. І ми хочемо їм дати якісь наріжні камені, центральні стрижні для їхнього майбутнього життя.

ЧОМУ АТОВЦІ І ВОЛОНТЕРИ СТАЛИ ЕКСКУРСОВОДАМИ

Серед фахових істориків, учасників АТО і волонтерів на конкурсній основі було обрано шестеро гідів. Усі вони власним прикладом зацікавлюють старшокласників.

Серед них Дмитро Кошка – викладач Національного гірничого університету, учасник АТО, командир взводу.

- Людям треба доносити правдиву інформацію. Я прискіпливо ставлюся до пропаганди, тому мені не хочеться, щоб дітей якось обманули. Тут, у музеї, є деякі об’єкти, які дехто називає справжніми, як наприклад, аеропорт, а це просто його символ, це така інсталяція, яка не є справжнім аеропортом, і я не хочу, щоб дітям казали, що це шматки справжнього аеропорту. Якщо щось справжнє, то скажемо - це справжнє. Я хотів, щоб діти отримали правильну інформацію, без обману, бо мені й так є що сказати, є чим довести, оскільки я на власні очі бачив більше. Розповідаю про те, з чим сам стикався і у чому певен. І про участь російських військ, і про все інше. І мені важливо, щоб діти отримували інформацію з першоджерела.

Юра Фанигін попросив знайти атошників, які готові бути гідами, але тоді таких не знайшлося – кожен був чимось зайнятий. Зараз у них навпаки з’явилося бажання і вони хочуть бути корисними дітям. Бо в кожного бійця дуже специфічне ставлення до дітей, ми провоювали з дитячими малюнками під серцем, ми це робили задля дітей, і коли тут є можливість продовжувати робити щось для них, змінювати якось майбутнє, то, гадаю, кожному бійцю хочеться цього.

Коли я повернувся з фронту, зрозумів, що моя справа – змінювати світ, і я почав із себе. Перейшов на українську мову, раніше я завжди був російськомовним, зараз уже рік і місяць, як розмовляю лише українською.

Я зрозумів, що ми не зможемо нічого змінити, якщо не почнемо з себе.

Коли починаю екскурсію, то дітям спершу не говорю, що я, випускник військової кафедри, пішов на фронт. Згодом, ніби відкриваю завісу, кажу, а у нас на блок-посту було так. Одразу жвавішають, вже по-іншому прислухаються: «Що, він був там, він воював?» Моя екскурсія – це егоїстична екскурсія про мене, бо мені довелося побачити все це.

Волонтер Юлія Курочкіна вражена проектом:

- Я вважаю, що дуже важко нам усім жити і будувати нову країну, коли нас тягне назад те, що ми народилися і жили у радянській Україні. Моє власне бачення таке: поки буде жити ще хоч одна радянська людина, в нас нічого не вийде. Дорослих уже не виправити, тому ми можемо впливати на молодь. От вони – класні! У мене діти такого ж віку, і я розумію, що якщо нам потрібно було, щоб нам говорили, що робити, то їм треба давати вибір, вони інші. Вони не хочуть, щоб ми за них щось робили. Я не кажу їм, що оце погано, а це добре. Я їм кажу: дивіться, як воно є.

Нас покликали в цей проект не просто тому, що ми чули або жили поряд, кожен із нас це на собі відчув. Якщо приїжджали переселенці, то я пам’ятаю, як ми їх зустрічали, як намагалися вивезти їх із Донецької області, як ми їхали за ними в Донецьк з товаришем, як робили ремонти в кімнатах, де повинні були жити люди з маленькими дітьми, і потім. Потім... І так кожен крок, про який розповідаю дітям, я просто пережила. Я розказую свою історію. Звичайно, це через якісь символи, фотографії, через багатьох людей, але я просто не можу сказати неправду, бо все це відбувалося зі мною.

А якщо я вірю, то й вони мені вірять. І коли ділюся якось душевною історією, дивлюсь - а в них очі стають вологі. У мене вологі – і в них. Хтось уже шмигає носом.

Мені дуже подобаються діти. Вони різні. Вони можуть не слухати, але мені здається, якщо кожен із них пройде цими самими шляхами, що й наші герої, то в них у душі лишиться слід.

Волонтер Анна Терянік з початку війни на власному авто перевозила поранених хлопців, які потрапляли до нашого міста, в інші шпиталі області.

- Робота була цілодобова. Серед ночі дзвонили - і ми з товаришами піднімались і везли. Зараз ми тільки допомагаємо хлопцям-інвалідам, які не можуть потрапити до нашого міста без перешкод. І я вирішила й далі чимось допомагати, але в більш мирному руслі. У Музеї АТО почула про проект, який влаштувала наша облдержадміністрація, мені це дуже цікаво, я залюбки спілкуюся з дітьми, бо вважаю, що саме за ними майбутнє.

Буває, що на екскурсії бачу, що когось не зацікавлює моя розповідь одразу. Підійду, наче ненароком подарую патріотичний браслетик, і вже в очах з’являється цікавість.

Такими маленькими речами вчителі, просто люди, напевно, повинні це робити, бо пробудити інтерес у дітей дуже просто, а ми цього чомусь не робимо. А саме вони будуватимуть ту державу, в якій ми хотіли б жити.

Учасник АТО Руслан Сергійчук:

- Кожного дня, майже 100 дітей з області, разом із гідами, пройдуть шляхами Героїв і ще раз згадають всіх учасників боротьби за незалежність України та віддадуть шану загиблим. Класний проект, хороша мета та неймовірний досвід у спілкуванні з молоддю.

«А У МЕНЯ ДЯДЯ РАБОТАЕТ В МОСКВЕ, И ЧТО?..»

Тетяна Запаря працювала у Фонді оборони країни, була волонтером у лікарні ім. Мечникова, опіковому центрі. Вона теж ділиться своїми враженнями від роботи з дітьми:

- Насправді дуже різні емоції. Загалом кожна група лишає по собі свій слід. Вони дуже різняться, залежно від того, місто це чи село. Поки що, на мою думку, від сільських груп ми маємо більше патріотичності і співпереживання цим подіям. Хоча нас дуже здивувало місто Марганець. Вони перші, хто приїхав до бійців із гостинцями – привезли печиво, пиріжки та інші домашні смаколики. 25-та бригада саме другий день як повернулася з навчань, з полігону, і бійцям була приємною така увага.

Не скажу, що групи з міст погані, вони просто інші. Коли вони перебувають у військовій частині, там вони багато рухаються – до 5 кілометрів у день, там інтерактиви, вони стрибають із гелікоптера, залазять у танки, тобто в них там більше фізичного навантаження. А інформаційне навантаження починається вже у Дніпрі. І коли ми стартуємо навіть з тієї точки, де був Майдан, одразу, з перших хвилин видно, хто з дітей буде слухати до кінця екскурсії, а хто - ні.

І, на жаль, є групи, я не боюся про це сказати, де більше 50 відсотків підлітків не бажають чути про це, вони не розуміють, про що ми їм говоримо, і вважають, що їм це не потрібно. Але я маю сказати, що вони беруть приклад зі своїх учителів.

Це прогнозовано, ми не очікували, що до нас приїдуть усі патріотично налаштовані, люди дуже різні, вони дивляться досі російське телебачення, вони не розуміють, чому я напряму, як і інші гіди, говоримо тут «війна з Росією», «російська агресія». Вони кажуть: «У меня дядя работает в Москве, и что». Для них нема агресії з боку Росії.

У мене була одна група, не буду говорити звідки, але дуже тяжка на сприйняття цієї інформації. І було кілька хлопців, які себе вели з виклично і вважали дорослими. Я одразу попередила, що в мене на таку поведінку імунітет, мене вони цим не зачеплять, що вони лише заважають своїм товаришам і, може, трохи нервують своїх учителів. Ці хлопці не хотіли навіть заходити на фільм, який демонструється в кінці екскурсії в Музеї АТО. Вони сіли на пуфах і сказали: «Не интересует». Але я дозволила собі таку нетолерантність і буквально заштовхала їх до залу. Після фільму біля автобуса, коли я вже їх проводжала, вони прийшли вибачатися, так, щоб ніхто не бачив. Двоє постояли мовчки, а один сказав: «Мы были неправы».

А ВОЇНАМ — АНГЕЛА-ОХОРОНЦЯ

А ось враження самих учнів. Аня Долгополова, учениця 10 класу спеціалізованої школи № 2 міста Марганця з поглибленим вивченням англійської мови:

- 5 жовтня ми стали учасниками екскурсії «Шляхами героїв». Ця поїздка надовго залишиться в нашій пам’яті, бо ми мали унікальну нагоду познайомитися з життям 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, потримати в руках справжню зброю, оглянути бойову техніку. У музеї «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО» більше дізналися про участь наших земляків у боях на сході нашої країни. Ця подорож ще більше дала нам зрозуміти, що Україна – це ми.

Ми любимо свою Батьківщину і готові в будь-яку хвилину стати на її захист. А воїнам хочемо побажати ангела-охоронця, щоб берегли себе і Україну і повернулися додому живими.

Людмила Блик, Дніпро

Фото: М'якшиков Микола