Пройшло кілька днів після закінчення Вільнюського саміту НАТО, а обговорення його результатів в Україні продовжується. Причому відчуття певного розчарування, яке було попервах, потроху поступається іншому настрою: треба користуватися тим, чого досягли, і працювати далі.

У цьому сенсі цікавою та важливою для нас є розмова з Марісом Рієкстіншем. Без перебільшень, це людина з унікальною дипломатичною кар’єрою, яка втім триває. Він був міністром закордонних справ Латвії, був послом в США, в НАТО, а також – останнім послом цієї балтійської країни в Москві, аж до того моменту, як був понижений рівень стосунків з країною-агресором. Саме з таким багатогранним досвідом Рієкстінш найкраще може прояснити нам логіку наших західних партнерів. При тому, що одночасно Латвія належить до кола найближчих наших союзників.

АЛЬЯНС ЧІТКО ВИСЛОВИВСЯ ЗА ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЦІЛІСНІСТЬ УКРАЇНИ

- На Вільнюському саміті українська тема посідала значне місце. Як би ви могли оцінити саміт саме у цьому аспекті?

- Почну з підсумкової оцінки, даної цьому саміту Володимиром Зеленським. І вона – позитивна. Справді, у документах відображено, що Україна отримала під час саміту серйозну підтримку від усього НАТО. Що найважливіше, як політичну, так і практичну. Фінансова, військова допомога Україні від країн Альянсу – дуже вагома. Ці практичні механізми підтримки життєво важливі: робиться дуже багато і продовжуватиме робитися ще більше.

У свою чергу, бачимо, що Україна зробила досить багато для наближення членства в НАТО… У комюніке ясно підтверджено, що місце України – в Альянсі. При цьому я хочу нагадати і наголосити, що це комюніке з усіх питань, у тому числі й з тих, що специфічно стосуються України, прийнято на основі консенсусу. Вважаю важливим сказати про це, тому що деякі країни, деякі політики, насамперед у Росії, із пропагандистських міркувань намагаються наголошувати на розбіжностях, які є в ЄС чи НАТО. Так от, комюніке – одноголосний документ! І те, що в ньому записано, підтримується як балтійськими країнами, так і Німеччиною, Америкою, Туреччиною. І найновішим членом НАТО – Фінляндією. Й Угорщиною. Тобто протиріч за оцінками, формулюваннями, завданнями, зазначеними в Комюніке, – немає.

Звичайно, добре і те, що в процесі інтеграції в НАТО вашій країні не потрібно буде проходити через процедури ПДЧ. Це вагомий крок уперед. Також осібно виокремлю підтвердження повної підтримки суверенітету та територіальної цілісності України. Це також надзвичайно важливий пункт – на противагу різним пропозиціям, які доводилося чути: «А може, для досягнення миру потрібно робити якісь територіальні поступки?». Ні, не потрібно! Альянс чітко висловився за територіальну цілісність України у межах, визнаних міжнародним правом.

- Наскільки ефективною вам видалася тактика української сторони на шляху до НАТО?

- Не мені давати поради іншій країні та її політикам. Але як показує попередній наш досвід… Якщо у вас є внутрішня згода та хороші аргументи, які базуються не лише на емоціях. (Емоції іноді допомагають, але іноді – ні). Отже, якщо у вас є виважена позиція, підкріплена аргументами, не потрібно соромитись її оголошувати. Й Україна правильно робить, намагаючись висловлювати свою позицію голосно, виразно, аргументовано. А якщо це заважає чиємусь зручному і спокійному життю… Що вдієш, кожна країна дбає про свої інтереси…

У зв'язку з цим згадується минуле. Хоча розумію, що в нинішній ситуації прямі паралелі з країнами Центральної та Східної Європи 1990-2000 років будуть механічними, не цілком точними – Україна сьогодні зазнає прямої агресії, а ми були у стані миру. Та все ж таки… Я дуже добре пам'ятаю ті роки, коли Латвія, Чехія, Польща, інші країни наполягали на тому, що бажають вступити до Альянсу, що зроблять вагомий внесок у забезпечення спільної безпеки. Ми також не соромилися рішуче оголошувати свою позицію. Проте в деяких столицях, у деяких політичних колах тоді, у 90-х, до цього ставилися надзвичайно насторожено. Коли у 1993-1994 роках країни Балтії заявляли про своє рішення, дехто казав нам: «Що ви! Це неможливо. Цього ніколи не буде! Вгамуйтеся…». Однак ми переконали опонентів, після чого було запрошення до Альянсу 2002-го, членство 2004-го. Але ж це прийшло не просто так. Щоб з нами погодилися всі члени НАТО, десять років ми вели дуже ретельні дипломатичні переговори, кампанії лобізму. Повторюся, що кожна країна Альянсу має право вето. І це означає, що потенційний член має однаково активно працювати з усіма. Щоправда, деякі, найчастіше у Москві, говорять із цього приводу: мовляв, як Вашингтон скаже, так і буде. Ні, все не так. Приклад із Швецією це переконливо показує. Туреччина мала свою думку, і президент Ердоган заявив про підтримку членства Швеції тільки в перші години Саміту. (І попереду ще голосування у турецькому парламенті).

ДЛЯ УКРАЇНИ ВАЖЛИВО ПРАЦЮВАТИ З УСІМА ЧЛЕНАМИ НАТО

- Але велика війна в Україні з такими жертвами прискорює всі процеси.

- Так. Але не скасовує їх. Українському читачеві важливо усвідомити механізми, за якими працює Альянс. Одностайність – лише один приклад. Для України важливо працювати з усіма членами Альянсу, і ви працюєте. Це важливо, щоб, коли з'явиться можливість, всі 32 країни НАТО (нинішні 31 плюс Швеція, - ред.) сказали «так».

-Все ж я хотів би внести деяку ясність. Наразі йдеться про те, що Україна може стати членом НАТО «після закінчення війни». Але, по-перше, немає спільного розуміння, що таке «закінчення війни». По-друге, подібне формулювання – стимул для Путіна продовжувати війну у тому чи іншому вигляді. По-третє, наскільки в принципі можливий пошук якогось інноваційного, новаторського рішення про прийняття України до НАТО без прив'язування до «закінчення війни» із введенням в дію 5 статті про колективний захист поки що – для тих територій, які знаходяться на наш бік лінії фронту?

- Ну, ви, загалом, правильно окреслили ті питання, які мають місце в рамках дискусій між членами Альянсу. Питання непрості… І знову повторюю: документ, ухвалений у вівторок, відображає консенсус на даний момент. Але ми працюємо, ідемо вперед. Причому за кількома напрямками одночасно. Сьогодні, зараз не менш важливою, ніж політичні декларації та рішення, є практична підтримка України: озброєння, фінанси. Адже це теж роблять країни-члени НАТО. І в цьому сенсі комюніке НАТО, декларація G7 дають гарні гарантії, що така підтримка надаватиметься настільки довго, наскільки буде необхідно. Це також важливо.

- Дякую, мені була важлива ця ваша репліка… Але якщо вже говорити про декларацію «Групи 7», наскільки я розумію, це взагалі безпрецедентний документ?

- Так. Проте треба враховувати, що ця декларація є двосторонньою. Так, у ній відображені напрями підтримки. Але одночасно ясно змальовані ті напрямки роботи, за якими країни «Великої сімки» очікують на подальші реформи з боку України. І це також можна зрозуміти. Усвідомлюючи всю умовність історичних паралелей, все ж таки нагадаю той шлях, який ми проходили в 1990-2000-х. Тоді з боку НАТО також чекали певних реформ у Латвії. Або в Естонії. Або у Чехії. І не тільки реформ у сфері оборони, а й у функціонуванні демократичних інституцій, наприклад, підзвітності військових структур цивільним, норм збереження державної таємниці тощо. Отже, від нас тоді теж чекали реформ.

Так і зараз – у тій же декларації G7 досить чітко розписано, чого чекають від України, які напрями подальших реформ: правова, судова система, антикорупційні механізми, реформи у сфері економіки, у сфері безпеки і так далі, і так далі. Це потрібно розуміти правильно. Адже Україну підтримують не лише політики цих країн, а й народи, які їх обирають. А виборці, звісно, питають: «Ну, який результат цієї підтримки, що ми бачимо? Що Україна спромоглася зробити, чого не змогла?». Адже йдеться про великі суми коштів. І знаходяться окремі політики, які кажуть: «А чому ми маємо витрачати багато мільярдів? Вони нам самим потрібні!». І ось, щоб дати хорошу відповідь цим політикам, потрібно бачити результат. Бачити, що ці гроші витрачаються належним чином.

У ВІЛЬНЮСІ БУВ ДУЖЕ ХОРОШИЙ, НАСИЧЕНИЙ, «РОБОЧИЙ» САМІТ

- Ще під час Саміту звернули на себе увагу заяви двох президентів. Глава приймаючої країни Гітанас Науседа щодо шляху України до Альянсу зазначив, що у Вільнюсі було досягнуто максимум того, чого можна було досягти за нинішніх умов. А новий президент Латвії Едгарс Рінкевичс заявив, що Латвія «не опустить руки», продовжуватиме робити все, щоб Україна найближчим часом отримала «чітку дорожню карту». І при цьому не звертатиме уваги на претензії деяких партнерів щодо НАТО, мовляв країни Балтії такі гучні. Цікаві заяви, причому одна виглядає прямим продовженням іншої. Що ви можете сказати з цього приводу?

- Війна, розв'язана Москвою дуже близько до наших кордонів (і пережитий досвід окупації 1940 року), змушує нас гостріше дивитися на ситуацію. На ті загрози, які походять із сьогоднішньої Росії. Невипадково у базових документах НАТО тепер чітко зазначено, що основною загрозою для всього Альянсу є Росія. Із цього ми й виходимо. При цьому нам здається, що якнайшвидше членство України в НАТО може сприяти вирішенню цієї фундаментальної кризи на нашому континенті. Проте є країни, які вважають, що момент для формального запрошення України до Альянсу ще не настав. Що ж… Продовжуватимемо вести з ними дискусію, переконуватимемо.

Як ми вже говорили, НАТО є структурою, яка об'єднує демократичні країни. І в кожній – своя політична динаміка, свій виборець, який має ті чи інші пріоритети, за якими він обиратиме політиків на наступний цикл. Тому ухвалення рішення іноді виявляються більш тривалим процесом. Але це краще, ніж ситуація в авторитарних системах, де одна людина може ухвалити рішення за хвилину. Але воно виявиться хибним, оскільки в таких країнах немає системи checks and balances (стримувань і противаг, - ред.), наприклад, парламенту, який запитує в уряду про результати роботи… Отже – так, ми продовжуватимемо дискусію з іншими членами Альянсу. І прийняте у Вільнюсі комюніке є добрим базисом для цієї роботи. Подивимося, із чим ми прийдемо до Вашингтонського саміту-2024.

- На рік 75-річчя створення НАТО.

- Так. І на ньому поряд із поточними робочими питаннями, звичайно ж, відзначатиметься і цей ювілей. Я взагалі рекомендував би саміти Альянсу розглядати взаємопов'язано, як послідовний процес. Скажімо, саміт, який проходив у Мадриді (2022), був важливим тим, що затвердив нову Стратегічну концепцію НАТО. І в ній зафіксував, як країни-союзники розглядають ситуацію у світі, як оцінюють загрози і що має бути зроблено для мінімалізації загроз…

 А ось минулу зустріч у Вільнюсі я б охарактеризував як дуже значущий важливий саміт, але саме робочого характеру. Було зроблено виразний, докладний миттєвий «знімок» подій, що відбуваються у світі. Вони проаналізовані. І відповідно до цього поставлено завдання на майбутнє – як справлятися з цілим набором загроз світу. У комюніке саміту близько 90 параграфів. І серед них немає якогось одного чи кількох найважливіших. Бажано читати їх усі, перетравлюючи природну в цьому випадку бюрократичний мову. Тут важливо все! Взаємини із Росією. Відносини з Китаєм. Тероризм. Кіберзагрози. Відносини з іншими партнерами у світі. Інтеграційні плани. Кожен параграф має дуже вагоме навантаження. Тому так, це був дуже хороший, насичений, «робочий» саміт, який дає основу для роботи в перспективі наступного саміту. І вже треба починати дивитись у тому напрямку.

З 2010 по 2014-2023-й АЛЬЯНС ПЕРЕОСМИСЛЮВАВ СТАВЛЕННЯ ДО РФ

- А якщо уявити Саміт-2023 в історичній перспективі, за кілька років. Як ви вважаєте, що у зв'язку з ним згадуватиметься насамперед? Напевно, те, що було нового – декларація G7, а також створення та перше засідання Ради НАТО-Україна?

- Побачимо… Як я сказав щойно, є насичені «робочі» саміти, а є саміти з більшим символічним навантаженням. Як майбутній ювілейний – у Вашингтоні. Або як минулий в Мадриді, на якому була затверджена нова Стратегічна концепція. Ось, до речі, у зв'язку з нею одразу згадується саміт, на якому було затверджено попередню концепцію. І це Лісабон-2010. Той саміт також у певному сенсі був історичним, і не лише через концепцію. Тоді була зустріч у верхах із Російською Федерацією. Було ухвалено спільну декларацію, в якій НАТО зі свого боку записало, що «ми прагнемо розвивати відносини стратегічного партнерства з РФ». І якраз на базі цього формулювання НАТО вело роботу з Росією – у 2011 році, 2012-му, 2013-му. Я так впевнено говорю про це, тому що саме з лютого 2011-го почав працювати в Брюсселі (у 2011-2015 рр. Рієкстінш був постійним представником Латвії в НАТО, - ред.). І тоді за столом переговорів говорити про такі формулювання, як, наприклад, deterrence (стримування, - ред.) за столом переговорів з РФ було, загалом, непристойно. Тому що в Альянсі дивилися на Росію як на солідного гравця міжнародного рівня, з яким НАТО бажає розвивати відносини на рівні партнерства.

Але настав 2014 рік. Анексія Криму була сюрпризом для багатьох, але не для Риги, Таллінна чи Варшави. Для нас поворотним був уже 2008 рік, війна з Грузією стала тривожним дзвінком будильника: прокидайтеся, справи в Росії йдуть не в той бік, в який хотілося б. І з 2014 року вже розпочиналася перебудова відносин із Росією, почали розроблятися нові плани щодо оборони наших країн. Але тільки повномасштабна агресія 2022 року перекреслила всі ілюзії, які могли мати місце щодо можливості конструктивного партнерства з РФ. Але це вона, а не НАТО, обрала такий шлях, і не Москві сьогодні казати, що Альянс комусь загрожує. Адже не НАТО пішло з танками на територію іншої європейської держави. Це зробила Росія – порушуючи всі міжнародні правила.

- Саміт країн Північної Європи 13 липня, причому «плюс США», за участю Джо Байдена, став своєрідним продовженням Вільнюського саміту, адже так?

- Ця зустріч у Гельсінкі тільки-но завершилася. З подробицями я ще не ознайомився. Але сам факт її проведення – одразу після саміту НАТО та за участю президента США – важливий.

- Так, багато кажуть, що тепер, із вступом до Альянсу Фінляндії та скорим приходом Швеції, Балтика перетворюється на «внутрішнє море НАТО».

- Справа не тільки в цьому. Америка та Північні країни мають спільні специфічні інтереси в цьому регіоні, оскільки всі вони є членами Арктичної ради (до неї входять Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, США, Канада та Росія, - ред.). Латвія та інші країни Балтії до Ради не входять, але ми уважно стежитимемо за інформацією з Гельсінкі. І зможемо говорити детальніше, коли з'являться подробиці.

Олег Кудрін, Рига

Фото автора