Що відбувається у партії «Голос»: тимчасова криза чи проблема набагато глибша?

Що відбувається у партії «Голос»: тимчасова криза чи проблема набагато глибша?

Укрінформ
Політична сила, яка «голосно» про себе заявила на позачергових парламентських виборах 2019 року, нині знаходиться на межі розколу

У найменшій фракції Верховної Ради (20 депутатів), яку називали новаторською, уже давно справи йдуть не дуже добре. Рівно рік тому, 11 червня, партія втратила «голос» свого творця – Святослава Вакарчука, лідера рок-гурту «Океан Ельзи». А 7 червня ц.р. «Голос» залишив один із ключових фронтменів – відомий волонтер, шоумен Сергій Притула. Далі стало відомо про саморозпуск білоцерківського районного партосередку, а ще далі - про виключення з «Голосу» керівників обласних осередків у Дніпрі, Херсоні та Чернівцях (до слова, осередок «Голосу» у Чернівецький області вимагає вигнати голову партії Кіру Рудик). Нарешті, на сьогодні десять нардепів - йдеться, зокрема, про Соломію Бобровську, Галину Васильченко, Юлію Клименко, Романа Лозинського, Наталію Піпу, Ольгу Стефанишину, Олександру Устинову, Володимира Цабаля, Андрія Шараскіна та Ярослава Юрчишина - не виключають можливості вийти з фракції та партії, пояснюючи це «узурпацією та зловживанням владою з боку керівництва політсили».

То що ж насправді коїться з цією партією, чому виник конфлікт і хто винен? Зрештою, що буде далі, чи є у політсили шанс залишитись єдиним цілим, чи її спіткає сумна доля «Самопомочі», яка свого часу також стала заручницею своїх амбіцій, протиріч та брудної гри олігархів?

Конфлікт, що виник у «Голосі», не є особливістю якоїсь окремої партії, це – родова травма всього партійного будівництва в Україні

Богдан Петренко / Фото: Апостроф
Богдан Петренко / Фото: Апостроф

Саме таку думку висловив політичний експерт, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко. «З погляду нішевості, «Голос» так і не зайняв щось конкретне. Спочатку це була гра на полі «патріоти без Порошенка». І власне, на цьому виїхали, бо запит на патріотизм був високий, як і рівень недовіри до п’ятого президента. Потім був «ліберальний період». Потім – «радикальний». Але де-факто, «Голос» був і є типовою для української правової системи партією лідерського штибу», – наголошує експерт.

Тобто, поки є довіра до лідера – партія має підтримку. Якщо підтримки немає – вона стає непрохідною. «Виїхавши на Вакарчуку в певній точці біфуркації стало зрозумілим, що Вакарчук не здатний на політичне лідерство (вкотре, до речі зрозумілим). Пошуки альтернативи не дали нічого – нехаризматична і малознайома українцеві Кіра Рудик і Сергій Притула…», – каже Петренко. І додає, що навіть якби Притула не вийшов з партії – це не урятувало б її від провалу на наступних виборах: «Та й сам по собі внутрішній партійний конфлікт – це вже більше наслідок відсутності лідера-локомотива, а не причина. Це – наслідок нездатності втриматись у своїй ніші, а не причина такої нездатності».

Усе це говорить, на думку експерта, що партія не переживе наступні вибори. Виборці в ній уже розчарувались, і в українських реаліях повернути довіру дуже складно. «Однак це говорить про те, що звільняється ніша партії «патріоти без Порошенка». Тому найближчим часом ми спостерігатимемо конкурентну боротьбу і, можливо, навіть створення нової політичної сили, яка зайде у цю нішу, оскільки довіра до нових апріорі вища, ніж до старих «збитих пілотів», – вважає Богдан Петренко.

«Голос», замість подорослішати, почав регресувати: у фракції сформувалися мінімум дві активні групи

Лілія Брудницька
Лілія Брудницька

«Маємо наочний приклад кризи персоніфіковано брендованої політичної сили. Партія «Голос» будувалася підкреслено навколо Святослава Вакарчука і під нього, про що свідчить вже сама назва. Як бренд «Голос» вистрілив і поцілив – партія пройшла до парламенту. Що відбулося далі? Як і кожна політична сила, котра формувалася під кінцеву мету – отримавши присутність у Верховній Раді, «Голос» розгубився», – коментує політолог Лілія Брудницька.

За її словами, у партії начебто ідеологічні підвалини є, депутати виступають з кожного приводу, навіть кричать голосно, але вже у перші місяці каденції «Голос» практично розчинився у більш грамотно позиціонованій «Європейській солідарності». «Окремі представники «Голосу» намагалися вести самостійну політику, аби не видаватися молодіжним бунтівним крилом на тлі «ЄС», але цього, вочевидь, виявилося недостатньо. Простіше кажучи, «Голос», замість подорослішати, почав регресувати: у фракції сформувалися мінімум дві активні групи», – наголошує експертка.

Після демаршу Святослава Вакарчука партія залишилася фактично без обличчя бренду. Наступниця Вакарчука Кіра Рудик є спеціалістом у галузі IT, але… «…не професійним політиком, вона не співачка, тому не монтувалася з брендом «Голос», – каже пані Брудницька.

Відтак бренд девальвував.

«Але насправді Рудик, навіть попри гучний перехід партії в опозицію (що мало б додати в рейтингу) не змогла «розкрутити» бренд. Чому? Та тому, що від самого початку партія була персоніфіковано брендована. І зміна персоналії мала призвести й, власне, призвела до кризи», – стверджує політолог.

На питання, що буде далі, пані Брудницька відповіла, що партію очікує трансформація. «Сергій Притула був покликаний саме ребрендувати політсилу, але, знову ж таки, він людина відома, та – не співак. Тому асоціації, власне, з «Голосом» не виникло, – вважає вона. – До того ж, на молодий електорат активно (навіть агресивно) йдуть «Слуга народу», «ЄС» й, особливо, «Батьківщина» з її розгалуженою мережею місцевих партійних організацій».

На правому ідеологічному фланзі затісно, продовжує експертка, конкуренція значна, а тому в «Голосу» два варіанти: або йти у фарватері потужніших конкурентів, або формувати дочірню структуру, так само персоніфіковано брендовану, у даному випадку, на Притулу. «Демарш частини партійців ніколи не був для партії катастрофою, утім, є передвісником самознищення», – каже Лілія Брудницька. І тут же наголошує, що для «Голосу» важливо вирішити, це партія чи шоу: «Якщо партія, то потрібно дорослішати, зокрема, в сенсі цільового електорату. Якщо шоу – кликати Притулу, а Рудик робити шеф-лідером, почесним головою чи співголовою (як в ОПЗЖ). Зробити і те, й інше поки що не вдавалося нікому, хіба що Девіду Лінчу, котрий створив унікальний серіал «Твін Пікс». Але це, радше, виняток», – іронізує Лілія Брудницька.

Зникнуть лідери, на яких тримається партійний бренд, зникнуть – і самі партії

Політолог Дмитро Сінченко вважає, що «Голос» був одноразовим політичним проєктом: «Під одні вибори, так само, як і чимало інших політичних проєктів».

Дмитро Сінченко
Дмитро Сінченко

Цей проєкт, на його думку, виконав свою головну функцію – завести до парламенту фракцію з представниками олігархічної групи, яка її фінансувала. «Але для того, щоб цьому проєкту повірили, до виборчих списків взяли громадських активістів і медійно-розкручених лідерів думок. Зрештою, так само як і до «Слуги народу», а до цього – «Самопоміч», до «Народного Фронту», до «БПП», до «Радикальної партії», а ще раніше – до «УДАРу» та інших подібних політичних проєктів. Перелічені – лише частина вдалих політичних проєктів, яким вдалося потрапити в Раду. Невдалих же в рази більше», – каже пан Сінченко.

Активісти, продовжує політолог, не становили в таких політичних проєктах критичної маси, тому не могли впливати на процеси, і коли вони стали непотрібними, коли зрозуміли, що їх використали… «Їх ця партія відторгнула, як чужорідне тіло. І тут немає нічого дивного, адже чинне законодавство про політичні партії дозволяє «партійним босам» бути одноосібними тоталітарними керівниками, а члени партій при цьому абсолютно безправні. Тому не варто шукати винних – це закономірний процес. У нас немає політичних партій – є лише бізнес-проєкти різного рівня структурованості та організованості», – стверджує пан Сінченко.

До прикладу, «Батьківщина», «ЄС» чи «ОПЗЖ», хоч і мають набагато розвиненішу структуру місцевих організацій, ніж «Голос» чи «Слуга народу», але, за словами експерта, діють за тим самим принципом: не мають внутрішньопартійної демократії, не мають чіткої ідеології, не представляють інтересів своїх виборців і не виконують ніяких інших функцій політичних партій. «Тому кожен такий політичний проєкт рано чи пізно чекає подібна доля – розвал і забуття. Зникнуть лідери, на яких тримається партійний бренд, зникнуть – і самі партії», – акцентує політичний експерт.

Відносно долі «Голосу», то вона була вирішена ще в момент складання повноважень Вакарчуком, під якого увесь проєкт і робився, вважає експерт. «Після цього стало зрозуміло, що до наступного складу парламенту партія не потрапить, і прикидатись «партією нової якості» більше не було жодного сенсу. Тому одразу після місцевих виборів партійні боси «розгул демократії» в цьому проєкті припинили й перетворили його на відвертий механізм політичної корупції. Ні, це не повтор долі «Самопомочі», адже Садовий і компанія до останнього не знімали масок для публіки, хоча це все одно їх не врятувало. Тут же маски зняті. Проте у цьому є великий позитив – громадські активісти, яких відверто використали і викинули, нарешті почали розуміти важливість реформи політичних партій», – констатує Дмитро Сінченко. І наголошує, що саме відсутність справжніх політичних партій не дозволяє здійснити проєвропейські реформи в Україні: «Сьогодні вже розроблений новий проєкт закону «Про політичні партії», який містить чимало прогресивних норм. Його ще необхідно суттєво доопрацювати, і якомога швидше приймати».

Якщо навіть де-факто розкол партії відбудеться, то на подальшу поразку будуть приречені і прихильники Рудик, і Железняка, і Притули

«Так, це внутрішня криза, точніше, її загострення. І почалася ця криза після відходу з лідерської позиції засновника партії Святослава Вакарчука. У першу чергу, це криза лідерства, і типова ситуація загострення боротьби за контроль над партією в умовах, коли в партії немає однозначного і визнаного лідера», – коментує політолог Володимир Фесенко.

Володимир Фесенко
Володимир Фесенко

Крім того, каже він, це ще й дитяча хвороба нових політичних проєктів, особливо таких, які створені громадськими активістами. «Вони виносять у публічний простір всі свої внутрішні проблеми і чвари, абсолютизують суто тактичні розбіжності. І у мене є велика підозра, що дехто ззовні допомагає розвалювати «Голос», граючи на амбіціях Сергія Притули. Дехто не хоче мати перспективних конкурентів у прозахідному таборі нашої політики», – вважає Фесенко.

Що далі? На думку політолога, є різні подальші сценарії. «Нинішню кризу можна і подолати, якось залагодити. Для цього, мабуть, потрібно втручання Святослава Вакарчука як засновника партії», – каже він.

Але найбільш очевидний сценарій – «Голос» можна банально розвалити цими чварами і конфліктами. «Хоча треба розуміти, що будь-який депутат парламентської фракції, який був обраний за партійним списком, в разі добровільного виходу з фракції може бути позбавлений депутатського мандату. Однак, якщо навіть де-факто розкол партії відбудеться, то на подальшу поразку будуть приречені і прихильники Рудик, і Железняка, і Притули», – наголошує Фесенко, – Це буде колективне політичне самогубство. «Голос» тоді повторить сумну долю «Самопомочі».

І на наступних парламентських виборах, прогнозує експерт, буде чергова спроба створення нового демократичного, проєвропейського проєкту, але вже з іншими лідерами.

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-