Олігархів ще не притиснули, та шуму вже наробили

Олігархів ще не притиснули, та шуму вже наробили

Укрінформ
Політики, експерти і звичайні українці гаряче обговорюють антиолігархічну ініціативу глави держави

Нещодавня реєстрація у парламенті президентського законопроєкту про статус олігархів стала черговим подразником для вітчизняного політикуму. Документ активно обговорюють у ЗМІ, соцмережах та навіть на кухнях. Реакція різна. Від повного схвалення до абсолютного несприйняття. Вистачає й конструктивних коментарів про те, як удосконалити законопроєкт, аби він був справді ефективним і помічним для країни та повністю відповідав Конституції й чинному законодавству. Приміром, секретар Ради національної безпеки та оборони Олексій Данилов звернув увагу на необхідність формування додаткових законодавчих важелів, які допоможуть реальній боротьбі з олігархією як явищем. Голова Верховної Ради Дмитро Разумков вважає, що в законопроєкті міститься конфлікт інтересів, оскільки, гіпотетично, олігархи можуть бути у складі РНБО, яка й визначатиме олігархічний статус. Тому варто створити спеціальний орган, який би опікувався відповідним реєстром. Маємо й першу реакцію потенційних фігурантів реєстру олігархів. Ігор Коломойський, приміром, стверджує, що "морально готовий" потрапити до списку, але йому б не хотілося бути там одному. А Ринат Ахметов олігархом себе не вважає й “буде здивований, якщо його таким визнають”. В партії "Європейська солідарність" переконані: законопроєкт спрямований виключно проти колишнього президента Петра Порошенка і "жодних справжніх олігархів не обмежує".

Різні думки висловлюють і політичні та економічні експерти, яких опитав Укрінформ. Пропонуємо ознайомитися з їхніми аргументами.

Олігархат – похідне від системи соціально-економічних та соціально-політичних відносин, що сформувалася в Україні

Валентин Гладких

Валентин Гладких, політичний експерт ГО “Слово і діло”:

“Президентський законопроєкт має чимало переваг. Вперше в історії країни йдеться про законодавчий акт, який справді спрямований на вирішення украй важливого питання – зменшення впливу грошей на владу. Другий позитивний момент – спроба визначити, хто такі “олігархи”. Є чіткі критерії, яким має відповідати той чи інший суб’єкт, щоб отримати це “почесне звання”. Вперше передбачено процедуру, відповідно до якої визначатиметься такий статус, вперше впроваджується механізм, за допомогою якого це можна зробити. Йдеться і про першу спробу окреслити систему стимулів та заборон, яка сприятиме тому, що люди, котрі мають велику власність, намагатимуться триматися подалі від політики.

Але щодо кожного із цих пунктів можна висловити й зауваження, які, здебільшого, стосуються юридичних механізмів та процедур. Приміром, юристи вам скажуть, що критерії визначення олігархів насправді не є чіткими. Те ж стосується й процедури їх визначення, яка не є бездоганною з точки зору Конституції і чинного законодавства. Також не є досконалим правове підґрунтя для впровадження згаданої системи стимулів і заборон. Тобто, із юридичної точки зору документ потребує ретельного доопрацювання.

Але з політичної я розцінюю його як перший крок у правильному напрямку.

Він стане фундаментом для подальшої нормотворчості. Адже по-справжньому система запрацює тоді, коли буде схвалено передбачені законопроєктом ініціативи. Зокрема, антитрастове законодавство, законодавство про лобізм, про регулювання діяльності підприємств, які мають монопольне становище на ринках, щодо ренти, природних монополій, визначення кінцевих бенефіціарів суб’єктів господарювання. Запропоновано, щоб після ухвалення закон діяв мінімум упродовж 10 років. За цей час має бути напрацьовано нову нормативно-правову базу, що розв’яже усю сукупність проблем, які наразі роблять можливим такий безсоромний та безпосередній вплив влади економічної на політичну.

При цьому маємо розуміти: олігархи – це, по суті, похідне від тієї системи соціально-економічних та соціально-політичних відносин, що сформувалася в Україні. Й цю систему потрібно ламати повністю, починаючи з “нульового декларування”. Щоб ми зрештою достеменно знали, у кого скільки є власності. Можна сперечатися з приводу того, чи треба платити податки при легалізації таких активів, або ж із якого моменту треба оподатковувати власність, яка не пояснюється доходами. Але треба зробити бодай перший крок у цьому напрямку саме через “нульову декларацію”. А далі запроваджувати повне декларування усіх громадян. Воно не обов’язково має бути публічним, як у випадку із державними службовцями чи особами, уповноваженими на здійснення функцій держави. Але воно має бути загальним.

Чи, приміром, заборона фінансування олігархами політичних партій. Яким чином це можна забезпечити? Для того, щоб втілити таку ідею, потрібно, умовно кажучи, ухвалити нові закони про вибори, про політичні партії чи внести зміни до чинного законодавства, щоб чітко передбачити процедуру формування виборчих фондів або взагалі – унормувати шляхи фінансування партій.

Законопроєкт про олігархів відіграє важливу роль у підкріпленні іміджу президента та його політичної сили

Богдан Петренко / Фото: Апостроф
Богдан Петренко / Фото: Апостроф

Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму:

Українська реальність – це не статичний момент. Це динаміка, дія. Як і в більшості публічних подій – у ній головне не зміст, а форма. Тому часто факт підготовки і внесення якоїсь ініціативи важить більше, ніж сама ініціатива. Та й більшість ініціатив “умирають” завдяки появі нових.

Законопроєкт про олігархів, яким би не був його зміст, відіграє важливу роль у підкріпленні іміджу президента та його політичної сили – “за все хороше, проти усього поганого”. Олігархи мають високий рівень недовіри, тому боротьба з ними робить із тебе “свого хлопця”. Навіть якщо це – “паперова”, умовна боротьба. І ще одне – те, що ми зараз обговорюємо чи критикуємо ініціативу президента – свідчить і про те, що йому вдається управляти порядком денним, утримувати увагу на собі.

Друга проблема – це популізм як явище. Йдеться про поширене переконання, що простими кроками можна розв’язати системну проблему – зрощення влади й великого бізнесу, що фактично, породило олігархію в Україні. Простий крок у цьому розумінні – ухвалення закону. Але у нас уже є величезна законодавча база, яка дозволяє боротися з олігархами. Проблема в тому, що застосування українського законодавства – вибіркове. Й ухвалення ще одного закону не змінить цю тенденцію. Як на мене, важливішим мало б стати формування по-справжньому незалежної гілки влади і формування відповідного світогляду в самих українців. Бо ніхто не примушує нас голосувати за партії, за кандидатів, у яких стирчать олігархічні вуха.

І вже третє – це зміст самого закону. Навіть якщо його буде ухвалено в тій редакції, яка є, ми отримаємо:

  • а) зменшення ролі судової системи, оскільки частину повноважень на себе забиратиме РНБО України;
  • б) законодавче посилання РНБО – фактично, легалізація того, що з консультативного Рада стала каральним органом;
  • в) цементування президентської фракції – будь-які контакти з “опальними” олігархами будуть каратися;
  • г) зменшення ролі олігархів як опозиціонерів (а не як бізнесменів, що мають бонуси від влади), які – щоб там про них не говорили – інколи бувають запобіжником від диктатури.

Саме до останнього пункту я б відніс і бажання влади установити цим законом контроль над інформаційним простором.

Цей законопроєкт – уже навіть на стадії розгляду – може стимулювати, з одного боку, посилення протидії опозиційних олігархів. А з іншого – він призведе до посилення лояльності з боку великого бізнесу, що “вагається” чи варто йому підтримувати владу. Фактично йдеться про поляризацію політичної ситуації в Україні. А це, своєю чергою, – ризики посилення вуличного, у тому числі й насильницького спротиву. Звичайно, мотивом буде точно не закон про олігархів, а щось інше. Але причиною – бажання влади контролювати публічну діяльність великого бізнесу”.

Відкритим є питання обсягу коштів, володіння якими дає підстави для визнання людини “олігархом”

Ілля Несходовський
Ілля Несходовський

Ілля Несходовський, економіст, директор Інституту соціально-економічної трансформації:

“Передбачений законопроєктом механізм “зарахування” тієї чи іншої людини до числа олігархів, як на мене, викликає запитання: чи працюють в Україні  інституції, які, за законом, мають виконувати відповідні управлінські й контрольні функції? Зокрема, Антимонопольний комітет. Його завдання – забезпечувати вільну конкуренцію, визначати монополії й запобігати зловживанням компаніями своїм становищем.

Якщо ж говорити про боротьбу з корупцією, зокрема, в частині впливу на політичні партії, то це – питання до антикорупційних органів та до їхньої спроможності виконувати покладені функції, а також до судової системи, яка має ухвалювати законні й неупереджені рішення.

Якщо йдеться про приватизацію, то це питання проведення відкритих конкурсів та відсутності обмежень доступу всіх учасників, котрі хотіли б придбати певні об’єкти. А також виконання інвестиційних зобов’язань, які бере на себе покупець.

Ключовий момент з точки зору економіки – пропоноване обмеження участі окремих представників великого бізнесу у приватизації. Це рішення доволі суперечливе. Аксіома: приватизаційні конкурси повинні відбуватися прозоро й відкрито, щоб усі охочі взяти участь у роздержавленні мали до них рівний доступ. АМКУ повинен обмежувати доступ окремих учасників тільки тоді, коли є загроза зловживання антимонопольним становищем.

Просте ж обмеження інвестиційних прагнень людей, яких назвали “олігархами”, я розцінюю як певний економічний тиск. Тому що за відсутності чітких критеріїв і формулювань до відповідного реєстру можуть включати тільки тих бізнесменів, котрі належать до опозиційного табору. В той же час товстосумів, які фінансують партії, що перебувають при владі, олігархами не вважатимуть.

Відкритим є й питання обсягу коштів, володіння якими дає підстави для визнання людини “олігархом”. Потребує пояснень, чому таким мірилом обрали саме суму в мільйон прожиткових мінімумів. За цим критерієм до реєстру може потрапити понад сотня людей, більшість з яких – непублічні.

Коли згадати, як інші країни боролися з проблемою олігархату, перші кроки були такими:

  • компанії, які зловживали монопольним становищем, примусово (на законодавчому рівні) розділяли.
  • створювали інституції для боротьби з політичною корупцією.

Віддавши ж усе на розсуд РНБО, ризикуємо стати свідками боротьби з опозиційними партіями через обмеження їх фінансування. А з іншого боку – може йтися про боротьбу з конкурентами, котрі б могли претендувати на якісь об’єкти в процесі приватизації.

Тому, вважаю, законопроєкт потребує ретельного доопрацювання. Передовсім, йдеться про конкретизацію критеріїв визначення того, хто є олігархом. Також належить затвердити чіткі критерії обсягів “потенційно олігархічного” бізнесу. Вважаю, що без цього закон буде легко обійти. Якщо, скажімо, активи записані на підставних осіб або перебувають у власності офшорних структур. Офшори, зазвичай, не розкривають інформацію про кінцевих бенефіціарів. Як результат – великий бізнес просто приховуватиме активи. Тобто, всі знатимуть, що людина безпосередньо впливає на конкретний актив, але у зв’язку із практикою нерозкриття інформації про власників, це призводитиме до того, що суди (якщо вони не будуть реформовані) просто не братимуть цей начебто визнаний факт до уваги.

Візьмімо для прикладу компанію ДТЕК, якою володіє Ринат Ахметов. Від однозначно є монополістом у сфері теплової генерації. Проте АМКУ монополістом його наразі не визнає. Тож виникає запитання: чи вважати його олігархом? Хоча це – найбагатша людина країни...

Натомість магістральним напрямком має бути налагодження ефективної роботи відповідних державних інституцій. А необхідний для цього інструментарій у них є”.

Реакція міжнародних партнерів України, швидше, позитивно-обережна, ніж негативна

Петро Олещук
Петро Олещук

Петро Олещук, політолог:

“Ставлення до цього законопроєкту неоднозначне. Тому що олігархи по-суті не є якимось правовим чи політичним інститутом. Це, швидше, певне віддзеркалення стану суспільного розвитку сучасної України. І ухвалення закону повністю питання не врегулює. Він не може забезпечити ліквідацію олігархів як класу. Але, вочевидь, він точно може зменшити їхній вплив на суспільно-політичні процеси. Тому що, передовсім, стосується таких аспектів як медіавплив, вплив на політичні партії, а також через ці політичні інституції – на державу і органи державної влади. Закон покликаний створити відповідні запобіжники. Адже згідно із пропонованими нормами, контакти з олігархами для представників органів державної влади стануть токсичними. Кожну таку зустріч або розмову доведеться декларувати. А відсутність декларації може бути підставою для політичної чи правової відповідальності.

Ще такий достатньо важливий момент – питання фінансування політичних партій, оскільки ні для кого не секрет, що олігархи мають доволі серйозний вплив на політичне життя країни – і на загальнодержавному, і на місцевому рівнях.

Я ознайомився із реакцією на появу документа й коментарями представників Європейського Союзу, країн “Великої сімки”. Реакція достатньо обережна. Але, швидше, позитивно-обережна, аніж негативна. Міжнародні партнери вітають намагання обмежити вплив олігархів. Хоча наголошують, що зменшення такого впливу не можливе без реформ у сфері правосуддя та в інших аспектах державного управління.

Тому вважаю, що після доопрацювання й ухвалення законодавства “у розвиток” цей законопроєкт, хоча й не ліквідує повністю олігархат як явище, може бути певним запобіжником у контексті протистояння олігархам та їхньому впливу в сучасній Україні”.

Розмовляв Владислав Обух, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-