Справа депутата Юрченка, або Ті, що мають політику за «кусок пирога»
Генеральний прокурор Ірина Венедиктова нарешті підписала підозру депутату Олександру Юрченку, якого НАБУ вважає причетним до корупційних схем у Верховній Раді. Крім усього іншого, черговий скандал з народним депутатом показав відверто низьку “якість” вітчизняного політикуму, в якому постійно крутяться люди сумнівної репутації. Скажете, політика – брудна справа? Але ж не настільки, щоб у найвищому представницькому органі держави “засідав” цвіт безпринципності. Хоча, чому тут дивуватися? Адже політична культура в нашій державі ще молода, і вона є прямим відображенням ступеня розвитку суспільства в цілому. До влади, за словами президента Зеленського, люди спочатку приходять "чемні і чесні, але міцності їм далі не вистачає". То звідки ж ноги у цієї проблеми?
Той, хто й “зрозумів”, і “навчився”
13 вересня НАБУ викрило на хабарі Івана Фіщенка – помічника депутата Олександра Юрченка з фракції "Слуга народу". За матеріалами справи, помічник депутата взяв перший транш коштів розміром 13 тис. доларів із запланованої суми 200 тис.доларів, які мали піти на підкуп інших народних депутатів – а саме: членів Комітету з питань енергетики. НАБУ оприлюднило відео прихованої зйомки між народним депутатом Юрченком, посередником та детективом, де крім грошей, йшлося також про вимогу Юрченка отримати 3% від акцій майбутнього заводу, який, відповідно до легенди правоохоронців, мали б побудувати в Україні іноземні інвестори.
Лише під тиском громадськості 17 вересня Генеральний прокурор Ірина Венедіктова підписала підозру і клопотання про тримання під вартою народного депутата від "Слуги народу" Олександра Юрченка. Його помічник тим часом вийшов з СІЗО під заставу 1 млн грн.
В Офісі президента Володимира Зеленського вважають, що "Слуга народу" Олександр Юрченко не має права залишатися народним депутатом.
"Що найбільше обурює у поведінці депутата Олександра Юрченка, то це зухвалість у спілкуванні – його, а разом з ним і його помічника, нехай і неофіційного.НАБУ зафіксувало, що пан Юрченко у свої 32 роки поводиться так, ніби він повністю пропустив увесь політичний розвиток нашого суспільства після 2014 року. Не побачив, не зрозумів, не навчився…З політичної й моральної точок зору, враховуючи наведений НАБУ відеоматеріал, пан Юрченко втратив етичні підстави бути депутатом Верховної Ради. Влада – не місце для "плюшок", – йдеться в заяві ОП.
Цікавий факт. Депутат-“плюшка” - якраз дуже досвічений учасник політичного життя країни. Із біографії 32-річного Олександра Юрченка випливає, що в політиці він з 2011 року, тобто майже від студентської лави. Спочатку як громадський діяч у громадських обєднаннях, потім як партієць. Щоправда, партії змінював як рукавички.
На позачергових місцевих виборах у 2014 році був членом Голосіївської районної ТВК від ВО “Свобода”. У 2015 році балотувався до Київської міської ради від партії “УКРОП”. А у 2019 році був обраний народним депутатом 9 скликання по 211-му округу (Голосіївський район міста Києва) від партії “Слуга народу”.
Ну, і на закуску, ще одна яскрава деталь до характеристики. Як виявилося, у 2009 році Олександра Юрченка 1988 року народження (ці дані співпадають) було затримано охороною одного з київських супермаркетів за… крадіжку чотирьох пляшок пива «Старопрамен», Ну, ви розумієте масштаб цієї особистості…
Перебіжчик – то політична норма
Але, якщо подивитися взагалі на історію вітчизняного парламентаризму, то подібне політичне розмаїття в депутатських біографіях дуже характерне для України явище. Депутати, чиновники, громадські діячі у нас дуже часто змінюють партії та переконання залежно від політичної кон'юнктури.
Ось найсвіжіші приклади. Депутат Роман Іванісов, якого недавно виключили з партії «Слуга народу» після того, як стало відомо про його судимість за зґвалтування неповнолітньої в 90-х, встиг поміняти кілька політсил. В 2010-му він йшов на місцеві вибори від партії «Батьківщина». В 2015-му – від партії Блок Петра Порошенка. На останніх парламентських виборах балотувався від «Слуги народу».
Перехід Ігоря Райніна, ексголови адміністрації 5-го президента України Петра Порошенка, до партії з абсолютно протилежною ідеологією "Опозиційна платформа – За життя" в листопаді минулого року спричинило неабиякий скандал. При тому, що Адміністрацію Порошенка Райнін очолював близько 3 років, він не хотів також втрачати політичний контроль над своєю «вотчиною» – Харківською областю. Як тоді зазначила співголова Євросолідарності Ірина Геращенко: «Опозиція – хороший час втратити ідеологічних чи ситуативних попутників, людей у футлярі. Я завжди була за те, що партія має будуватися на ідеології. А не на приналежності до влади», – написала вона на своїй сторінці у Facebook.
Скандальний Ілля Кива «перебіг» в ОПЗЖ перед самими парламентськими виборами, склавши перед тим повноваження лідера Соціалістичної партіії. Це при тому, що він закликав розстрілювати автобуси з переселенцями з Донецька й називав електорат Опоблоку «ватними тваринами».
Загалом, ГО «Європейська координаційна рада» проаналізувала зміну партійного «напрямку» і виявила 231 кандидата на парламентських виборах 2019 року, які змінювали свої політичні переконання від виборів до виборів, починаючи з 2012 року.
Щоправда, тепер зміна політична “орієнтації” ускладнена – депутатам заборонено змінювати партійну приналежність під час каденції. А от раніше, це було справжньою депутатською “забавою”. За час каденції парламенту 2002-2006 років, наприклад, від восьми до десяти переходів з фракції у фракцію здійснили десять народних обранців; 16 депутатів сім разів ішли з одного табору в інший; шість разів змінював свої політичні переконання 31 депутат; 42 парламентарія – по п'ять разів міняли фракції. Загальна цифра «перебіжчиків» становила 296 осіб. Це майже конституційна парламентська більшість!
Номінацію «лідера-перебіжчика» тоді отримав колишній генеральний прокурор України Михайло Потебенько, який здійснив 12 парламентських переходів. Він устиг чотири рази побувати позафракційним депутатом, а весь інший час міняв свої політичні уподобання, переходячи з фракції у фракцію. На той час то була справа в прямому сенсі фінансово вигідна.
Тож нинішнім є у кого вчитися…
Основи партійного будівництва по-українськи
На жаль, гроші, посади, преференції для бізнесу досі є головною рушійною силою будь-яких процесів в українській політиці. І тому зрозуміло, як до неї потрапляють такі “кадри” як Юрченко та інші. Часто політичний “ліфт” працює так, як це описав у своєму дописі в ФБ головний редактор Цензор.Нет Юрій Бутусов. За його словами, Олександр Юрченко був висунутий на 211-й округ за поданням одного із найбільш впливових «слуг» – народного депутата Андрія Холодова. «Сам Холодов зв'язок з Юрченком заперечує. Однак, судячи з розмов підозрюваних на відеозаписах і за реальним впливом Холодова в Києві та в Офісі президента, ця версія видається цілком вірогідною. Холодову належить найбільша мережа кіосків з продажу сигарет у Києві. А Юрченко за хабар в $13 тис. вніс правки до законопроекту "Про управління відходами", і просив у детектива НАБУ 3% частки в бізнесі – "шматок великого пирога".
«Річ у тім, що у нас партії – це організації для вирішення особистих інтересів, – зазначав ще у 2014 році політолог Ігор Буркут. – Зрештою, ресурси їхні вичерпуються, виникають конфлікти і члени цих партій, яких не об’єднує конкретна ідея, розбігаються хто куди. А потім чекають, доки з’явиться нова правляча сила, аби до неї приєднатися. Дивлячись на наших політиків, плутаєшся, хто до якої партії належить, бо ж вони перебігають з однієї до іншої. Це вкрай небезпечний процес, він показує дуже низьку політичну культуру суспільства, його не сформованість».
На жаль, з того часу у вітчизняній політичній культурі нічого не змінилося. Як справедливо підмітили аналітики видання «Тиждень», на відміну від партії, члени якої перевіряються роками спільної роботи і доводять на ділі свій політичний хист та переконання, у “Слуги народу” не було жодної можливості випробувати власних кандидатів, тому до парламенту привели дві з половиною сотні людей, у яких не впевнені навіть ті, хто здійснював цей вибір. І доки в Україну нарешті не прийде справжня європейська політика зі справжніми ідеологічними партіями та політичною відповідальністю, подібний сумний сценарій партійного будівництва, а відтак, і низька якість парламентського корпусу, раз по раз повторюватиметься.
Марина Нечипоренко, Київ
