Війна абсурдів, або Відповідь «Кравчуком» на «лист Єрмака»

Війна абсурдів, або Відповідь «Кравчуком» на «лист Єрмака»

Аналітика
Укрінформ
Навколо «Мінська» склалася ситуація, коли, схоже, дехто зацікавлений, щоби поставити перемовини на паузу

Призначення 86-річного Леоніда Кравчука замість 81-річного Леоніда Кучми керівником української делегації в ТКГ на мінських перемовинах, звісно, Україну заскочило. Між тим, наші міжнародні партнери про це дипломатично промовчали. Але схоже, й у нас уже б забули цей яскравий факт, якби Леонід Макарович сам про себе настійливо не нагадував. І це лише на перший погляд складається враження, ніби йдеться про якийсь «абсурдистський рекорд» з гаслом: «Старіше! Ще старіше!». Бо насправді, цю подію треба розглядати в комплексі. Зокрема, з листом Дмитра Козака, куратора «українського напрямку», заступника глави адміністрації Путіна, в якому він пропонує ліквідувати інститут радників Нормандського формату. І з реакцією на цей лист у Києві та Москві. А ще – на міжнародні обставини, які складаються навколо «Мінська» незалежно від нього. Як виявляється, не таке вже й принципове значення має особа того, хто ТКГ очолює з українського боку.

Про «весільних генералів» і «молодих перемовників»

Версій навіщо це зроблено, звісно, було багато, але тривожно і цілком правдоподібно виглядає одна з них: у такий спосіб Москва хоче відсікти Берлін з Парижем від впливу на процес вироблення рішень, тобто залишитися «у Мінську» один на один з Україною. Франція та Німеччина у такому разі стають у Норманді чимось на кшталт весільних генералів, і на чиєму тоді боці буде перевага в практичних перемовинах – питання риторичне.

Щоправда, в тому ж листі, є пропозиція, про передачі функції засідань радників на рівень глав МЗС країн Нормандської четвірки. Але принципово це мало що змінює. Вищий рівень представництва – це інша частота зустрічей, потреба до глибшої підготовки. Якщо уявити, що про таке домовились – це ще більше загальмує процес. Росія хоче забезпечити собі якісь вигоди? Але це не влаштовує Україну.

Симптоматично з’явилися чутки, що Козаку з «українського питання» знову став радити Костянтин Затулін, директор «інституту СНД» – такого собі «мозкового центру» новітнього російського імперіалізму. Нема такої задачі, якою Затулін разом зі своїм інститутом не провалив би. Але саме цей зоологічний українофоб з величезним стажем нашіптував Путіну, що якщо Росія розпочне війну на Донбасі, принаймні, Схід і Південь України зустрінуть росіян квітами і обіймами. Коли замість цього в Росію почали повертатися трупи, Затуліна відставили. А тепер його повернення – яскравий символ тупика, «не бачення» Кремлем цивілізованого майбутнього в стосунках Росії з Україною.

Тож за таких умов видаються цілком логічними «геронтологічні вправи» з Кравчуком (а обговорюється ще й питання про «посилення» української делегації ще й 87-річним першим українським прем’єр-міністром Вітольдом Фокіним). Чи не свідомо і цілком обґрунтовано ситуацію з ТКГ доводить до абсурду? Тобто «перекласти» ці демарші на людську мову можна й так: якщо не буде де-юре участі радників на рівні влади з підготовки конкретних рішень – тоді зводиться де-факто до рівня шоу й перемовини в ТКГ – органі, який ці попередньо погоджені рішення має поглиблювати, конкретизувати і затверджувати.

Не домовитись, а дотиснути

Андрей Ермак и Дмитрий Козак
Андрій Єрмак і Дмитро Козак

Втім, маневри ще далекі від завершення. Про це свідчить і заява (щодо листа Козака) глави Офісу президента України Андрія Єрмака: «…лист пана Козака, на мій погляд, – це, швидше, про тонку дипломатичну гру, коли одна зі сторін перемовин хоче посилити свої позиції та перехопити ініціативу. Втім, зрозуміло, що говорити про припинення переговорів немає жодного сенсу. Робота, як і раніше, триває».

А от, цілком у дусі кремлівської візантійщини, відповідь речника Путіна Пєскова: «Ні про яке згортання переговорів Козак не писав, не говорив, і якщо це стверджується, це є пересмикуванням».

Між тим, які ж тут «пересмикування»? Адже Дмитро Козак дійсно написав лист раднику канцлера Німеччини Ангели Меркель з копіями для Франції та України, в якому він назвав переговори по Донбасу на рівні політрадників «безглуздими».

Ці очевидні незрозумілості і туман лише підкреслюють визначальний характер «Мінська»: ці перемовини з російського боку, передусім, не для того, щоби домовитися, а щоб дотиснути, чи обдурити.

Але головне досягнення липня – це все-таки, як його називають "реальне перемир’я". Щоправда, українською стороною було анонсовано його підписання президентами, якого не було. Втім, не було і голосного спростування з російського – просто ніхто нічого не підписував, але стріляти стали, принаймні, менше. Хоча й зовсім не припинили. Українська сторона називає це «неприцільним вогнем», на який, відтак, відповідати не треба. В принципі, це можна було б записати на позитив, якби не дивне повідомлення про втрати ЗСУ від 30 липня: одразу троє військовослужбовців ЗСУ – нестарих ще чоловіків – в зоні ООС не загинули, а померли через «різке погіршення стану здоров’я». Відсутність будь-яких подробиць вимагає конкретних пояснень, діагнозів, але їх нема…

Чому Кравчук – це не страшно? Принаймні, поки що…

З усього сказаного випливає, на перший погляд, не логічне. Незважаючи на сенсаційні новини навколо «Мінська» – відставки, призначення, офіційні листи, заяви і спростування – сторони визнають, що настав момент, коли їм нема куди рухатися далі.

Скільки б не ставили українські «ЗМІ» деморалізуючі заголовки на кшталт «Кравчук хоче вести діалог з ОРДЛО (а вони таке ставлять безвідповідально і масово – і це окрема дуже болюча проблема) – суть від того не змінюється: Мінськ у тупику, і сторони не знають, що з тим робити. І на те є конкретна причина. Наразі всі чекають виборів – різних і у різних країнах. Від їхнього результату багато залежить.

  1. Місцеві вибори в Україні 25 жовтня – це такий собі підсумок більш ніж року зусиль Росії по розгойдування внутрішньополітичної ситуації в Україні. Проценти та посади, які отримає, передусім, медведчуківська ОПЗЖ, а ще партія Шарія, прямо на це вкажуть. І тоді у Москві, мабуть, розраховують відкоригувати свою позицію не перемовинах.
  2. Вибори президента США 3 листопада – це теж те, чого в Кремлі чекають, затамувавши подих. Путіністи досі розраховують на чудо, як це було у 2016-му, на те, що Трамп знову переможе, а відтак – період нестабільності у світі продовжиться, світоустрій, встановлений на початку 90-х після поразки СРСР у Холодній війні, зруйнований зусиллями Трампа, так і лежатиме в руїнах, а Росія в таких умовах, за всіх своїх економічній, технологічній і концептуальній слабкостях – продовжить використовувати різноманітні шанси для проведення своєї політики генератора всесвітнього хаосу. Це теж має створити новий фон для «Мінська».
  3. Нарешті, про найближче. Це вибори в Білорусі, до яких залишилося кілька днів. Залежно від того, як розвиватиметься ситуація в Мінську і навколо нього, Москві може стати не до «Мінська» в лапках, на якийсь час може стати й не до України. Звісно, спокою нам не дадуть, поки Путін в Кремлі, але на якусь паузу ці процеси цілком можуть поставити. Затримання 33-х вагнерівців яскраво демонструє наскільки ситуація в Білорусі заплутана, і що стане відомо, скажімо, до кінця сьогоднішнього, чи то завтрашнього дня, не скаже ніхто. Не підлягає сумніву одне: ресурсу на одночасну активну агресію (диверсії, військове втручання інформаційна війна) проти України та Білорусі, та ще й за осуду абсолютної більшості світової спільноти, у Росії немає і уже не буде.

Нині ж у Білорусі – повний хаос обставин та версій, які виключають прогнозування, як метод. Потрібно просто дочекатись 10 серпня. І 25 жовтня з 3 листопада – теж. Так що, не біймося Кравчука! Принаймні, поки що…

Оксана Дубчик, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-