Сергій Стерненко: як його справа стала символом того, куди рухається країна
Після появи інформації про наміри СБУ та Офісу генпрокурора оголосити про підозру в умисному вбивстві (стаття 115 ККУ) одеському активісту Сергію Стерненку, і відправити того до СІЗО без права на заставу, в соцмережах розпочався широкий флешмоб на його підтримку із закликом: «Українці мають право на самозахист!». Одними з перших відреагували футбольні фанати. Активіста також підтримали різні громадські організації, блогери, політичні та культурні діячі. Депутати теж обіцяють стежити за ситуацією.
Нарешті, 5 травня під адміністративними будівлями низки українських міст відбулися акції протесту. Зокрема, в Києві активісти пікетували Офіс президента і транслювали на стіни будівлі портрети Стерненка з підписами «Маю право на захист!» і «Руки геть від Стерненка», вимагаючи, щоб Володимир Зеленський взяв справу під особистий контроль, забезпечив об’єктивне і неупереджене розслідування, і не допустив політичної розправи над Сергієм.
ХТО ТАКИЙ СТЕРНЕНКО?
Почнемо з його біографії. Сергію Стерненку 25 років. Він народився у селі Садове Білгород-Дністровського району Одеської області. До 2014 року займався "розкруткою" груп у соціальних мережах. Під час подій Революції Гідності долучився до активістів. Наприкінці 2013 року приєднався до Євромайдану Одеси. Згодом очолив його. Брав участь в революційних подіях у Києві. Зокрема, був там під час масових розстрілів 20 лютого на Інститутській. У травні 2015 року увійшов до «100 впливових одеситів» (№56). Закінчив Одеський коледж економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу за фахом «правознавство». Зараз навчається в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова. Займається дзюдо. Працює юрисконсультом в компанії "Оскар Т".
Громадська діяльність. На початку лютого 2014 року в Одесі створили обласний осередок "Правого Сектора", який невдовзі очолив Стерненко. Брав участь в організації закриття наркоточок в місті, у протистояннях 2 травня 2014 року в Одесі, зриві концерту Ані Лорак, пікетуванні російського консульства, блокаді окупованого Криму восени 2015 року, притягненні до кримінальної відповідальності місцевих хабарників тощо. У 2015 році на активіста відкрили справу за підозрою у викраденні людини. Він провів кілька днів у СІЗО. Згодом його відпустили під заставу (60 тис. грн), гроші на неї дав бізнесмен, ексглава партії "УКРОП" Геннадій Корбан. Щоправда, потерпілий у справі про викрадення так жодного разу і не з'явився до суду, тому розгляд справи не завершили. 15 листопада 2016 року Стерненко ініціював позов до суду проти викладачки Історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова Олени Радзиховської за її українофобські висловлювання. Суд частково задовольнив позов. Викладачка виплатила відшкодування моральної шкоди у сумі 1 гривні. На початку лютого 2017 року залишив "Правий Сектор". У 2017 році був одним з організаторів зриву виступу російського актора Костянтина Райкіна, який підтримував анексію Криму. Крім того, виступив проти забудови частини території Міського саду Одеси – Літнього театру. Йому висунули підозру в організації масових заворушень. Згодом ув’язнили на 60 діб. Заставу у 600 тисяч гривень вніс тоді голова Одеської ОДА, а нині керівник МОЗ України Максим Степанов. Однак невдовзі апеляційний суд заставу скасував. У квітні 2018 почав працювати над створенням в Одесі Громадської організації «Небайдужі».
Три напади на Стерненка. Все відбувалось в Одесі протягом лютого-травня 2018 року. 7 лютого, на Сергія Стерненка вперше напали. Завдали йому кілька ударів по голові та порізали руку. Вдруге – 1 травня – в активіста вже стріляли: гумова куля тоді влучила йому в шию. А вже через кілька тижнів – 25 травня – стався третій, найбільш резонансний напад на Стерненка. Він отримав численні удари по голові, а також ножове поранення руки. Сам він встиг поранити одного із нападників - Івана Кузнецова - ножем у живіт. До приїзду швидкої нападник помер. Натомість інший учасник того нападу – Олександр Ісайкул – хоч теж отримав поранення, однак зміг утекти з місця подій. Пізніше правоохоронці його затримали, але майже одразу відпустили. Згодом він узагалі з України зник.
Третій напад на Стерненка зі смертельними наслідками для одного з його нападників поліція від самого початку кваліфікувала за трьома статтями: умисне нанесення тілесних ушкодженнь середньої тяжкості, замах на вбивство та умисне вбивство.
І - важлива деталь: покарання за останнім пунктом домагаються для Стерненка саме ексчиновники доби Януковича, депутати ОПЗЖ та частина «слуг народу» - Андрій Портнов, Олена Лукаш, Ілля Ківа, Вадим Рабінович. Депутати Олександр Дубінський та Максим Бужанський називають Стерненка «реальним вбивцею» та «досвідченим злочинцем» і вимагають його якнайшвидшого ув'язнення.
ЙОГО СПРАВА – ЦЕ МАРКЕР СПРАВЕДЛИВОСТІ
Діяльність, політичні погляди, зрештою сам Сергій Стерненко може комусь не подобатися хоч сто разів. Це абсолютно нормально. Та коли йдеться про справедливість і правосуддя, то, не виключено, що його проблема сьогодні – це наша проблема завтра.
Отже, чому це насправді важливо?
Журналіст, оглядач «Крим.Реалії» Павло Казарін в коментарі Укрінформу каже, що справа Сергія Стерненка не могла не викликати резонанс. Хоча б тому, що сам Сергій встиг багато в чому стати фігурою символічною. І для багатьох його подальша доля – це маркер того, в який бік рухається Україна.
«Після 2019 року і перемоги Володимира Зеленського це питання залишається відкритим. У тому, що зараз відбувається в країні, багато хто бачить ознаки реваншу. У політику повертаються представники колективного «антимайдану». В кадрову систему - «міцні господарники» різних мастей. За гратами продовжують залишатися ветерани та волонтери, яких звинувачують у вбивстві Павла Шеремета, хоча ніяких переконливих доказів слідство так і не змогло надати», - стверджує Казарін.
На його думку, перемога Зеленського стала для країни вікном можливостей – і тепер в це вікно намагаються пролізти всі ті, хто програв в 2014-му році. «Зрозуміло, вони хочуть поквитатися. Коли проросійський табір хвалить нового генпрокурора і обіцяє Сергію Стерненку тюремний термін – це виглядає досить недвозначно. І ми прекрасно розуміємо, що кивати на незалежне слідство і справедливий суд досить наївно. Незалежністю і справедливістю вітчизняна правоохоронна система ніколи не відрізнялася, - наголошує журналіст. - Саме тому ця історія стала більше, ніж просто історією про Сергія Стерненка. Це вже історія не про право на самооборону і не про долю регіональних активістів. У нинішніх умовах його справа стала символом того, в який бік рухається країна».
«Ми – друзі з Сергієм, знаю його із 2014-го року, - розповідає художник, директор Одеського художнього музею Олександр Ройтбурд. - Утім, попри це, я далеко не завжди поділяю його радикальні позиції. Щобільше, інколи його дії видаються мені не досить стриманими». Він каже, що пам’ятає Сергія Стерненка ще 19-річним хлопцем. І на його очах той ріс, мудрішав і – зараз потроху виростає в політичну, навіть символічну, фігуру.
«Гадаю, що спроба розправитися з ним стала маркером антимайданівського реваншу, відмови від усіх досягнень Революції гідності, розвороту курсу країни. Цього допустити точно не можна. Сергія неодноразово намагалися залякати, покалічити й навіть убити. Не берусь визначати наскільки його реакція при останньому нападі була адекватною чи надмірною, але я радий, що вижив саме він, а не нападник», - наголошує пан Ройтбурд. І додає, що людина має право захистити власне життя, зрештою, про це написано в Конституції. Але: «Справи розбиваються об параграфи законів та різноманітні підзаконні акти. Ступінь довіри до нашого правосуддя низька. І цілком заслужено, тому що багато рішень – політично мотивовані. Сьогодні не просто хочуть повернути, але й посилити цю тенденцію. Тож я на стороні Сергія, хоча, повторюся, в дечому наші ідеали розходяться».
Своєю чергою юрист, правозахисник Артур Харитонов каже, що попри поляризацію думок та переведення справи Стерненка в емоційну площину, він особисто керується правовою точкою зору, - єдиною раціональною. «Хоч і розумію, що емоції є органічними, - на превеликий жаль, нападник на Сергія загинув, і це прикро. Однак думати треба, в першу чергу, про живих. І тут мене дуже дивує істерія проросійської шайки, яка відверто виходить за межі правового поля, затравлюючи людину, маніпулюючи фактами та розв’язуючи політичну драму. Загальновідомо, що в Україні є люди, які вірять у «святість» «медведчуківців» (і мені шкода таких людей), однак здоровий глузд підказує, що вони ніколи не керуються якимись іншими цілями, окрім, як корисливими та антиукраїнськими. При цьому, надзвичайно вульгарно виглядають «інсайди», які з’являються у приватних проросійських телеграм-каналах в обхід українського кримінально-процесуального законодавства та з порушенням конституційних принципів. І ще більш дивно, що «медведчуківці» сфокусували увагу на 25-річному хлопцеві з проукраїнськими поглядами, наче позбутися його – їхня головна політична мета», - стверджує Харитонов.
Юрист наголошує, що три напади на активіста та повна бездіяльність правоохоронної системи щодо цього кейсу – це ганьба. «Я, як і прихильники та хейтери Сергія, прагну незалежного правосуддя. Проте ми бачимо, що його нема. Коли генеральна прокурорка Венедіктова першою справою вимагає підозри по 115 ст. КК, ігноруючи необхідні дії, як-то експертизи, і про це відверто говорять її екс-заступники. Це божевілля, яке може бути вбивчим для всіх нас. Адже сам факт протиправної участі генпрокурора у подібних операціях, які інакше, аніж каральними, не назвеш, нівелює саму сутність правосуддя, а відтак – демократії, - скаржиться Харитонов. - З моєї особистої професійної точки зору, умисне вбивство – взагалі не про цей випадок. Бо нема суб’єктивної сторони. Я думаю, що весь цей прикрий випадок знаходиться у межах необхідної оборони, що, по суті, підтверджується Постановою пленуму ВСУ. Так, відео з місця подій трагічне, однак трагічно й те, що є замовники, найбільш ймовірно, умисного вбивства, і є виконавці, які не розрахували, що людина може захищатися. Що і привело до таких наслідків».
Юрист стверджує, що якби ця справа знаходилася в американському або британському суді, то питань про визнання меж необхідної оборони не було б. «Адже працювало б журі присяжних. В Україні ж, як бачимо, працює журі олігархів», - каже Артур Харитонов. І додає: «Я можу не погоджуватися з певними поглядами та методами Сергія. Однак, погоджуватися з деградованою правоохоронною системою – я теж не можу. Суть же цієї справи – навіть не стільки у праві на самозахист, вона – у праві на неупереджене правосуддя. І говорити про це ми маємо всі».
Мирослав Ліскович. Київ
