Війна за пам’ять про війну, або Як «скрєпи» стали путами

Війна за пам’ять про війну, або Як «скрєпи» стали путами

Аналітика
Укрінформ
Вся «радянська» історія – це період тотальних фальсифікацій і пересмикувань. Тому так важко нині наводити з тим лад, тому це так конче необхідно

75 років тому завершилась Друга світова війна в Європі, яка впродовж тривалого часу в історичній пам’яті українців існувала виключно як Велика Вітчизняна. Як Москва впливала на формування історичної пам’яті в Україні, моделюючи її на свій смак і розсуд? Як пресловуті «духовні скрєпи», що нав’язувалися українцям упродовж десятиліть, непомітно стали путами, стигмати від яких кровоточать і дотепер?

Сталін: ні слова про загиблих – так було знову утверджено російський шовінізм

Пізнім вечором 24 травня 1945 року на велелюдному банкеті з нагоди перемоги в Георгіївській залі Кремля, за участю вищого військового командування СРСР, Верховний головнокомандувач Йосиф Сталін, піднявши келих, виголосив наступний тост: «Я хотів би підняти тост за здоров’я нашого Радянського народу. І передусім російського народу. (Бурхливі тривалі оплески, вигуки «ура».) Я п’ю передусім за здоров’я російського народу тому, що він найвидатніша нація з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу…». Тамадою був тодішній нарком закордонних справ В’ячеслав Молотов, загалом проголосили 31 тост. Пили за переможців, навіть за польських шахтарів, але ніхто не згадував про загиблих.

Подію увічнив український художник Михайло Хмелько
Подію увічнив український художник Михайло Хмелько

Подію увічнив український художник Михайло Хмелько – його картина так і називається – «Тост за великий російський народ». За неї молодий автор одержав свою першу Сталінську премію і став одним із улюблених живописців українських партноменклатурників. Варто також зауважити, що Георгіївська зала – найбільше приміщення Великого Кремлівського палацу – в імператорській Росії була головним церемоніальним приміщенням Кремля. Там зазвичай приймали і військову еліту імперії.

Георгіївська зала в імператорській Росії була головним церемоніальним приміщенням Кремля
Георгіївська зала в імператорській Росії була головним церемоніальним приміщенням Кремля

Традицію було відроджено в радянській Росії в другій половині 30-х років – саме тоді, коли відбулось повернення до імперської спадщини і розпочався курс на великодержавництво. Тож у своїй застільній промові Сталін, по суті, визнавав російський шовінізм і месіанство офіційною ідеологією СРСР.

Повернення «до витоків»: реабілітація «патріотизму» та російських царів

Реабілітація поняття «патріотизм» відбулась у радянській Росії в середині 30-х років ХХ століття. Позаду залишились жахіття «червоного терору», ВЧК пройшла ребрендінг і «еволюціонувала» до НКВС, було згорнуто НЕП; Сталін розправився і з політичними опонентами, і з інтелігенцією, і з селянством. Величезна ідеологічна лакуна, що утворилася після революційної зачистки, потребувала нового цікавого наповнення. Тому, якщо раніше «патріотизм» за визначенням радянської енциклопедії вважався «реакційною ідеологією», яка служила інтересам імперіалістів, то віднині він став цілком гідним явищем. Відбулась своєрідна реабілітація російського патріотизму, національної гордості та героїв царських часів. До пантеону національної слави повернулися князі і царі Олександр Невський, Іван Грозний, Петро Перший, полководці Кутузов і Суворов. Якщо раніше їх називали «експлуататорами», то зараз вони стали «видатними державними діячами». Таким чином, на початку 1930 років почався відхід від революційної радикальної пропагандистської риторики в бік великодержавницької, націоналістичної, а також формування тяглості російських великодержавницьких традицій.

Возвеличення офіційною пропагандою «великого російського народу» починається з 1937 року. Стартом для цього слугували надзвичайно урочисті святкування 100-річчя з дня смерті Пушкіна – мертві генії завжди виявляються дуже зручним знаряддям у руках вправних маніпуляторів історичної пам’яті.

Апеляція до російських дореволюційних традицій відбулась воєнного 1941 року
Апеляція до російських дореволюційних традицій відбулась воєнного 1941 року

Але по-справжньому апеляція до російських дореволюційних традицій відбулась воєнного 1941-го, коли 7 листопада Сталін своє звернення з нагоди річниці революції закінчив закликом рівнятися на «наших великих предків: Алєксандра Нєвського, Дмітрія Донського, Кузьму Мініна, Дмітрія Пожарського, Алєксандра Суворова та Міхаіла Кутузова». Жодного «радянського» прізвища названо не було.

Хмельницького «дозволили» в три етапи

Тоді як росіяни славили Пушкіна, українських митців і науковців ще розстрілювали, а їхні твори забороняли. Але в 1939 році Москва дозволила Україні відзначити 125-річчя народження Тараса Шевченка. Тоді ж, із дозволу Москви, відбулась реабілітація деяких українських політичних і воєнних діячів: Богдана Хмельницького, Данила Галицького, Петра Сагайдачного. Натомість знову, як і за царату, затаврували Мазепу, назвавши його «зрадником».

Показовим є випадок із Богданом Хмельницьким, якого більшовики впродовж 20-х років називала не інакше як «феодалом», що «продав українське селянство у рабство російському цареві і землевласникам», а про Переяславський договір 1654 року писали, що він «знаменував собою союз українських феодалів із російськими і, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною». Ще в середині 30-х більшовики вважали пам’ятник Хмельницькому (1888) досить незручним символом Києва. Під час святкувань його забивали дошками і навіть хотіли зруйнувати. Реабілітація гетьмана відбулась у 1938 році. Хмельницький, який за царату вважався «збирачем земель руських» і позитивною постаттю, знову став національним героєм.

Переяславській раді знайшли пояснення відповідно до
Переяславській раді знайшли пояснення відповідно до "генеральної лінії"

Задля виправдання його ідеологічної реабілітації в 30-х роках було обрану так звану формулу «меншого зла» – мовляв, обираючи між Польщею, Туреччиною і Росією Хмельницький обрав Росію, і це було «меншим злом», аніж якби він шукав підтримки деінде. Іншими словами, подібний крок був зумовлений звичайною політичною кон’юнктурою, а не релігійною чи етнічною близькістю між двома народами. Але й це формулювання зазнало кардинальних змін у 40-х роках.

«Старший брат»? Він «народився» в 1940-му…

Від початку 40-х в ідеологічно-пропагандистській політиці Москви щодо Києва на перший план виходить тема Переяславського договору 1654 року. Богдану Хмельницькому нині ставили в заслугу «об’єднання двох братніх народів», а союз українців із Росією розглядався в кращих традиціях колоніалізму, як логічне завершення української національної історії. Вперше ця ідея про «об’єднання з братнім російським народом» була висловлена в 1940 році українським радянським істориком Миколою Петровським. Звісно ж, вона була попередньо узгоджена і схвалена. З одного боку сталінська «реабілітація» Хмельницького повернула українській історичній пам’яті національно-визвольну боротьбу й державність, але, разом із цим, було нав’язано поклоніння Переяславській раді і легенду про «російського старшого брата». Вже в жовтні 1944 року в газеті «Радянська Україна» виходить передовиця «Велика Русь», де по суті йдеться про провідну роль російського народу, а закінчується стаття словами подяки «великому російському народові та особисто Сталіну». Таким чином, після тотальної «зачистки» України, знищивши майже всю наукову й культурну еліту нації, Сталін дав добро на радянську версію «українського націоналізму».

Григорій Гурійович Верьовка
Григорій Гурійович Верьовка

В 30-40-х роках, між іншим, були створені хор імені Верьовки й ансамбль імені Вірського, а також інші чудові танцювально-співочі колективи. «Хазяїн» любив українські пісні та танці… Саме така – «розважально-шароварна» версія України влаштовувала Кремль.

«Яка Україна? Її без Росії й не існувало…»

Ситуацію з «трактовками» тієї чи іншої історичної події Росії полегшував той факт, що в СРСР до 1931 року взагалі не існувало історії як предмета в шкільній програмі. Першим і єдиним підручником з історії України в 20-х роках була «Історія України в стислому нарисі» Матвія Яворського, але його використовували в курсі «Суспільствознавства», адже Наркомат освіти РСФРР у 1921 році ліквідував предметне викладання історії. Згодом підручник Яворського вилучать, а сам історик загине в 1937 році в Сандармосі. З 30-х років певні епізоди історії України включать до загального курсу історії СРСР: Київську Русь, козацькі війни і Шевченка.

підручник Яворського вилучать, а сам історик загине в 1937 році в Сандармосі
підручник Яворського вилучать, а сам історик загине в 1937 році в Сандармосі

У 40-х Сталін починає приділяти ще більшу увагу етнічним питанням. Зокрема, починається дуже жорсткий пресинг практично всього, о стосувалося «неросійської» національні пам’яті. Утисків сталінської цензури зазнали «Історії» казахів, узбеків, вірмен, грузинів та інших народів. Російські царські завойовники мали бути зображені як «визволителі» та носії передових економічних ідей, а також культури. Тобто, вся національна історія, якому народу вона б не належала, мала бути підігнана під сталінські ідеологічні лекала.

«Історія Української РСР» була завершена в грудні 1949 року, але впродовж декількох років її вивіряли в Москві, зокрема в Інституті Маркса, Енгельса і Леніна. Зрештою, видали вердикт, буцімто історію України та її культуру подано «у певному відриві від Росії». Рецензенти наполягали, щоб у книжці було наголошено на впливові «прогресивної російської культури на українську» і заперечували на вживанні назви «Україна» стосовно українських земель до ХХ століття. «Яка Україна? України не існувало. Вона з’явилась у радянський час завдяки підтримці та допомозі братнього російського народу…»

Офіційну історію України склали 1949 року, і ще чотири роки узгоджували
Офіційну історію України склали 1949 року, і ще чотири роки узгоджували

Втім, що там історія, коли в 1949 році Хрущов просив Сталіна дозволити святкування 100-річчя Панаса Мирного…

«Український націоналізм» радянського зразка

Під час війни український патріотизм було використано для мобілізації мас. Все працювало на перемогу: розповіді про героїчних козаків, Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Котляревський, Іван Франко, Данило Галицький, Куліш і Грінченко. Двох останніх тимчасово повернули до пантеону національної історичної пам’яті, але після війни знову вилучили і заборонили. Перед відправкою на фронт солдатам показували перший радянський український патріотичний фільм – блокбастер «Богдан Хмельницький», знятий Ігорем Савченком на початку 1941 року (російський «Олександр Невський» вийшов на екрани 1938-го).

У ролі Хмельницького Микола Мордвинов
У ролі Хмельницького Микола Мордвинов

У жовтні 1943 року було засновано орден Богдана Хмельницького – єдину радянську військову нагороду, названу на честь історичного діяча-неросіянина. «Під час війни український націоналізм годиться як патріотизм, – але нічого, після війни ми з ним розберемося», – переповідав розмову двох українських чиновників у листі в листопаді 1942 року український письменник Юрій Яновський.

Як про «Велику Перемогу» згадали з безвиході

Газета «Радянська Україна» відгукнулася на шовіністичний тост Сталіна вірнопідданою статтею «Навіки слава тобі, великий російський народе!» Впродовж усього повоєнного десятиліття подібні дифірамби були обов’язковим атрибутом офіційної риторики підлеглих. Таким чином, після війни з’явилась домінантна нація, «молодші брати», а також народи-парії, затавровані Сталіним як «зрадники». Останні – такі як кримські татари, або чеченці, повинні були безстроково жити на засланні, спокутуючи, на думку «батька народів», «власну провину». Перемога СРСР у німецько-радянській війні закріпила існуючий лад, а сталінський режим отримав новий імпульс.

Натомість ідеї, актуальні впродовж десятиліття після більшовицького перевороту, остаточно втратили свою гостроту. Соціальне походження перестало бути головним критерієм, що визначав статус людини. Після закінчення війни головними вимогами повноправного членства в радянському суспільстві стають статус під час війни та етнічність – тобто, не класове походження, а національність. Вельми цікавою була й інша повоєнна тенденція: з одного боку існував «великий російський народ – народ переможець», а з іншого боку, коли йшлося про жертв, вживалося безлике визначення «радянський народ». Яскравим прикладом тут може слугувати історія з Бабиним Яром, коли влада, згадуючи цю трагедію, воліла розповідати про загиблих «радянських людей», а зовсім не про винищення нацистами єврейського населення Києва.

Пам'ятник розстріляним у Бабиному Яру, встановлений 1976 року
Пам'ятник розстріляним у Бабиному Яру, встановлений 1976 року

Щодо Дня Перемоги, то в радянському каноні свят у пізньосталінський період воно було інкорпороване в культ Сталіна і трактувалось як особиста заслуга Сталіна, своєрідний «дар» вождя радянському народові. Своє центральне положення у пантеоні радянських свят День Перемоги зайняв за Брежнєва. Після смерті Сталіна і хрущовської відлиги радянське керівництво опинилося перед черговою ідеологічною кризою: ідеали Жовтня остаточно вилиняли і не надихали, а про Леніна на ту пору ходили хіба що анекдоти про мило «По ленінських місцях». Тож ідея «Великої Перемоги» виявилася якраз на часі. Для утвердження нового міфу не шкодували ні мармуру, ні граніту, ні новеньких нагород для ветеранів. Однак, поза рамками цього міфу залишалася правда: про цілковиту безпорадність радянського керівництва в перші дні та місяці війни, про два мільйони радянських солдат, які здалися влітку-восени 1941 року, про страшні «котли», про жорстокі репресії НКВС на окупованих територіях Польщі і країн Балтії до їхньої окупації нацистами, про багатомільйонні втрати на совісті радянських маршалів-м’ясників, про воєнні злочини Червоної Армії під час переможного маршу в 1944-1945. Замовчувалося, що не всі «радянські люди» з радістю і готовністю виконували свій військовий обов’язок, що багатьох кидали у бій навіть без зброї; мовчали про загороджувальні загони і про темні справи СМЕРШУ, і про вельми непривабливу долю фронтовиків-інвалідів, кинутих державою-переможницею напризволяще…

Довженко про парад перемоги: «… перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки»

Учасники параду 1945 року
Учасники параду 1945 року

Через місяць після бучного кремлівського банкету, на якому Сталін виступив з промовою про «великий російський народ», 24 червня 1945 року на Красній Площі в Москві відбувся парад, присвячений Перемозі. Олександр Довженко, який тоді знаходився в опалі за «Україну в огні», занотовує в щоденнику: «Я був учора на Параді Перемоги на «Красній Площаді». Перед великим мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову перемоги. Коли згадав він про тих, що пали в боях в величезних, незнаних в історії кількостях, я зняв голівне вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більш ніхто не зняв. Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. Було сказано ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять, якщо не сорок мільйонів жертв і героїв, ніби провалились в землю, або й зовсім не жили, про них згадали, як про поняття. Мені стало сумно, і я вже далі не інтересувався нічим. Перед мавзолеєм проходили солдати, генерали, несли німецькі рябі прапори, немов загиджені птицями, вели собак, танки їхали, гармати, одна другої більша і грізніша. Мені було жалько убитих, героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні? Бо чого ж плакала весь день природа? Чого лилися з неба сльози? Невже віщували живим?»

Світлана Шевцова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-