Державні землі залишилися поза ринком. Чому? Кому вигідно?

Нестачу голосів “за” ухвалення законопроєкту №2178-10 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення” у фракції “Слуга народу” (206 депутатів) сповна компенсувала підтримка з боку “Голосу” (13) , “Європейської солідарності” (23) і групи “Довіра” (12). Ще 5 голосів дали позафракційні. Офіційно (як пояснили самі народні обранці) таким результатом завдячуємо досягнутим при підготовці документа до другого читання компромісам і врахуванню принципових правок від згаданих політсил. Неофіційно ж говорять “про всяке”: зокрема, і про намагання пролобіювати у такий спосіб інтереси великих агрохолдингів.

“Ціна питання”: понад 10 мільйонів гектарів і втрачені мільярди

За даними Держгеокадастру, в Україні понад 10,5 мільйонів гектарів державних земель. Частина із них – землі запасу. Частина використовується для потреб державних підприємств, установ та організацій. Приблизно 3 мільйони гектарів останніми роками передали у власність об’єднаних територіальних громад. І це дозволило ліквідувати хоча б деякі з “білих плям” у Державному земельному кадастрі та в реєстрах майнових прав. Бо фактично два десятиліття державні наділи в Україні належним чином не обліковувалися. За висновками експертів, ще й досі немає достовірних відомостей про мільйони гектарів ріллі, яку обробляють “в тіні”, без контролю і сплати податків.

“Звісно ж, і зараз ми оперуємо якимись цифрами. Як-от, із гордістю говоримо, що “в Україні – чверть усіх чорноземів світу”, що ми можемо похвалитися 42 мільйонами гектарів землі, 10 з половиною із яких – у власності держави, решта – в пайовиків. Насправді ж, я переконаний: якщо завершимо інвентаризацію, виявиться, що державних земель в Україні – лише трішки більше мільйона гектарів. Решта – уже “розбазарені”, – вважає заступник голови Всеукраїнської аграрної ради Денис Марчук. Ліквідація прогалин дозволить не лише належним чином обліковувати наявний земельний ресурс у масштабах країни, а й у розрізі регіонів. Бо “найсвіжіша” узагальнена інформація щодо якісних параметрів і структури власності українських земель, якою нині послуговується Держгеокадастр, датована 2015 роком. За таких обставин усілякі ділки продовжують “ловити рибку в каламутній воді”, нещадно експлуатуючи землі, які українці вважають своїм національним багатством.

Продаж держземель: хто виграє від заборони

Коментуючи рішення парламенту щодо заборони продажу державних і комунальних земель, експерти кажуть, що це – в інтересах великого агробізнесу, зокрема, його “тіньової” частини. Як і перенесення термінів старту земельного ринку для юридичних осіб з обмеженням у десять тисяч гектарів “в одні руки”. Оскільки це дозволить якомога довше застосовувати усілякі схеми фактично безплатного користування величезними земельними масивами. Із цим пов’язані і згадані вже проблеми наповнення Державного земкадастру, і намагання пригальмувати на різних рівнях процес передачі державних земель поза межами населених пунктів у власність територіальних громад.

За інформацією впливового профільного видання “Агрополіт”, основні схеми незаконного використання державної і комунальної землі такі:

1. Зловживання законодавчою нормою про безоплатну приватизацію земельних ділянок. Користуючись нестачею землі для того, щоб забезпечити наділами всіх охочих (за законом, для ведення фермерського господарства людям мають надавати ділянку у розмірі середнього паю у цій місцевості, іноді – до десяти гектарів), чиновники Держгеокадастру розпоряджаються державними землями сільгосппризначення фактично на свій розсуд. “Класика цієї схеми така: зацікавлений у землі “бізнесмен” домовляється з громадянами про отримання землі для її подальшого перепродажу – фактично за копійки – йому чи підставним особам. Посадовцям платять, щоб вони цього “не помічали”. Формально земля перебуває у власності фізосіб, насправді ж контролюється організатором схеми через договір оренди на 49 років, або й узагалі на підставі неофіційних домовленостей”, – пише видання. Зрозуміло, що відкласти термін узаконення цієї землі – в інтересах тих, хто кому вдалося провернути такі схеми й отримати право безпроблемно і фактично безплатно обробляти тисячі гектарів ріллі.
2. Через укладання договорів про спільне користування землею. “Завдяки” такому використанню держземель місцеві бюджети взагалі нічого не отримують. “Спільний обробіток” означає мінімальну ставку орендної плати. Експерти наголошують: це – класична схема, якою послуговуються при господарському використанні держземель, що перебувають у розпорядженні Національної академії аграрних наук і різних державних підприємств та інституцій. Приблизно половину із півмільйона гектарів таких угідь обробляють за подібними схемами. І такі наділи, як правило, у жодних реєстрах не відображені. Фінансові ж втрати місцевих громад фахівці оцінюють у 200-300 мільйонів гривень на рік.
3. Використання договорів про соціальну допомогу із сільськими радами. Через це місцеві бюджети також зазнають збитків у десятки мільйонів гривень. Причому, держава фактично нічого не може із цим зробити. Адже де-юре кошти нібито йдуть до місцевої казни. Де-факто ж цього не відбувається. Оскільки йдеться про взаємозалік: “земля у користування – в обмін на (нібито) надані послуги”.

Новий земельний закон: що змушує сумніватися?

Спільна позиція щодо перенесення старту реформи із цьогорічного жовтня на липень 2021 року усіма прибічниками земельної реформи (противників у цьому матеріалі залишимо за дужками) сприймається позитивно: відкривати земельний ринок під час карантину чи одразу ж по його завершенні, коли економіка буде ослабленою, – вкрай небезпечно.

У “чистоті намірів” “Голосу” щодо поетапності впровадження земельного ринку також майже ніхто не сумнівається. Хоча саме через відтермінування продажу землі юрособам майбутній ринок землі експерти і називають “напівринком”, “наноринком” чи “квазіринком”. Оскільки до 2024 року країна не отримає бажаного ресурсу, який би забезпечував реальне економічне зростання. А пайовики не матимуть високої ціни при продажу своїх наділів. Зате ж фермерство при розумному підході, рівності доступу до торгів може одержати непоганий поштовх для розвитку, не ризикуючи, ледь зіп’явшись на ноги, бути розчавленим латифундистським “катком”...

А ось запропоновану “Європейською солідарністю” і “Довірою” норму про заборону продажу державних та комунальних наділів багато хто сприйняв як спробу продовжити на невизначений термін “земельний схематоз”, до якого активно вдаються і агрохолдинги, і менш потужні “спритники”, майже безплатно (за винятком хіба що хабарів) використовуючи цей колосальний ресурс.

Та чи варто шукати злий умисел у пропозиції заборонити продаж державної землі – принаймні, доти, доки в цій сфері не наведуть бодай якийсь лад? А саме так пояснюють свою пропозицію в “ЄС”. Може, і справді йдеться виключно про необхідність впорядкування та про елементарну “відповідь на суспільний запит”? Адже, попри доведену світовою практикою тезу “держава – поганий менеджер”, більшість українців, вочевидь, поки що вважають існування державного земельного банку запорукою збереження національного багатства для наступних поколінь. Спробуймо розібратися.

“Земельна” позиція “ЄС”: розворот на 180° чи “корекція”?

Політичний експерт Руслан Бортник виокремив три основні причини підтримки “ЄС” земельних ініціатив команди Володимира Зеленського:

1. Позиція міжнародних кредиторів України. Адже “Європейська солідарність", мовляв, тісно пов’язана зі світовими фінансовими центрами впливу.
2. Бажання зняти напруженість у відносинах із владою та зменшити ризики кримінального переслідування Петра Порошенка і Ко.
3. Особиста причина. Власні інтереси Петра Олексійовича в АПК та в земельній сфері.

Приблизно так оцінюють ситуацію і деякі інші політологи. При цьому багато хто – в тому числі і з начебто незаангажованих експертів – називає голосування “ЄС” за відкриття ринку землі “розворотом на 180 градусів”. Із чим аж ніяк не можна погодитися. Варто лише уважно перечитати програму, з якою політсила ішла на вибори. Цитуємо розділ 4.7 документа: “Ключове завдання реформи сільського господарства – вирішення питання формування прозорого ринку землі. (…) Землі мають бути чітко розмежовані в Єдиному державному реєстрі. Вони повинні бути поділені на землі сільськогосподарського призначення, державної, комунальної та приватної власності”.

Які ж тут “180 градусів”? Саме необхідністю дати владі час для того, щоб навести лад з інвентаризацією і кадастровим обліком державної ріллі, а також завершити процес передання держземель, розташованих за межами населених пунктів, у власність об’єднаних територіальних громад і пояснюють своє рішення представники “ЄС”.

І тут – невеличкий екскурс у нашу недалеку історію...

“Земельна” риторика експрезидента

Підстав казати, що п’ятий президент і його фракція у парламенті різко змінили погляди на відкриття ринку землі в Україні, про щось там домовившись із командою шостого президента, справді немає. В “ЄС“ критикували владу, переважно, за поспішність і деякі доволі спірні положення, що були в документі перед першим читанням. До другого читання законопроєкт добряче підправили. Насправді ж за своєї каденції Петро Порошенко не раз публічно наголошував на необхідності якомога швидше розблокувати земельний ринок. Хоча до скасування мораторію тоді так і не дійшло. Попри всю риторику, ПОП не захотів, як він сам висловлювався, “витискувати” з парламенту такі рішення. Хоча при бажанні міг би, що не раз демонстрував, “протискаючи”, “проштовхуючи” й “педалюючи” інші важливі для себе питання. Але у цьому випадку, як пояснюють експерти, через непопулярність ідеї започаткування ринку землі серед населення тодішній гарант просто хотів перекласти відповідальність на Верховну Раду. А не вийшло. Бо у парламентаріїв – у тому числі, і у представників БПП – були свої розрахунки й резони. Зокрема, й тому, що саме через БПП до парламенту попередньої каденції потрапило найбільше власників і топменеджерів агрохолдингів, переробників і трейдерів. У результаті в грудні 2017-го значна частина БПП підтримала чергове продовження земельного мораторію. “За” голосували навіть деякі представники політсили в аграрному комітеті ВР. За винятком кількох “риночників” на кшталт Олексія Мушака, який, до речі, згодом став радником президента Зеленського.   

Земля і “люди Порошенка”

Загалом же у Порошенка були всі шанси прискорити реформи в земельній сфері. Судіть самі: члени БПП мали абсолютну більшість у парламентському комітеті з питань аграрної політики. Причому, цю політсилу представляли два із трьох заступників голови (посада очільника комітету упродовж тривалого часу – після призначення Тараса Кутового у квітні 2016 року міністром аграрної політики і продовольства – залишалась вакантною). Обидва – тісно пов’язані з агросферою: Олександр Бакуменко (до обрання в парламент був головою ради директорів Асоціації “Союз птахівників України”) та Григорій Заболотний (друг Порошенка, професор Вінницького державного агроуніверситету, екс-голова облради). Троє представників БПП очолювали галузеві підкомітети: Леонід Козаченко (президент “Української аграрної конфедерації”), Сергій Хлань (керівник приватного сільгосппідприємства “Деметра”) і Петро Юрчишин (ексдиректор агропромислового науково-виробничого підприємства “Візит”). Серед “рядових” членів аграрного комітету від БПП були такі далеко “не рядові” аграрії, як Аркадій Корнацький (голова ГО “Селянський фронт”), Анатолій Кузьменко (до виборів – гендиректор ТОВ “УкрАгроКом”), Микола Кучер (ексдиректор Департаменту виробництва продукції рослинництва і тваринництва ПАТ “Миронівський хлібопродукт”), Федір Негой (власник низки агроактивів, очільник ГО “Асоціація сільськогосподарських виробників Таврії”), Вадим Нестеренко (колись – голова правління Товариства “Орільський об’єднаний елеватор”), Микола Люшняк (ексгендиректор ТОВ “Золотники Агро”), Андрій Вадатурський (голова наглядової ради ТОВ “Сільськогосподарське підприємство “НІБУЛОН”), Валерій Давиденко (ексрадник в “Інституті інноваційного провайдингу” Української академії аграрних наук), Олег Дмитренко (до перемоги на виборах – керівник одного з провідних агровиробників Чернігівщини, ТОВ “Батьківщина”), Андрій Кіт (ексзаступник директора ТОВ “Млин Агро”).

Додаймо до цього ще понад десяток членів БПП, які не входили до складу профільного комітету, але напряму або через родичів та бізнес-партнерів пов’язані з агробізнесом, а також “зацікавлених” чиновників тих часів (приміром, одного із головних реципієнтів державної допомоги на АПК, власника холдингу “МХП” Юрія Косюка, котрий був першим заступником глави президентської адміністрації), і вийде: довкола Петра Олексійовича згуртувалася ціла армія потенційних лобістів сільськогосподарської галузі – фактично, більш ніж півсотні “багнетів”. І Порошенко не скористався такими можливостями для реальної підтримки агросфери. Ось за що варто критикувати п’ятого президента.

Тепер же Петро Олексійович не має такого “суцвіття” агролобістів у сусідніх парламентських кріслах. Жоден з народних обранців із фракції “ЄС”, окрім самого Порошенка та хіба що Олега Синютки, який колись керував СТ “Маслосоюз”, прямих інтересів в агробізнесі не має. Щоправда, частина колишньої аграрної “БПП-раті” потрапила до цієї Верховної Ради як мажоритарники-самовисуванці. Петро Юрчишин і Микола Кучер (нині – члени депутатської групи “За майбутнє”), Микола Люшняк, Андрій Кіт і Валерій Давиденко (члени “Довіри”) . Причому, офіційно горщиків із Петром Олексійовичем вони начебто не били. Звісно, десь у глибині душі вони, може, й затаїли образу на “шефа”, який не взяв їх у списки політсили після ребрендингу. Але невдоволення швидко минуло після оприлюднення результатів виборів. Бо де тепер вони (у новій Верховній раді), і де понад 70 людей із “непрохідної” частини виборчого списку “ЄС” (поза парламентом)?..

Не секрет, що бізнесімперія Порошенків має купу інтересів в аграрній сфері. Останніми роками пов’язані із родиною експрезидента комерційні структури активно нарощували аграрні активи (кажуть, напрямком АПК, попри поважний вік, опікується батько лідера “ЄС” – Олексій Іванович Порошенко). Постійно збільшується і земельний банк, яким розпоряджається сімейний холдинг “Укрпромінвест”. Йдеться про понад 110 тисяч гектарів землі. Далеко до лідерів поміж вітчизняних латифундистів – UkrLendFarming (власник Олег Бахматюк) і “Кернел” Андрія Веревського, які обробляють по 550-600 тисяч гектарів української землі. Зате ”якихось” 10-15 тисяч гектарів не вистачає, щоб увійти до ТОП-10 найбільших землевласників країни, випередивши “Епіцентр К” Олександра й Галини Герег і HarvEast Ріната Ахметова.

Замість висновків. Наш “глек на капусту” до “шукачів сенсацій”

Загалом же ми б уже давно мали звикнути: в українських реаліях кожен політик переслідує, насамперед, свій – особистий, родинний, корпоративний – інтерес. Що б там він не говорив про “волю народу”, “національні інтереси” і тому подібне. І який аргумент “за” чи “проти” у певний момент візьме гору, спрогнозувати складно. У їхніх мізках же не покопаєшся. Тож чи варто за таких обставин малювати в уяві “вселенських злодіїв” чи навпаки – “благородних розбійників Ленін-Гудів”, які забиратимуть землю у багатих і віддаватимуть її бідним? І чи варто зациклюватися на пошуку та розкритті змов?..

Підтвердженням чи спростуванням тези про те, що “вони там спєлісь”, будуть наступні голосування щодо резонансних законопроєктів. Причому, це стосуватиметься вже посткоранавірусних часів. Бо голосування за “рятівні” документи в умовах карантину таким “лакмусовим папірцем” бути не можуть. Зараз же просто варто “намотати” викладені факти й оцінки “на вус”. І думати над тим, як імплементувати ухвалений земельний закон (подобається нам чи ні його остаточний варіант), із якомога більшою користю для країни та українців. І не “профукати”, як це часто буває, ні рік і три місяці, які маємо до старту першого етапу реформи, ні майже три з половиною роки, що залишилися до початку другого. Треба нарешті навести лад у сфері державного й комунального землеволодіння. Аби і усілякі “схеми”, які у цій царині панують, ліквідувати, і тим, хто на них наживається, по писках дати, і забезпечити (знову згадаємо одного з найвідоміших в історії “розбійників”) “облік та контроль”.

Тим паче, що за інформацією джерел у парламенті, вже готовий окремий законопроєкт щодо регулювання відносин у сфері державної й комунальної власності на землю, яким, з-поміж іншого, можуть визначити передумови для можливого початку продажу таких наділів у майбутньому. Але йтиметься, вочевидь, про більш віддалену перспективу – не раніше 2028-2030 років.

Владислав Обух, Київ