Завалимо Росію позовами, а ще – дізнаємося в кого які паспорти…

20 березня, в шосту річницю політичної операції з анексії Криму, очевидно, для підкреслення цього зухвальства, президент РФ Путін підписав указ, за яким «прикордонні території» країни-агресора розширені. А саме – за рахунок земель Криму та Севастополя. Цей черговий незаконний крок напряму зачіпляє інтереси тисяч громадян України, створює пряму загрозу їх приватній власності на окупованій території.

Земля, яку в Росії можна «законно стиріть»

Отже, в чому криється «чорт» в цьому випадку? Він не в деталях, а в самій сутності російського законодавства. Згідно із ним, на територіях, що є прикордонними, земля та об’єкти власності на ній можуть перебувати тільки у власності або самої РФ, або – громадян РФ, або – російських юридичних осіб. Враховуючи, що Крим та Севастополь мають морські кордони в Чорному та Азовському морях – то й внесені до переліку прибережні райони та міста. І лише ті райони, які не мають виходу до води: Білогірський, Первомайський та Красногвардійський і селище Верхнєсадове в Севастополі, - не потрапляють під таку категорію. Якщо простіше: тепер ані в Севастополі, ані в Ялті, ані в Судаку чи Керчі не може бути жодного підприємства, житлової чи іншої інфраструктурної споруди чи, навіть, вільної земельної ділянки, яка належить офіційно іноземцеві. На переоформлення – рік, тобто за цей час треба цю власність або продати (а враховуючи такі обставини – це буде продаж за безцінь, яким окупанти чи колаборанти поза сумнівом скористаються), або – переоформити на російських громадян (подарувати, наприклад). Є ще один вихід – отримати російський паспорт (для чого потрібні непрості процедури, втім, нібито для громадян України є якась спрощена форма, щоправда, в Україні вона може потягнути на державну зраду). А ще є варіант – переписати власність на російську юридичну особу (це найцікавіше – дивиться нижче). А хто не встиг, – «тот опоздал»: Росія як держава матиме право конфісковувати такі об’єкти власності.

Ну, що тут сказати? Окрім очевидної констатації чергового злочину окупантів, треба додати й те, що така практика відноситься до ВІЙСЬКОВИХ злочинів. І в цьому сенсі треба погодитися із оцінкою указу Путіна Постійним представництвом Президента України у Автономній Республіці Крим, яке оприлюднило заяву з цього приводу: «Відповідно до ст. 53 Женевської конвенції про захист цивільного населення, державі-окупанту забороняється будь-яке знищення рухомого чи нерухомого майна, що є індивідуальною або колективною власністю приватних осіб чи держави, або інших громадських установ чи соціальних або кооперативних організацій. Крім того, такі дії окупаційної влади можуть трактуватись, як порушення положень статті 1 Протоколу-1 ЄКПЛ щодо захисту права власності, а саме порушення права мирно володіти своїм майном. (…) Така політика Російської Федерації вже тривалий час призводить до порушень прав людини та воєнних злочинів. Раніше прокуратура АР Крим спільно з Регіональним центром прав людини вже направили повідомлення в Офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду у зв'язку з вчиненням окупаційною владою таких воєнних злочинів, як масове знищення та експропріація майна держави та приватних осіб в Криму. Так само про факти грубих порушень прав власності зазначено Міністерством юстиції в міждержавній заяві України проти РФ в ЄСПЛ».

Цілком слушною є також ініціатива Представництва про збір відповідних скарг громадян України та інших держав на загрозу чи впровадження російськими владними установами будь-яких незаконних дій щодо відчуження приватного майна.

Звісно – попереду суди, причому кількість таких позовів складно передбачити, адже власників приватного майна в Криму, як з України, та і з усього світу, може налічувати десятки тисяч осіб – фізичних і юридичних. Перспектива винесення рішень на користь позивачів у таких випадках – майже однозначна, адже на їх боці – рішення ООН та інших установ, в тому числі – вже діючі судові рішення щодо захопленого майна українських бізнесменів у Криму, за які Росію присуджено до сплати понад сотню мільйонів доларів, чи то виграний багатомільйонний позов «Ощадбанку» за втрату власності на окупованій території.

Між принциповістю та хитрістю

Зазначимо: Росія не вперше вчиняє подібні злочини під приводом «державних інтересів», здебільшого – військового характеру. Тобто, держава має право знести чийсь будинок, якщо треба, скажімо, розширити полігон. І приклади такі після 2014 року в Криму – вже були й не поодинокі: у Севастополі та Керчі, причому людей ставили просто перед фактом – от є рішення, а вам буде надане інше житло такої самої площі. Звісно, це не тоталітарне минуле, а тоталітарне сьогодення російської державності, яка впритул не бачить людину на тлі «державних інтересів». Начальству треба – і пішли усі лісом, причому в наказному порядку, а не хочете – то проти вас кинуть спеціально навчених бійців «росгвардії», яких вже влучно охрестили на «росгадів», а спротив їм – це вже реальна карна справа із реальною ж відсидкою.

Але. Що робити власникам – громадянам України? Зрозуміло, що це – абсолютно різні люди: від олігархів з маєтками та палацами в Гурзуфі та в Місхорі – до середньої руки бізнесменів чи взагалі – науковців чи військових на пенсії, що колись вклали у невелику ділянку біля моря та будинок для родинного відпочинку всі свої заощадження – за усе життя.

Відправляти усіх до суду – це справа юридично бездоганна та вірна. Але у міжнародних інстанціях на коректний розбір усіх цих позовів реально підуть роки. Відтак, хтось з потерпілих – махне рукою, хтось – може не дожити, поки справедливість буде встановлена на папері. А власність, тим часом, вже буде знищеною чи перепроданою іншим власникам. Компенсації – а чи вони задовольнять усіх? Та й більше того – Росія вже заявляла неодноразово: рішення міжнародних судових інстанцій виконувати не буде. Залишаються тільки арешти російського майна за кордоном та російських грошей на рахунках у закордонних банках. Але й це,знову-таки, – роки і роки і зовсім не гарантія, що усі залишаться задоволеними.

Висновок: вихід один – це припинення анексії Криму та повернення його до складу України. Непогана ідея – але поки навряд чи здійсненна…

А що ж робитимуть Медведчук з Фірташем?

До чого ми ведемо? А до того, що власникам землі, будинків та іншого, що підпадає під незаконний путінський указ, доведеться робити нелегкий вибір. Добре, якщо є в Криму знайомі чи родичі, які отримали російський паспорт, та на яких можна реально переписати майно. Проте, всі ми знаємо про ефект «квартирного питання» – коли справа йде про власність, то і дружба, і родинні стосунки можуть дати тріщину. Та й хто гарантує за такого сценарію, що російським воякам все одно не знадобиться саме оця земля – і тоді навіть таких нових власників все одно виженуть? Питання без відповіді.

Зрозуміло, що дуже скоро з’являться численні посередники, які будуть пропонувати відповідні послуги в стилі «порішати питання», це буде коштувати чималенькі суми, а от гарантій не натрапити на злодіїв та чи реально вони зможуть захистити власність – жодних. Тож – доволі песимістично виглядають перспективи саме пересічних власників, з іншого боку – пошук таких виходів ними навряд чи можна суцільно засудити – держава все ж таки теж навряд зможе їм ефективно допомогти. На жаль…  

А от як будуть вести себе ті, хто має та продовжує відвідувати свої палаци на південному узбережжі Криму? Ну от, скажімо, «кум» Медведчук, якого на шикарній віллі в Алупці провідував ще кум Путін? Чи от екс-нардеп від Партії Регіонів та Відродження Ігор Шкіря, який нібито мав стосунок до «хатинки» на території парку-готелю «Марат» у Гаспрі? Реєстрація у російському правовому полі – це одне, а от кінцевий бенефіціар – іноземець – зовсім інше. А може, нове обґрунтування дістануть давні підозри, що деякі із сильних світу цього в Україні мають не по одному паспорту в кишені? От і подивимося…

Найцікавіше буде відбуватися з тими об’єктами, що перебувають у власності юридичних осіб, а особливо тих, що перереєструвалися за російським законодавством. Адже якщо вони функціонують та приносять прибуток, то однозначно, зберігають інтерес для власників. І от це – переоформлення на підставних осіб-росіян при збереженні контролю власності де-факто – це й буде тестом на свідомість та принциповість українських деяких крупних українських бізнесменів та політиків. Адже не тільки якісь там готелі чи кафе потрапляють зараз у ті самі «прикордонні території», а, й, наприклад, великі хімічні підприємства на півночі Криму, що нібито належали Дмитру Фірташу. Чи ті чутки, що завод «Титан» (Армянськ) та «Содовий завод» (Красноперекопськ) вже продані – правда?

Однозначно: держава має сказати вагоме слово в цій ситуації. Не обмежитися цілком вірними заявами Представництва Президента про майбутню юридичну реакцію, а усю вагу власного авторитету та голосу на міжнародній арені покласти на протидію цій новій загрозі від окупантів у Криму. Вимагати, погрожувати, ініціювати нові санкції – але не мовчати. Не мовчати саме зараз. тому що потім – буде або запізно, або – не дуже вже й дієво.

Віктор Чопа, Київ