40-річчя «Афгану»: імперії й далі вмирають, а «за річкою» – йде своє життя

Перська імперія, стародавні Македонія та Рим, середньовічний Іран та Великі Моголи, Британська імперія, Російська імперія та СРСР. Що об’єднує ці розкидані в часі та просторі такі різні геополітичні утворення? Життя та смерть усіх цих величезних держав – чи то у минулому, чи у сьогоденні – були пов’язані із таємничою і так ніким з них і не підкореною землею Афганістану. Для колись радянських людей, а тепер – для багатьох українців – особливе значення цього слова проявилося рівно чотири десятиліття тому внаслідок вторгнення радянських військ до Афганістану. Наслідки тієї «геронтологічної авантюри», той самий афганський синдром вимірюється не лише людськими критеріями зламаних доль. Афганістан та його боротьба за право жити так, як афганці вважають за потрібне, став символом кінця не однієї імперії. СРСР не став тут винятком. Це такий собі фатум – підеш за Амудар’ю на чужину – втратиш власну державу.

Чому?

Дійсно, чому саме так сталося, що сувору та небезпечну суто в кліматично-географічному сенсі країну, не змогли завоювати ані династії Гістаспів чи Сасанідів, ані куди більш розвинений та потужний володар півсвіту Олександр Македонський, ані англійські королі зі своєю реально найсильнішою армією у світі, ані радянські генсеки. Точніше: всі вони ніби й встановлювали контроль над територією, але – рано чи пізно були змушені йти, ба – бігти звідти, з ганьбою та величезними втратами. І жодного зиску для себе від завоювання гірських перевалів та пустелі не виносили. Що змушувало завойовників забиратися з Афганістану?

Існує така дуже незручна для декого істина: є народи, які не можуть жити інакше, ніж це у них повелося за традицією. Це, передусім, про афганців сказано. Спроби привести залізною рукою до «світлого майбутнього» будь якого ґатунку – закінчуються провалами. Афганістан, щоправда, тут має свою виражену специфіку, інші народи – свою. Ну, от дивіться: багато країн Африки, якби не колонізація, так і залишалися б до сьогодні у первісному суспільному стані, колонізаційна модернізація надала їм поштовх ззовні, але після здобуття незалежності – боротьба на рівні племен, кровної помсти, родових чи станових правил – призвела подекуди до нечуваної у сучасному світі жорстокості, до відверто нелюдського винищення людей. Тобто, телебачення, політичні партії, айфони та інтернет – можна принести всім, і всі візьмуть та почнуть використовувати. Але головне тут те, що об’єднує всі ці народи: релігія, традиції, сформовані тисячоліттями, все одно будуть куди більш вагомими та визначальними.

Війна – як сенс життя

Що ж це за традиції такі для Афганістану? Це звичка жити у стані війни, це замкненість у межах окремих племен, це націоналізм ще середньовічного штибу, це взагалі – класичне середньовіччя, але «околичного» ґатунку. Достатньо подивитися на мапу, щоб побачити – ця країна ледве не з усіх боків, захищена найвищими у світі гірськими масивами та спекотними пустелями, і вона завжди була дуже далека від центрів-лідерів цивілізаційного розвитку. Це не значить, що ця земля чи її люди чимось гірші, просто так склався історичний процес – він йде у Афганістані набагато повільніше. Відома приказка про те, що караванники на питання – коли кінець шляху? – відповідають – п’ять хвилин, а виявляється, що тільки до привалу – усі п’ять годин. Це такі собі визначені століттями правила, вони можуть не подобатися, вважатися дивними чи застарілими, але спроба їх змінити, тим більше ззовні – викликає суто «генетичний» спротив – а відтак, не зважаючи на племінну ворожнечу та ненависть, починається об’єднання задля вигнання будь-яких загарбників, що б вони не несли з собою. Або ще краще: забрати у загарбників усе корисне, а потім – встромити ножа у спину. І це – ні, не віроломство, а саме генетична логіка, адже завойовник ніколи не стане гостем, тож удати гостинність, для того щоб приспати чужинця – що в цьому поганого?

От тому Афганістан і є непереможеним, хто б не хотів його підкорити. Це комусь може здаватися що вони там живуть невірно, не розуміють щастя жити при соціалізмі чи демократії, при дотриманні прав людини. Ми добре тепер знаємо, кому стало краще та хто зазнав справжніх втрат після того, як захотів підкорити Кабул, Кандагар та Джалалабад. Тому що тисячі й тисячі втрачених людських життів для пуштунів, таджиків та узбеків – як цинічно це не звучить, данина війні, що не закінчується ніколи, а для нас – трагедія. Але цю трагедією ми, цивілізатори, несли туди самі.

Що тут сказати про «радянський досвід» підкорення Афганістану, крім констатації маразматичного та злочинного рішення старців із Політбюро? Вони боялися геополітичного удару з боку Сполучених Штатів, але отримали удар собі під дих: виявилося, що напівмертва радянська економіка уже не витримує такого навантаження витрат на війну. І поразка загарбницької армії у протистоянні з народом у широкому розумінні цього слова стала спусковим гачком краху радянського соціалізму.

А за 100 років до того Афганістан став першим поштовхом, що передував руйнації колонізаторського простору Великої Британії. А ще – Афган зробив свій вирішальний внесок у крах біполярної моделі світу, побудованій на протистоянні СРСР та США. І саме терористи «Аль-Каїди» та афганські таліби, здається, зробили крок і до краху однополярної моделі світу 90-х – нульових зі Сполученими Штатами на чолі. От ми всі й бачимо нині «новий дивний світ» – нестабільності, загальної зневіри та відсутності й натяку на якусь загальноприйнятну систему цінностей, чи бодай на якийсь її загальновизнаний фрагмент.

Дилема між «ніколи знову» та «можемо повторити»

Але кейс Афганістану для нас має ще одну важливу особливість. Остання спроба СРСР довести свою імперську «спроможність» породила специфічний синдром. Його спочатку вважали такою собі травмою війни. Тисячі колишніх солдатів втрачали сенс та смак життя, виявлялися безпорадними у пошуках нових орієнтирів, ставали жертвами алкоголізму, неприкаяності.

Але останні декілька років вивели на поверхню дещо інше. Виявилося, що «афганський синдром» має подвійну природу. Для одних – це болючий спогад про несправедливу війну, про те, що держава скористалася ними, як «гарматним м’ясом», і вони не простили це тій державі, нехай її вже й немає. Вони не стали озлобленими на увесь світ, а власний біль перетворили на гірку пам’ять.

Але є й ті, що навпаки – незважаючи на крах СРСР, після повернення «з-за річки» вирішили, що та війна – це кращі їх роки, коли вони були сильними, коли їх боялися, коли вони могли вирішувати кому жити, а кому – помирати. І для них той останній бій імперії – це не ганьба, вони там ніби навчилися «способу донесення» такої своєї правди – коли силою можна домогтися усього.

Тож не треба дивуватися, коли серед тих, хто готовий виправдати будь-що – агресію, анексію, віроломство, звірячість сучасності – ми можемо побачити чимало «ветеранів Афгану», дехто з них обзавівся російськими генеральськими погонами, їм здається, що імперія знайшла сили для відновлення, а як це робити – вони навчені та вчать інших.

Ці два полюси ніколи не зійдуться, як не можуть зійтися генетичні потреба миру та жага війни, демократія та диктатура. Афганістан і через сорок років не став мирним, відтак, час визнати: спосіб існування тих чи інших країн – це дійсно – їх внутрішня справа, допомогти їм світ може, а от змусити жити інакше – ні. Висновок необхідний всім нам зараз.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, Київ