11 років очікування ПДЧ: чи треба знову подавати заявку до саміту НАТО-2019

Цьогоріч у травні колишній президент України Петро Порошенко під час зустрічі з генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенберґом у Брюсселі наголосив “на важливості наступного саміту альянсу в Лондоні для фіксації євроатлантичних амбіцій України”, схоже, маючи на увазі, подачу другої за рахунком заявки щодо ПДЧ (першу ми одночасно з Грузією подали ще в 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті. – Ред.).

Однак сьогоднішнє керівництво, зокрема Міністерство оборони та Міністерство закордонних справ мають з цього приводу дещо інші міркування: ідею «переподання» заявки на отримання Плану дій щодо членства в НАТО вважають неефективною, утім від євроатлантичного курсу відступати ніхто не збирається (принаймні наразі подібних заяв не звучало. – Ред.). Мовляв, Україна вже подала заявку до ПДЧ і повторювати вже подане... “Ми можемо діяти методом папуги, а можемо вести серйозну роботу. Якщо ми будемо щодня повторювати, що хочемо в НАТО, хочемо ПДЧ, і все – то в результаті ніякого ПДЧ не отримаємо”, – заявив заступник міністра закордонних справ Єгор Божок. Схожі тези, хоча й іншими словами подані, також прозвучали і від віцепрем’єра з європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитра Кулеби, і від міністра оборони Андрія Загороднюка.

У зв’язку з цим маємо декілька важливих запитань:

1. Чи має Україна вдруге подавати заявку до ПДЧ, якщо заявка раніше – у 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті – вже подавалася? Як це питання урегульоване документально?

2. На майбутньому грудневому саміті НАТО у Лондоні, окрім вирішення таких питань, як нова стратегія та політика Альянсу, чи порушуватимуться й такі: запрошення нових членів до альянсу, запуск нових ініціатив і розвиток партнерських відносини з країнами за межами НАТО? Чи ні? Що про це відомо?

3. Як впливає на прийняття конкретних рішень щодо реалізації заявки України на ПДЧ відповідне положення Конституції України?

Укрінформу відповідають:

Інна Туряниця, директор Інформаційного центру НАТО при Ужгородському національному університеті:

“Безальтернативність євроатлантичної інтеграції вже є більш зрозуміла, аніж раніше, і підтримується більшістю населення країни з певними особливостями по регіонах”

– Питання членства України в НАТО не сходить з порядку денного у тій, чи іншій формі ніколи. Але час студійних та авдиторних дискусій навколо цієї проблеми вже давно минув. Що в житті пересічної людини, що у політиці серйозність намірів перевіряється не в деклараціях та словесних аргументах, а у практичних кроках і діях. Важливо підкреслити, що Україну до визначення курсу на НАТО як єдиної гарантії забезпечення її безпеки і до відмови від безпринципної «багатовекторності» підштовхнули негативні військово-політичні обставини останніх 5-х років. Те, що ми маємо нині – це, якщо відверто висловитись, є жнивами зовнішньополітичного курсу непевності і постійних коливань між Сходом і Заходом. Безальтернативність євроатлантичної інтеграції вже є більш зрозуміла, аніж раніше, і підтримується більшістю населення країни з певними особливостями у співвідношенні симпатиків та критиків по регіонах.

Ми наближаємось до Лондонського саміту НАТО на початку грудня цього року. Україна приймає Північноатлантичну Раду, котра для Альянсу має десь таке значення, як Рада безпеки ООН для самої Організації Об’єднаних Націй. З одного боку – це демонстрація підтримки України, дуже важлива публічна демонстрація. З іншого боку – це нагода здійснити моніторинг напрацювань щодо взаємного співробітництва, виконання профінансованих НАТО проектів. По третє – йтиметься, зрозуміло, і про те, з чим працювати надалі, які нові напрями взаємодії мають бути спроектовані і реалізовані. З дальнім прицілом, як ми розуміємо, на повноправне членство.

З цієї нагоди й мусимо згадати про ініційоване екс-президентом Порошенком подання другої заявки щодо програми дій по набуттю членства у НАТО на Лондонському саміті. Ми чудово розуміємо, що усі справи, пов’язані з Альянсом, мають зовнішній і внутрішній аспекти. В останньому випадку йдеться не тільки про виконання «домашніх завдань», але й використання концепту НАТОвської парасольки у політико-ідеологічній конкуренції всередині України. Це виглядає особливо актуально в умовах 2019 року, коли обидва кандидати у Президенти та обидві політичні сили на парламентських виборах у рівній мірі декларували курс на євроатлантичну інтеграцію, як єдино вірний зовнішньополітичний вибір України. Тому мова повинна йти у цьому випадку, радше, про спробу набрати балів у боротьбі за електоральні симпатії, аніж про щось інше. Адже ж добре відомо, що Україна разом з Грузією свого часу подавали заявки щодо ПДЧ і одержали на них «відкладальні» відповіді. Саме відкладальні, але не заперечні.

Проблему вибору не слід перетворювати на конкурс заявок, де проглядається помітна і незаперечна піар-складова для окремих політичних сил. Забігання уперед може потягнути за собою прикрі іміджеві втрати, як сталося із публічними заявами щодо членства в ЄС та стримуючими відповідями на них з боку єврочиновників, зокрема, Жан-Клода Юнкера. Це занадто серйозна справа для того, щоби нею жонглювати як заманеться. Тут справа в іншому, а саме – у довершеності та якості виконання домашніх завдань, котрі, по-перше – уособлюють якийсь конкретний напрям співпраці, по-друге – слугують способом адаптації України до окремих НАТОвських стандартів, що, врешті-решт, є формою просування до глибшої інтеграції з Альянсом.

Ми повинні завжди пам’ятати слова колишнього Генерального секретаря НАТО Хав’єра Солани про те, що НАТО не потребує споживачів безпеки, але блок завжди зацікавлений у співпраці з тими, то прагне стати учасником побудови спільного безпекового простору. Тому до домашніх завдань слід ставитися з усією серйозністю, адже їх виконання якраз і оцінюється як серйозність намірів. Врешті, відповідні програми та проекти осучаснюють українську армію та усю військову інфраструктуру у багатьох аспектах і є формою адаптації до НАТОвських стандартів. Останніми тижнями суттєво прискорилась справа створення необхідної для реалізації євроатлантичного курсу нормативної бази, проголосовані та схвалені важливі законодавчі акти. Тобто, ми можемо спостерігати не лише збереження наступності в реалізації політики зближення з НАТО, але й набуття нового динамізму у цьому процесі.

Спілкуючись з колегами та дипломатами країн ЦСЄ, зокрема Словаччини, Угорщини, Литви, мені неодноразово довелось чути про те, що вступ до ЄС та НАТО стали не дарунком долі і не просто наслідком сприятливого збігу обставин, а результатом копіткої, тривалої і впертої роботи. Щоправда, країни ЦСЄ йшли цим шляхом твердо і послідовно, не допускаючи відступів, компромісів та коливань. Україна ж у своїй зовнішній політиці прагнула всидіти на двох стільцях, що, як показують події 2014-2019 рр. було хибним. Той же самий Вітаутас Ландсбергіс казав про те, що в його розумінні слабкість Росії у 1990-х рр. була явищем тимчасовим. При тому, що Литва є безпосереднім сусідом РФ, вона змогла дистанціюватись від свого східного сусіда і забезпечити свою безпеку членством у НАТО, скориставшись такою можливістю, котра історично склалася.

Україні нині важче йти шляхом євроатлантичного вибору. Вікно можливостей, котре бачив широко відкритим Збігнєв Бжезінський наприкінці 1990-х рр. у своїй «Великій шахівниці» залишається відчиненим і дотепер. Проте умови реалізації цього вибору стали значно складнішими, але від цього не менш значимими і потрібними.

Віталій Мартинюк, керівник Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»:

“Нова влада повинна підтвердити свою готовність реалізовувати політику на членство в НАТО. Однієї заяви президента Зеленського про незмінність курсу недостатньо”

– Незважаючи на те, що Україна вже подавала заявку на ПДЧ, а було це вже більше десятиліття тому, варто ще раз запросити надання ПДЧ, і на це є декілька вагомих причин.

По-перше, зовнішньополітичні вектори з того часу змінювались. Введення позаблокового статусу Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» 2010 року фактично зневолювало усі попередні аплікації. Тож, після того, як ціль на членство в ЄС і НАТО нарешті була зафіксована в Конституції України, варто у практичному вимірі донести це до Альянсу.

По-друге, у 2019 році в Україні відбулась повна зміна влади. Тому нова влада мала б підтвердити свою готовність реалізовувати політику на членство в НАТО. Однієї заяви президента Зеленського під час його зустрічі із Генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом 4 червня 2019 року у Брюсселі, що «Стратегічний курс України на досягнення повноправного членства в ЄС і НАТО» залишається незмінним, недостатньо. Потрібні практичні кроки на досягнення цієї мети.

По-третє, подача заявки на ПДЧ жодним чином не перешкоджає вести «серйозну роботу» з наближення України до НАТО, а навпаки посилить таку роботу, оскільки Альянсу буде зрозуміло, що ми робимо, і для чого ми це робимо. Свого часу Віктор Янукович в Брюсселі розповідав про необхідність поглибити практичну співпрацю з Альянсом і не акцентувати увагу на питанні членства. В результаті, це призвело до відмови від курсу України на вступ до НАТО.

Ювілейний саміт НАТО в Лондоні стане нагодою не тільки підвести підсумки, але й говорити про плани на майбутнє. Однією з таких тем може стати подальше розширення Альянсу у світлі того, що Північна Македонія вже ось-ось приєднається до НАТО, і наступними на черзі можуть стати Україна і Грузія, якщо Боснія і Герцеговина не заявить про свій рішучий намір вступити до НАТО. Із результатів засідань міністрів оборони ПА НАТО, промов і декларацій не звучить готовність Альянсу обговорювати у Лондоні перспективи членства України. Але й мовчання щодо ПДЧ з боку України ніякого позитиву євроатлантичній інтеграції нашої держави не дасть. Якщо не заявляти про свої наміри, то ніхто про них говорити не буде.

Якщо заявка на отримання ПДЧ вже була офіційно надана, то Україні варто офіційно нагадати про неї і зробити запит на її задоволення Альянсом. Такі «нагадування» потрібно робити регулярно перед черговими самітами НАТО, паралельно працюючи на дипломатичному і технічному рівнях із штаб-квартирою Альянсу та його країнами членами для задоволення заявки на ПДЧ. Досвід Північної Македонії, яка наполегливо йшла до членства в НАТО, показує, що така наполегливість матиме конкретний результат – більшість (25 із 29-ти) країн-членів Альянсу вже ратифікували протокол про вступ цієї країни в НАТО. Хоча ще рік тому перспективи її членства виглядали досить туманними через низку невирішених питань та нестабільну внутрішньополітичну ситуацію.

Водночас, і практичний вимір наближення України до членства в НАТО залишається вкрай важливим, адже саме він демонструє практичну готовність країни до вступу. Одночасно із проведенням внутрішніх реформ та адаптацією стандартів НАТО, Україна має розширювати спектр інтеграційних кроків. Перш за все, нарешті завершити процес приєднання до Центру передового досвіду НАТО з енергетичної безпеки (м. Вільнюс, Литва), адже текст відповідної угоди вже погоджений. Варто продовжити практику приєднання до інших центрів передового досвіду НАТО, що можна робити ще до отримання членства, слідкувати за новими ініціативами Альянсу, як наприклад, створення регіонального командування спеціальних сил чи розширення співпраці між НАТО і ЄС з протидії гібридним загрозам.

Тільки повний комплекс заходів приведе Україну під безпекову парасольку НАТО.

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ