1 вересня 1939 року. Війна, у якій перемогли Гітлер і Сталін?

Коли почалася Друга світова війна? Ми не царьови, ми не прошепелявимо - “шо?”, ми відповімо, як відмінники: “Друга світова розпочалася 1 вересня 1939 року, коли передові частини вермахту перетнули кордони Польщі”.

Саме так вважають у всьому світі (хіба що у Росії вперто чіпляються за 22 червня).

Але чи дійсно все почалося 1 вересня?

Спитаємо себе: хіба не мала ознаки війни окупація гітлерівцями Рейнської демілітаризованої зони? Чи введення військ до Австрії у 1938 році з наступним її аншлюсом? Адже вперше з кінця Першої світової армія великої держави перетнула європейський кордон і силоміць приєднала чужу територію... А розчленування Чехословаччини?

Чому всі ці події винесені за дужки?

“Задовго до вас, мій генерале!”

Британський історик Алан Джон Персиваль Тейлор свого часу пішов далі. У своїй книзі “Друга світова війна” він пояснює існуючу дату 1 вересня 1939 року звичайнісіньким егоцентризмом європейців.

Що ж, правди ніде діти: війни, які нас не зачіпають, завжди здаються дрібними й необов’язковими, а винними у них – обидві  сторони. Інша справа, якщо така війна прокотиться гусеницями танків по твоїй країні і твоїй долі. Отоді вона стає Світовою, Великою, Священною….

Перша світова війна, пише Тейлор, по факту, не була світовою. Вона велася європейськими державами за європейські інтереси й головним чином на європейській арені, незначним чином захопивши територію і населення колоній. Але доведи це європейцям, коли за чотири її роки втрати сягнули 17 млн людей!

Друга світова має більше прав називатися саме світовою - бо у ній брали участь (і зазнали втрат) Японія, Китай, США та інші країни американського материка, а ще Ефіопія, африканські країни й держави Тихоокеанського басейну.

А якщо так, запитує Тейлор, то чому ми початок її датуємо подіями на Європейському континенті? Чому б не починати відлік із 1931 року, коли Японія, попри протести Ліги націй, захопила Маньчжурію? Чи з квітня 1932 року, коли Мао Цзэдун и Чжу Де офіційно оголосили війну Японії від імені ради провінції Цзянси. (Китайська Республіка попри окупацію з боку Японії ризикнула офіційно оголосити їй війну лише після Перл-Гарбору).

Для нас усі ці японсько-китайські війни можуть здатися нецікавими. До наших жертв і наших трагедій вони не мають стосунку. Хіба що старше покоління пам’ятає щось там про Халхін-Гол.

Але ці війни були не менш кривавими, аніж європейські. У японсько-китайській війні в 1937 році тільки протягом семи тижнів боїв загинуло близько 800 тисяч китайців і ще 50 мільйонів лишилися безхатченками! Чи можна вважати це початком світової війни, чи ще ні?

Ще до 1939 року уже вів агресивну війну й Муссоліні (один з учасників гітлерівської Осі). Так само, ігноруючи Лігу Націй, у 1935 році він напав на Ефіопію.

Нарешті, чому історики виносять за дужки так звану громадянську війну в Іспанії, в якій, майже не ховаючись, брали участь “іхтамнєти” Гітлера і Муссоліні? Саме вони нищили у квітні 1937 року Герніку з куплених в воєнторгах Люфтваффе бомбардувальників.

Сьогодні з огляду на події, свідками яких ми стали, не зайве спитати себе: а чи справді була та іспанська війна громадянською?

Колись, уже після визволення Франції, генерал де Голль гордовито спитав одного партизана: “Коли ти вступив до Опору, друже?” - “Задовго до вас, мій генерале!” - відповів той. Бо починав війну проти нацизму в Іспанії.

Тож війна, яку звично називають Другою світовою, фактично розпочалася задовго до 1939 року серією локальних конфліктів, які згодом виникали вже безперервно. А якщо так, то що ж тоді трапилося 1 вересня рівно 80 років тому?

Імпровізації Гітлера

Тейлор був дуже популярним істориком свого часу, але й надто контраверсійним і незручним для офіційної військової історіографії. У 1964 році йому навіть відмовили в подовженні контракту з університетом в Оксфорді, де він викладав з 1938 року. Причина - нетрадиційний погляд на особу Гітлера.

Тейлор заперечував, що Адольф Шикльгрубер був із самого початку одержимим манією завоювати світ. На думку британського історика, Гітлер був швидше політичним опортуністом, який умів здобути користь там, де така можливість виникала. І засоби обирав відповідно до обставин. Іншими словами - імпровізував. Друга світова, пише Тейлор, взагалі була війною імпровізацій, непередбачуваних, з неодноразовою зміною її характеру і місцем вирішальних боїв. Тейлор цитує одного шведського історика, який назвав Другу світову “однією з найбільш гігантських імпровізацій в історії, яка далеко перевершила звичайні масштаби”.

Що ж до завоювання Німеччиною світу, то Гітлер не виключав такої можливості, але зазвичай додавав, що це станеться лише через 100 років після його смерті.

Гітлер (як, утім, і японські правителі), пише історик, насправді боявся (і це підтверджено багатьма їх висловлюваннями), що світова війна його знищить. Його стратегія - ланцюг невеликих перемог без суттєвих бойових дій. Він вірно розрахував, що світові держави ще менше прагнуть війни і не реагуватимуть на малозначущі конфлікти. І це дозволить непомітно і безперешкодно зміцнитися і постати в ролі такої собі світової держави, надто сильної, аби з нею не рахуватися. І це майже вдалося. Перші свої завоювання фюрер німецьких націонал-соціалістів здійснив без жодного пострілу.

Коли ж без бойових дій уже не можна було обійтись, Гітлер зробив ставку на бліцкріги.

Тейлор пише, що методи ведення війни з глибокими проривами у тил противника танкових з’єднань окрім переваг мали й хиби - техніка просувалася далеко вперед, а тилове забезпечення з пальним і боєприпасами за ними не встигало. Через це гітлерівські бліцкріги часто-густо перебували на грані провалу. Під час тріумфального рейду на Париж німецькі танки зупинялися без краплі пального напівдорозі і заправлялися на... автодорожних бензозаправках!

Якби французькі патріоти здогадалися їх підірвати, хто зна, чи дійшли б німці до Парижа...

І під час війни з Францією, і в польській кампанії було чимало критичних моментів, коли війська Гітлера перебували на грані виснаження. Два-три зайві дні опору могли б стати для них фатальними.

Як французи планували бомбардувати Баку

До 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина підійшла не такою вже й сильною. Розвідки західних держав, пише Тейлор, перебільшували її боєздатність у кілька разів. Це підтверджує і Вінстон Черчіль у своїх повоєнних мемуарах. Був час, пише він, коли Гітлера можна було зупинити, скинувши на Берлін батальйон парашутистів. Після захоплення Рейнської зони вистачило б і дивізії. Гітлеру легко було б завдати поразки й у 1939 році, коли він напав на Польщу. Франції досить було відкрити другий фронт, а не висувати нескінченні ультиматуми…

Розуміючи свою слабкість, Гітлер намагався знайти союзників. У 1936 році він уклав з Японією так званий Антикомінтернівський пакт, до якого згодом приєдналася Італія.

Та Муссоліні був неслухняним партнером - бо вів нескінченну кампанію у Середземномор`ї, доки не догрався і змушений був прохати Гітлера про поміч. Германія і Японія не взаємодіяли взагалі ніяк: лише одного разу японський підводний човен з боєприпасами для Німеччини добрався до Бордо – і все.

І тоді Гітлер звернув свій погляд на Радянську Росію. Пакт Молотова-Ріббентропа, а надто секретні додатки до нього, показали - фюрер у особі Сталіна отримав вірного друга. І справа не тільки в розподілі Європи. Країна, керована “головним антифашистом світу”, справно і всупереч санкціям гнала до Німеччини нескінченні ешелони із стратегічною сировиною, а ті матеріали і вироби, яких не мала Росія, переправлялися через Сибір з інших країн.

Особливо цінними були ці поставки, коли Німеччина готувала вторгнення до Франції.

У Парижі це знали, і навіть розробили грандіозний план – надіслати армаду літаків на Баку і розбомбити Каспійські нафтові родовища, з яких ішли поставки Гітлеру. Над містом азербайджанських нафтовиків навіть політав французький літак-розвідник, намацуючи цілі. Втім - бомбардувальників далекої дії у французів було замало, винищувачів супроводження ще менше, скидати бомби доводилося б уночі та ще й летіти над територією нейтральної Туреччини.

Гітлер не міг нахвалитися своїм кремлівським помічником. Але готовність Сталіна прислужитися фашистам зіграла з СРСР поганий жарт. Бо, як пише Тейлор, у голову Гітлера рано чи пізно мала прийти думка: а навіщо залежати від Росії, коли бакинські нафтові промисли можна просто анексувати.

Можливо, це й було справжнім мотивом подальшого плану “Барбаросса”?

І ще одна промовиста деталь. У листопаді 1940 року Гітлер через Ріббентропа раптом передав Сталіну дивну, здавалося б, пропозицію: чому б Радянській Росії не стати четвертим членом Антикомінтернівського пакту, приєднавшись до Німеччини, Італії і Японії?

Сталін як очільник країни - оплоту міжнародного комуністичного руху, мав би з гнівом відкинути таку ганебну зраду. Але він зацікавився.

До Берліна терміново прибув Молотов, і йому намастили товстий шар масла на окраєць - запропонувавши розділити “між своїми” не лише Європу, а й світ. Собі Гітлер, звичайно, забирав Європу, Італії віддавав Середземне море, Японії – Далекий Схід. А Радянській Росії великодушно залишали Іран і Індію - мовляв, розширюйте СРСР до Індійського океану (про що й досі мріє Жириновський)!

Це, вихваляли можливу угоду німці - буде дійсно Континентальна ліга неосяжних масштабів!

Але Сталін був глибоко ображений. Він сподівався на більше - великого й ласого шматка Європи з виходом у Середземне море і контролю над Босфором і Дарданеллами.

Згоди так і не дійшли. Між затятими друзяками-диктаторами пробігла чорна кішка.

“Не припускати агітації за Польщу”

Але це було пізніше, а 1 вересня 1939 року все відбувалося за обопільною згодою.

Хоча й тут були нюанси. На думку Тейлора, Гітлер не мав наміру воювати з Польщею. Попервах він сподівався, що з остраху перед сталінською Росією Польща сама кинеться в обійми рейху, ставши вірним сателітом. Невеличкий шмат Чехословаччини, який вона отримала після Мюнхенської змови, виглядав як аванс.

Втім, польсько-німецьким відносинам заважала одна заковика - так званий “польський коридор”, що, згідно з версальським договором, відділяв Східну Пруссію від материнського рейху, і населений німцями Данциг, який отримав статус “вільного міста”, але реально був польським портом.

Гітлер гадав, що поляки самі віддадуть йому ці території у сподіванні отримати згодом Україну. Але поляки пам’ятали, чим скінчилася домовленість чехів із Гітлером і запручалися. До того ж вірили, що західні союзники не лишать їх напризволяще.

І Гітлер вирішив воювати.

1 вересня 1939 року о 4 годині 45 хвилин ранку німецькі війська атакували кордони Польщі, а за годину їх літаки бомбили Варшаву. О 10 годині ранку Гітлер у зверненні до рейхстагу скаржився на поляків, які геть знахабніли й убивають німців. Націонал-соціалісти в рейхстагу аплодували. Але на вулицях Берліна панувала зловісна тиша: пересічні німці передчували, чим завершиться ця війна.

4 вересня британці, а за ними французи, зв’язані з Польщею договором про військову допомогу, змушені були оголосити ультиматум німцям. Але нікого цим не налякали.

Виснажливі бої тривали два тижні. І 14 вересня знесилена польська армія вирішила відступити на схід, аби перегрупуватися і продовжувати спротив, сподіваючись на другий фронт від Франції й Британії. Натомість потрапила під каток радянських військ.

Якби західні союзники не злякалися і вступили у війну, а Радянський Союз утримався, цілком можливо, що німці не витримали б спротиву. Бо Гітлер, як ми вже писали, не був готовий до тривалої війни.

Швидка перемога німців у Польщі викликала справжню істерику в Росії. Молотов, народний комісар закордонних справ СРСР, скаржився 10 вересня німецькому послу, що німці вчинили “не по понятіях”: “Червона Армія розраховувала на сім тижнів (війни - ред.), а вони скоротилися до кількох днів”. І радянські війська не встигли розгорнутися. До того ж німці заглибилися у польську територію далі червоної лінії, прокресленої на плані Молотова - Ріббентропа. Наздоганяючи спільників, радянські війська вторглися до Польщі лише 17 вересня і майже не зустріли спротиву, бо більшість поляків перебували у марній надії, що росіяни йдуть їм на поміч. Ото ж і встигли застрелити всього 737 червоноармійців.

28 вересня Ріббентроп їде до Москви - утрясти “непонятки” між СРСР і рейхом. З панського плеча Сталіну було подаровано Литву. У додатках до пакту СРСР отримував лише Фінляндію, Естонію і Латвію, але чого не зробиш для вірних друзів!

Перемігши Польщу, Гітлер намагався, втім, зберегти її як сателітну державу, але напоровся на спротив Сталіна, який мав зуб і власні плани на Польщу. На його вимогу дійшли згоди: “не припускатися на своїй території будь-якої агітації за Польщу”.

У Британії дії Сталіна викликали безсилий зубовний скрегіт. Яструби генштабу запропонували навіть оголосити війну Радянській Росії. Але в МЗС схитрували: мовляв, британські гарантії щодо Польщі стосувалися лише дій Німеччини, а щодо окупації Росією в домовленостях нічого не сказано.

Чемберлен: Я не вважаю, що треба боротися

Дивна війна, що почалася у Європі потім - стала історичним мемом. Вона начебто була оголошена, але жодних військових дій не велося.

Французькі й британські політики думали так, як деякі наші патріоти сьогодні: час працює проти Гітлера. “Пауза нам стане у нагоді, і нам, і французам, тому що навесні ми станемо набагато сильнішими”, заспокоював міністр закордонних справ Британії лорд Галіфакс. За всіма розрахунками, нацистська економіка ось-ось мала обвалитися через запроваджені проти Гітлера міжнародні санкції. Розвідка переможно доповідала: “Німці вже знекровлені, впали у розпач. Треба тільки утримувати рубежі й продовжувати блокаду, Німеччина впаде без подальшої боротьби”.

“Я не вважаю, - заявляв заколисаний розвідзведеннями британський прем’єр Чемберлен, - що треба ввести нещадну боротьбу”.

А Німеччина тим часом переозброювалася, до того ж - не знижуючи рівня життя народу: німці добре харчувалися і вихваляли свого фюрера.

Не їм, а англійцям довелося йти на жертви, не доїдати, ділитися з армією останнім.

“Дивна війна” скінчилася тим, чим і мала скінчитися - черговим бліцкрігом Німеччини й поразкою Франції та решти цивілізованої Європи.

Утім і у випадку з Францією Гітлера ще можна було спинити. Йому допоміг випадок. Справа в тому, що французький головнокомандувач Гамелен розраховував, що Гітлер атакуватиме Францію через територію нейтральної Бельгії і готував йому гідну відповідь. І варто сказати, що він не помилявся - гітлерівський генштаб саме так і планував наступати.

Історію поламав якийсь недисциплінований німецький офіцер: запізнюючись до місця служби, він вирішив летіти літаком. Але літак збився з курсу й здійснив вимушену посадку в Бельгії. Офіцер віз із собою плани вторгнення, і бельгійці передали їх французам.

Гітлер був роздратований до нестями. І, гарячково розмірковуючи над картою, що ж робити далі, зненацька тицьнув пальцем в Ардени: “Тут можна пройти?” - ”Ні”, - хором відповіли генерали. Один лише Манштейн сказав: “Так!”. Гітлер зрадів і наказав готувати прорив саме тут.

Що було далі, ви знаєте. 14 червня Гітлер в’їхав переможцем у Париж, англійці, кинувши техніку й озброєння, ледь змогли евакуюватися з Дюнкерка. Прокинувшись від летаргії, війну Англії і Франції оголосив Муссоліні (під час дерибану загарбаних територій краще бути в лавах переможців, ніж нейтральним). Італійська армія навіть встигла до припинення боїв здійснити марш у... кількасот метрів і “тріумфально” увійти до Ментони.

Для переважної більшості французів війну було завершено, і вони з усіх сил намагалися не почуватися переможеними. Петен оголосив свою знамениту промову про “колаборацію”, згадуючи про вікову дружбу німецького й французького народів і одвічного ворога - Британію.

Додав гасу у вогонь наказ Черчилля - знищити французький флот в Мерс-ель-Кебирі, аби він не став на бік німців. У нерівному морському бою було потоплено 2 лінкори і один лінійний крейсер, загинуло 1300 французьких моряків. Петен розірвав дипломатичні стосунки з Британією, вона була викреслена з душ багатьох французів. Непокору виявив лише один “зрадник батьківщини”, засуджений французами до смертної кари - генерал де Голль і кілька сотень його прибічників.

Війна, розпочата 1 вересня 1939 року, за всіма ознаками була завершена.

Гітлер-переможець

Чому Тейлор виокремлює війну 1939-1940 років як “європейську”, відділяє її від Другої світової і вважає, що в ній перемогли Гітлер і Сталін?

По-перше, розпочинали цю війну супротивники в складі певних союзів: з одного боку - Німеччина, Італія і Радянський Союз, з іншого - Польща, Британія, Франція, а завершували Другу світову зовсім в інших. Ані Японія, ані США участі у війні 1939 року не брали.

По-друге, все, що намічав Гітлер у 1939 році, він виконав - на чолі німецько-італійсько-радянської коаліції здобув беззаперечну перемогу над демократичною Європою.

За масштабами успіху, пише Тейлор, до Гітлера наближався тільки Наполеон. Однак йому для створення імперії знадобилося 10 років і три військові кампанії. І завойовані ним країни все ж мали певну незалежність.

Гітлер же менш як за рік захопив увесь континент на захід від СРСР. Причому за мінімальних втрат у техніці і живій силі. І затиснув пригноблені народи в таких лещатах, яких вони не бачили із Середньовіччя.

Гітлерівська імперія тих років - цікавий феномен для дослідження. Вона мала складну структуру, поєднувала різні форми панування - від анексії та прямого правління до удавано рівного партнерства – як з Італією.

Німеччина приєднала до себе Австрію і Судетську область Чехословаччини, потім Данціг і західну Польщу, пізніше східну Бельгію. Фактично були анексовані Люксембург, Ельзас і Лотарінгія. Залишки Польщі, не розділені між Німеччиною і Радянською Росією, потрапили під безпосереднє управління Берліна.

Бельгія і окупована зона Франції перебували під владою німецької військової адміністрації.

На місці Чехії виник протекторат Богемії і Моравії, їх президенти були підлеглими німецького намісника – спочатку Нейрата, потім Гейдріха. Уряди Голландії і Норвегії перебували під контролем рейхскомісара. Данія і неокупована зона Франції мали деяку незалежність, яка, втім, із часом була втрачена.

Союзниками Німеччини окрім Італії вважалися Іспанія, Хорватія, Словаччина, Угорщина, Румунія і Болгарія.

Швеція і Швейцарія наче б і зберігали свою демократичну систему, але фактично були прив`язані до німецької економіки. Зі Швеції Берлін отримував залізну руду. Зі Швейцарії - високоточні прилади для армії.

Щупальця Німеччини простяглися крізь усі європейські країни - це й Гестапо, і СС, і німецькі бізнесмени, уповноважені на те рейхом. Німеччина реалізувала в Європі принципи управління, які Тейлор кваліфікував як “необмежена автаркія”.

Європа стала економічним цілим, яким управляли виключно в інтересах процвітання Німеччини. Європейські країни перетворилися на колонії, які годували Німеччину, вдягали її, постачали промислові товари, предмети розкоші, робочу силу.

Причому все це вилучалося “в кредит”, оплатити який Берлін обіцяв після війни. На ці нікчемні папірці купився навіть Кремль, постачаючи “в кредит” Берліну залізну руду аж до 22 червня 1941 року включно.

Цікавим є ще одне - життя в Німеччині мало змінилося під впливом війни. Навпаки, у другій половині 1940 року рівень життя значно зріс. Не було необхідності в економічній мобілізації, в управлінні трудовими ресурсами. До 1943 року в Німеччині не оголошувався військовий стан. Гітлер проголосив переведення армії на мирні рейки. Було розформовано 50 дивізій, скоротилося виробництво боєприпасів.

Натомість кошти імперії пішли на грандіозні проекти - будівництво автошляхів, нове архітектурне обличчя Берліну як столиці тисячолітнього рейху.

Хіба це не були ознаки остаточної перемоги?

Не залишився без визиску і головний спільник по розділу Європи - Радянська Росія. За підсумками війни 1939-1940 років її територія приросла трьома республіками Балтії, частиною Фінляндії, загарбаною в результаті Зимової війни, східними землями Польщі, Буковиною і Бессарабією.

Так чи інакше на теренах Європи за всіма маркерами настав міцний мир.

“Ми припустилися всесвітньо-історичної помилки”

Гітлеру не вистачало завершального акорду – союзу з Англією. Воювати з острівною імперією Гітлер не хотів. Гітлер, пише британський історик, був сухопутним хижаком. Він не міг прибрати до рук британські колонії в разі поразки Об’єднаного Королівства - всі вони відішли б Америці і Японії. Натомість дружня Англія здавалася добрим буфером між онімеччиною Європою і США.

Згодом, після новини про японський напад на Перл-Гарбор, Гітлер скаже: “Ми воюємо не з тим народом. Нам належало зробити Англію і Америку своїми союзниками. Ми припустилися всесвітньо-історичної помилки”.

Після Дюнкерка (а, можливо, зумисно давши змогу англійцям евакуюватися додому) Гітлер довго чекав реакції Лондона. “Треба дати їм час, і вони зрозуміють, що програли війну”, - казав він Йодлю.

Гітлер дав Англії строк до 19 липня 1940 року, навіть закликав до “розуму і здорового глузду”, виступаючи в рейхстазі.

І був момент, коли Черчилль і його міністри схилялися до такого миру. Спротив Гітлеру все більше здавався їм безнадійним. Відчайдушна телеграма Черчилля Сталіну з благанням відмовитися від союзу з Гітлером і відкрити другий фронт залишилася з боку Кремля без жодної відповіді.

Повністю зневірений Черчилль навіть дав добро лорду Галіфаксу на перемовини через Муссоліні з Німеччиною про мир... Але уже наступного дня кардинально змінив свою думку і оголосив: Англія не припинить боротьби.

Що спонукало його до цього рішення? На це існують різні версії. У фільмі “Темні часи” причину побачили в міфічному візитові британського короля до Черчилля додому і його спілкуванні з простими лондонцями в поїзді метро. Але то все легенди… Сам же Черчилль у своїх мемуарах з цього приводу мовчить.

Так чи інакше рішення британського прем`єра стало точкою біфуркації в історії війни. Не відомо, як би все пішло, якби він не змінив думки…

Але і вступ Черчилля у війну ще не зробив її світовою - це була війна за Британію, в якій остання наодинці змагалася з залізною військовою машиною Німеччини та її союзників.

І напад Німеччини 22 червня 1941 року на СРСР теж ще не розпочав світову війну. Ним почалося всього лише німецько-радянське протистояння.

Реально все змінилося лише 7 грудня 1941-го, після атаки японців на Перл-Гарбор. Саме тоді, вважає Тейлор, і намітилися контури нових коаліцій, насамперед - антигітлерівської.

У війну вступив потужний гравець - США, що доти лишалися нейтральними. Війну Сполученим Штатам оголосила Японія. Натомість Британія оголосила війну Японії. А далі - Німеччина - Сполученим Штатам, Китай - Японії і Німеччині, Італія - Америці. Радянський Союз, підписавши Атлантичну хартію, теж увійшов до складу Антигітлерівської коаліції.

Отоді нарешті і сформувалися вже дві нові потужні сили, які почали засівати бомбами, снарядами й тілами солдатів і цивільних людей безмежні простори на різних континентах, у різних морях і всіх океанах Земної кулі.

І це була інша війна, відмінна від тієї, що розпочалася у 1939-му. Це була Друга світова війна, та сама, яка завершилася вибухами двох атомних бомб і підписанням Акту капітуляції Японії на лінкорі “Міссурі”- там і підпис українця Кузьми Дерев’янка є.

Програти війну і не програти битву

Зручніше, звичайно, вважати, що ніякої перемоги Гітлера у 1940 році не було. Що війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 року, не переривалася й закономірно докотилася до Перемоги 1945-го.

Що ж, історію пишуть переможці, а переможцям важливо довести нащадкам, що жодних програних війн ніколи не було, що всі наперед знали про майбутню перемогу.

Але - не знали. Бо інакше не було стільки людей і народів, які змирилися, які пішли на колаборацію, чинили Голокост, ставали із зброєю під фашистські прапори...

Поразка у битві - це ще не трагедія, головне не програти війну —- стверджує відомий вислів. Тому війни в оповідях істориків-переможців завжди завершуються перемогами, а поразками - лише окремі битви. І в цьому криється певне лукавство. І це треба розуміти.

...Контраверсійна гіпотеза Алана Джона Персиваля Тейлора дає поживу для розуму й історикам нашої нинішньої війни.

Паралелі між двома війнами надто виразні й надто болючі. Тим більше, що Путін з пієтетом ставиться до Гітлера як “збирача німецьких земель”.

Можливо й він, як його німецький попередник, не має жодних стратегічних планів, а намагається заявити про себе як про фюрера великої країни за допомогою маленьких бліцкригів, і розуміє, що велика війна знищить його...

І, можливо, варто сприймати нинішню війну Росії за повернення бунтівних народів у стійло імперії як таку, що почалася ще з чеченських війн, чи навіть з розстрілу Білого дому в Москві у 1993 році?

А з іншого боку, можливо, й ми - як європейці свого часу, не можемо змиритися із фактом поразки у війні 2014-2015 років, і намагаємося переконати і себе й інших, що все це одна та сама війна і вона от-от буде виграна. І вийти з цього зачарованого кола можна лише зрозумівши, що й програна війна не трагедія.

І це, можливо, один з уроків Другої світової.

Треба не побоятися сказати про це народові. Одночасно донісши до нього й інше - програна війна, це ще не програна битва. Якщо розуміти під цим словом битву нашого народу за визволення. Битву, яка триває вже багато століть, і в якій було безліч програних воєн, але в жодній ворогу не вдавалося досягти бажаного - зламати нашу націю і викреслити її з історії людства.

Євген Якунов. Київ.