Російська політика середньої й меншої далекоглядності – етапи краху
Ось уже кілька днів, із 2 серпня, світ живе без Договору про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності (ДРСМД), в англомовному варіанті – Intermediate-Range Nuclear Forces Treaty (IRNFT, але частіше використовується короткий варіант абревіатури – INF). Живе, в цілому, як і жив, – колишніми турботами і радощами. Але все ж, щось у цьому світі змінилося, навіть якщо вважати, що сам по собі ДРСМД застарів і вимагав перегляду. Зник ще один атрибут колишнього світоустрою, світобудови без війни, в сенсі – без великої війни. І навіть у суто психологічному плані, а психологія в міжнародних відносинах дуже важлива, – це серйозний фактор. Отже, одне вже можна сказати напевно: без Договору про РСМД світ точно безпечнішим не став.
ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ДРСМД І НАЗАД
Історія, передісторія (як втім, і нинішній стан) цього Договору – довгі, заплутані та багатоаспектні. Підписаний він був 8 грудня 1987 року президентом США Рональдом Рейганом і генсеком ЦК КПРС Михайлом Горбачовим. За півроку – ратифікований обома сторонами. ДРСМД зафіксував відмову сторін розробляти, виробляти і мати балістичні ракети наземного базування середньої (1–5,5 тис. км) і меншої (0,5–1 тис. км) дальності. Але розмови та суперечки, що передували Договору, тривали всі попередні 10 років. Чому ж це було так важливо? Час для підльоту цих ракет (таких, що можуть нести ядерну зброю) дуже малий – лічені хвилини. І це збільшувало ризик трагічного конфлікту через будь-яку випадковість.
Переговори про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності довго були безрезультатними. Тому що США пропонували «нульовий варіант», а Радянський Союз – варіант «абсолютного нуля». Головна відмінність між ними була в тому, що в американському варіанті не враховувалися ракети союзників по НАТО – Великобританії та Франції. Москва ж вважала їх апріорі силою, підконтрольною Вашингтону. Проте Лондон і Париж підкреслювали, що їхній ракетно-ядерний потенціал – це саме їхній незалежний арсенал, необхідний для захисту саме їхніх суверенних інтересів. І тому він не має жодного відношення до «розборок» двох наддержав.
До приходу до влади Михайла Горбачова СРСР таку логіку категорично не сприймав. Журнал «Крокодил» і газета «Правда» нещадно викривали й висміювали брехливий підхід «так званого "нульового варіанту"». А всесвітній лівий рух «борців за мир», що традиційно знаходився під московської опікою, моральною та фінансовою, повторював ці тези в дещо пом'якшеному варіанті... Але новий генсек Горбачов, який змінив капеересних геронтократів, такий підхід прийняв. І Договір був підписаний.
Довгий час особливих претензій до ДРСМД не було. Ситуація докорінно змінилася після встановлення в Кремлі путінського режиму – з роками дедалі жорсткішого. У 2007 році на Мюнхенській конференції з безпеки Путін вперше жорстко розкритикував Договір про РСМД і заявив, що його потрібно переглянути. Аргументація багато в чому повторювала логіку брежнєвського варіанту «абсолютного нуля»: ДРСМД поганий, оскільки обмежує тільки Росію і США, але не інші країни. Влітку 2013 року на зустрічі з представниками російського ВПК Путін розкритикував ДРСМД із дещо іншої точки зору, назвавши рішення СРСР відмовитися від ракет середньої дальності «щонайменше спірним». А російські яструби підхоплювали тему і доводили її до логічного фіналу, називаючи договір просто «зрадницьким». Справа в тому, що тоді, наприкінці 1980-х США знищили 846 своїх ракетних комплексів, а СРСР – 1846. Щоправда, близько половини з них становили вироблені ракети, які проте не перебували на бойовому чергуванні. (Але кого ж це цікавить, коли потрібно знайти «зраду»?).
Із приходом у Білий дім Барака Обами, який прагнув подальшого і вже всеосяжного ядерного роззброєння (особливо активно – на початку другого терміну), Вашингтон почав висувати свіжі ініціативи. Однак Росія «новий сезон ядерного роззброєння» не підтримала (слова Путіна про «суперечливе рішення» Горбачова відносяться саме до цього періоду). При цьому Москва кивала на натовську систему ПРО в Європі, а також на перевагу США та їхніх союзників у звичайному високоточному озброєнні (тоді ще Росія не була настільки зарозумілою й не соромилася говорити про перевагу опонентів у чомусь).
Паралельно Росія різко підвищила витрати на переозброєння, при цьому все більш «творчо» підходячи до колишніх договорів (не тільки ДРСМД), які колись символізували закінчення «холодної війни». США, Барак Обама вперше звинуватили Росію в порушенні Договору ще у 2014 році. Головна претензія була до ракети 9М729, яка, згідно з даними Вашингтона, здатна пролетіти понад 500 кілометрів, що суперечить ДРСМД. Це занепокоєння з часом тільки зростало. Американські союзники в Європі після наданих їм відомостей у цілому погодилися з доводами Вашингтона.
І ось 2 лютого 2019 року адміністрація Сполучених Штатів офіційно оголосила, що 2 серпня 2019 року вийде з договору INF. Подібний лаг шестимісячного терміну – одна з умов Договору. Однак деякі оглядачі, аналітики вважали за краще трактувати його як ультиматум Вашингтона Москві з вимогою виправити ситуацію із ДРСМД. Москва нічого не зробила в цьому напрямі. А значить, на думку держсекретаря США Майка Помпео, саме «Росія несе повну відповідальність за припинення дії Договору».
РОСІЯ – МОЛОДШИЙ ПАРТНЕР, А НЕ НАДДЕРЖАВА
Незважаючи на те, що у Росії до моменту закінчення дії ДРСМД де-юре і де-факто було півроку на вироблення більш-менш цілісної й внутрішньо несуперечливої позиції, – таке враження, ніби ця дата, 2 серпня, застала російський МЗС РФ зненацька (профі у відпустці?). Такий післясмак залишається після ознайомлення із відповідною «Заявою МЗС Росії», опублікованою в п'ятницю тільки наприкінці короткого робочого дня.
Про це говорять, наприклад, недоречні формулювання: «Ми вже ввели односторонній мораторій і не будемо розгортати наземні ракети середньої й меншої дальності, якщо у нас такі з'являться, в тих регіонах, де не будуть розміщуватися американські РСМД». Про що тут йдеться, в цілому, зрозуміло. Однак – введення мораторію на те, чого немає?.. Погодьтеся, якось не дуже логічно. Не випадково, що на брифінгу заступника голови МЗС РФ Сергія Рябкова, проведеному 4 серпня, той давав уже іншу, більш вдалу формулу: «мораторій на розгортання НОВИХ ракетних систем».
Були й інші оперативні заяви російського МЗС – поспішні й недостатньо продумані. Ось наприклад: «Представники США лицемірно прикривалися міркуваннями, що ДРСМД застарів і до нього треба "залучити треті країни". Хоча не можна не віддавати собі звіт у тому, що ці держави не готові брати на себе відповідні договірні зобов'язання». І тут зрозуміло, про що йде мова – захист Китаю, який відмовляється брати участь у переговорах на цю тему. Так, але як же бути з Британією й Францією, які так само підпадають під визначення "третіх країн"? І тут Рябкову також довелося уточнювати (якщо не спростовувати) позицію на понеділковому брифінгу: «Росія наполягає, щоб ядерні потенціали Франції й Британії приймалися в розрахунок при обговоренні гіпотетичних нових угод».
І ось це протиріччя, до речі, – ключове і найнеприємніше для Росії в ситуації з відмиранням ДРСМД. Цей реліктовий договір часів «холодної війни» фіксував статус РФ як правонаступниці СРСР і його ядерного арсеналу. Незаслужений статус наддержави, яка на даний момент наддержавою не є. Тут місце СРСР усе впевненіше займає КНР. У РФ блискучим уламком колишньої наддержавної величі залишається лише ядерний потенціал. Зовнішня політика Москви останні роки багато в чому будувалася і будується на ядерному шантажі. Але актуальні дії Вашингтона якраз і фіксують неефективність подібного шантажу.
Звернімо увагу на заяву міністра оборони США Марка Еспера, що Сполучені Штати в умовах припинення Договору виступають за якнайшвидше розміщення ракет середньої дальності в Азії. Це передбачає стримування Китаю, нової наддержави. І потрібно врахувати, що реально в світі не знають, який ядерний потенціал КНР.
І ось така ситуація для Росії – вкрай болюча. Адже Москва, кажучи про партнерство з Пекіном на противагу Вашингтону, негласно пропонувала таку формулу тандему: Китай – економічний локомотив, Росія – ядерна парасолька. Однак ситуація складається таким чином, що і ця схема вже видається анахронізмом. Не потрібно Китаю російської ядерної парасольки. І тоді Росії залишається в цій парі лише роль молодшого партнера і сировинного придатка.
Що стосується «європейського театру воєнних дій», то для Росії вкрай болючими є одні лише міркування про можливість розміщення РСМД на територіях нових членів НАТО на «східному фланзі». В такому випадку час підльоту до Москви і Петербурга стає мізерно малим. І ось тому Москва, в разі неприйняття запропонованого нею мораторію, вже зараз загрожує запеклою інформаційною війною – тільки б у Східній Європі ніхто не погодився на розміщення РСМД на своїй території. В іншому випадку, як відкрито говорить кремлівська інформобслуга, «ми розгорнемо таку боротьбу за мир, що нікому мало не видасться».
Так, – ще один сумний парадокс. "Боротьбу за мир", всесвітній пацифістський рух, готова очолити країна, яка затіяла переділ кордонів у Європі; країна, яка загрожує в разі незгоди з нею перетворити опонентів у «радіоактивний попіл»; країна, що у відповідь на санкції загрожувала своїми ракетами (пам'ятаєте футболки «Не смішіть мої "Іскандери"» на грудастих російських селебріті).
З іншого боку, як ми вже відзначали, – нічого незвичайного в цьому немає. Так було й раніше, ще зі сталінських часів. А «корисних ідіотів», найчастіше небезкорисливих, для цієї історії завжди вистачало.
Олег Кудрін, Рига
