Вибори в Україні: монопартійна більшість та інші варіанти
Виборча кампанія з дострокових виборів до українського парламенту 21 липня добігла кінця. Політикам залишаються лічені години, щоб донести свою правду до виборців, в чомусь їх переконати, схилити на свій бік. І однозначно, це – кінець великого політичного циклу, що був пов’язаний із старими елітами та їх впливом на Україну. Яким буде новий цикл та чи стане він новим за суттю? У кого які шанси? Спробуємо розібратися.
Як все почалося
Обставини оголошення в Україні дострокових парламентських виборів, наявність певної конституційно-правової колізії, - одразу наклали на них присмак надуманості і кон’юнктури. Зрозуміло, що в день інаугурації новому Президенту треба було зробити сильний політичний крок. І він його зробив, бо й запит суспільства на це був. Інша справа, що не можна не бачити того очевидного факту, що дострокові вибори були в першу чергу вигідними саме новонародженій політичній партії новообраного Президента.
Чому всі погодилися?
Втім, більшість еліт без особливих проблем погодилися на цю політичну акцію, причому кожна з них– згідно власних міркувань. Новообраному гаранту Конституції була потрібна лояльна Рада, а у разі проведення чергових виборів наприкінці жовтня, через природнє падіння рейтингу, результат міг бути не те що непередбачуваним, але гіршим. А от екс-президенту Петру Порошенку швидкі дострокові вибори були вигідні з огляду на мету залишитися в активній політиці та зцементувати якомога більшу кількість голосів, набраних на президентських виборах (24, 5 %) навколо оновленого політичного проекту «Європейська Солідарність» (ЄС). Приблизно та сама мотивація рухала і Юлію Тимошенко (партія «Батьківщина»), для якої президентські перегони стали, скоріш за все, головним розчаруванням її політичного життя, але й третя позиція на них (13, 4 %) красномовно говорила про можливість серйозного представництва у майбутньому парламенті. Так звані «реваншисти» (в сенсі позначення тих політичних сил, що не підтримували Революцію 2014 року та вважають євроінтеграцію держави хибним шляхом) також бачили шанс розширення власного електорального поля завдяки активності виборців і розгорнутим штабам. Цей шанс конкуренти в цій ніші - «Опозиційна платформа – За Життя» (ОП-ЗЖ і «Опозиційний блок» втратити не могли. Таким політикам як Анатолій Гриценко («Громадянська позиція») та Олег Ляшко (Радикальна партія) було конче необхідно залишитися у політичному процесі, конвертувавши результат, отриманий у квітні, в проходження у парламент. Главі уряду Володимиру Гройсману – випав шанс нарешті стати самостійним політиком.
Чи побачили ми щось «нове»?
Окреме слово про так звані «нові політичні сили», «нові обличчя», яких всі в Україні дуже чекали. Головна з них – партія нового Президента, однойменна з серіалом «Слуга народу», в якому пан Зеленський зіграв роль «президента з народу» і який став чи не ключовим чинником його сенсаційної перемоги у квітні. Системним явищем, звісно, така партія стати не встигла та й не могла. Фактично, партія «Слуга народу» - це черговий експеримент української політики, коли під «бренд» нового глави держави зібралися дуже різні люди.
Втім, до базових 30 % саме симпатиків Зеленського (результат першого туру президентських виборів) додалися ще по «шматочку» й від Тимошенко, й від Гриценка, й від Ляшка, й ті, колишні виборці «регіоналів», які не бачать майбутнього у власних вождях. Так і виникли у «Слуги народу» небувалий для України рейтинг під 50 % потенційних голосів та абсолютне лідерство у всіх соціологічних опитуваннях з прицілом на однопартійну більшість у Верховній раді ІХ скликання.
Змушений був, нарешті, визначитися й ще один лідер громадської думки з несистемних, рок-співак Святослав Вакарчук. Його проект «Голос» мав стати відповіддю на розчарування колишніх виборців Порошенка та «Народного фронту» - в тому сенсі, що сама ідея перезавантаження держави на національних та правоцентристських цінностях не винна, а винні її реалізатори, тобто – влада періоду 2014-2019 років. Відверто скажемо – вийшло не дуже переконливо у пана Вакарчука. Здавалося б, список з громадських активістів та представників бізнесу, волонтерів та ветеранів мав би «влити старе вино у нові міха». Але – образ романтичного героя від політики зіграв із Вакарчуком злий жарт: тому що за цим образом стала надто помітною його об’єктивна неготовність до ролі ефективного політичного лідера. Звісно, для України це не така вже й трагедія, але відповідної організаційної та фінансової підтримки Вакарчуку теж забракло. І це може коштувати «Голосу» дорого – соціологічний рейтинг зараз коливається від 4% (це нижче «прохідних» 5%) до скромних 7-8 відсотків. Як кажуть – на межі.
Ще один відносно новий проект – «Сила і Честь» (СіЧ) екс-керівника СБУ генерала Ігоря Смешка, «сильної руки», тобто - мав би відправити українців у «подорож» машиною часу. Тому що в його складі очікувалася поява зубрів політики призабутого минулого ще часів Леоніда Кучми – на кшталт Сергія Гриневецького чи Володимира Семиноженка, які зберегли реноме управлінців-професіоналів – але все звелося до достатньо незрозумілої комбінації діючих нардепів від одразу декількох фракцій. І – весь ефект Смешка майже вийшов в нікуди. Зараз СіЧ на грані проходження бар’єру 5 % - і вся надія на мобілізацію виборців, що ще зовсім недавно несподівано віддали Смешку аж 6 % на виборах президента.
Хто залишиться у грі?
Що ж сказати про традиційні політичні сили? Кожна з них зробила свої висновки з квітневої електоральної сенсації та пішла своїм шляхом виправлення помилок.
Партія Порошенка зробила ребрендинг та змогла змінити захисну та дещо агресивну риторику на позитивну, але принципову програму захисту головних надбань років президентства Петра Порошенка – тобто, процесу інтеграції в НАТО та ЄС. Це дає поки що рейтинг – від 8 до 11 %. Позитивом слід вважати значне оновлення списку та розставання з найбільш одіозними персонами з оточення екс-президента. Наразі, «локомотив» у списку один – і це Порошенко. Якщо він зможе вижати максимум із своїх базових 16 % у першому турі президентських перегонів – то можна буде вважати завдання виконаним. Але: соціологія поки демонструє скромніші результати, вдається в око й перетікання певної частини виборців до «Голоса», а також зіткнення за електорат Західної України.
«Батьківщина» та Юлія Тимошенко, натомість, вирішили йти перевіреним шляхом та мотивувати головні регіональні осередки боротися за перемогу. Цим й пояснюється принцип формування списку партії - перші позиції там за місцевими керівниками та найбільш перевіреними соратниками. Головною «фішкою» кампанії Юлія Володимирівна знову вирішила зробити мрію про повернення у владу – тепер в якості «досвідченого голови уряду при народному президентові» на тлі традиційного для Тимошенко популізму. Здається, це стало головною помилкою «Батьківщини» - українці цей меседж не сприйняли – з початкових 10 % рейтинг зараз знизився до 6-7 %.
«Опозиційна платформа за життя» Юрія Бойка, Віктора Медведчука та Сергія Льовочкіна грає відкрито та відверто, демонструючи свою проросійську орієнтацію. Метод розширення впливу також був знайдений прямий – масова купівля ЗМІ та відповідно посилена інформаційна атака. Особлива «родзинка» партії – ексклюзивна підтримка її керівництвом Росії, яка веде проти України неоголошену але цілком реальну війну. Підсумок: 10-14 % рейтингу та претензія на друге місце за результатами виборів.
Треба виокремити й цілу групу партій, яким загрожує перспектива не потрапити до нового скликання Ради. І в кожної – своя історія невдачі.
«Громадянська позиція» (ГП) Анатолія Гриценка – яскравий приклад того, як, здається, все добре, й лідер є, й люди правильні, й говорять розумно. А перемоги нема. Складається враження, що невдалий рекламний слоган «перший непрохідний», який був використаний Гриценком ще на президентських виборах 2010 року, розігрує з політичною долею і самого Гриценка, і його партії, дуже сумну історію. Чимало виборців поважають, довіряють (і це підтверджується соціологією), але невпевнені – і тому не голосують. 2, 5 – 4 %, які зараз дають ГП, – це, з великою ймовірністю прощання Гриценка з великою політикою. І не допустити його може тільки безпрецедентна згуртованість електорату «Громадянської позиції». Головним ж «крадієм» рейтингів ГП стала вищезгадана партія генерала Смєшка.
Так само лише згуртованість, а також перший номер в бюлетені, можуть допомогти пройти у Верховну Раду «Опозиційному блоку» Євгенія Мураєва-Олександра Вілкула, за якими проглядаються політичні інтереси найбагатшої людини України, мільярдера Ріната Ахметова. Ця група колишніх провідних фігур часів президентства Віктора Януковича, не змогла переграти Юрія Бойка, головної фігури цього політичного табору, а відтак – єдиного отримувача підтримки з боку Кремля. А тому – рейтинг 3 % та примарні шанси на подолання бар’єру завдяки зниженню загальної явки виборців влітку (це стосується, до речі, усіх партій «на межі») і тотальної мобілізації виборців, що мають відношення до підприємств Ахметова.
«Українській стратегії» прем’єр-міністра Володимира Гройсмана може просто не вистачити часу. Одне діло вибори у кінці жовтня, а два місяці – це все-таки не той час, за який можна надійно закріпитися на політичній авансцені країні, при тому, що головна сенсація виборів «Слуга народу» уже є, а медійного ресурсу явно бракує. Закиди на адресу Петра Порошенка, політичного батька, Володимира Гройсмана також виглядали некоректно. Втім, історія виборів в Україні пам’ятає про чудеса. Зокрема, на попередніх виборах 2014 року за два тижні до дня голосування рейтинг «Народного Фронту» складав 7%, а в результаті ця партія зайняла перше місце з результатом 22%. Так що все може бути.
Серйозні проблеми у «Радикальної партії» з її ліво-популістичним ухилом, який уже дещо набрид електорату. Враховуючи 5, 48 % Олега Ляшка на президентських виборах, тільки прихильність стабільних виборців до цієї конкретної політичної фігури може врятувати й усіх «радикалів» від політичного небуття.
І вже зовсім невдахами слід визнати «Самопоміч» Андрія Садового з рейтингом нижче 1%. Це ще й урок для нинішніх «нових», бо в «Самопомочі» змарнували кредит довіри, наданий в 2014-му, як саме «новим обличчям» в українській політиці. Не можна сказати, що вони були не помітні чи не ефективні в парламенті, але надто вже кидалася у вічі прихильність керівництва партії саме до старих методів у політичних практиках, до яких в українського виборця сформувалася уже рефлекторна відраза. І от – закономірний підсумок - тільки диво може допомогти «Самопомочі» 21 липня.
Що далі?
Вибори пройдуть – а жити із новою Радою доведеться далі. Які можна зробити прогнози?
Дві політичні сили з тих, що беруть участь в перегонах, заявили концептуальне картини бачення майбутнього України і головне мають на цих напрямках практичний досвід і впливових союзників. Це «Європейська Солідарність» та ОП-ЗЖ. Вони протилежні – європейська та євразійська відповідно. Інші учасники виборів, переважно схиляючись, до європейського напрямку, все ж таки на електорально привабливих напрямках віддають перевагу, поки що, гучним деклараціям.
А залежати все буде від фракції потенційного переможця – «Слуги народу» та депутатів-мажоритарників, склад яких, наразі, за день до виборів, аналізу не піддається. Мрія «партії Зе!» про більшість можлива тільки в створенні коаліції із чималою частиною тих самих мало кому, наразі, відомих та прогнозованих кандидатів, які переможуть у 202 мажоритарних округах. «Цеглини на шиї» у вигляді «Батьківщини» чи ОП-ЗЖ Президенту Зеленському та його команді не надто потрібні. Навіщо? Але після виборів країна постане дійсно перед серйозними викликами та загрозами. І реагувати на них має відповідальний та передбачуваний законодавчий орган. Інакше – шкодуватимуть не лише депутати з президентом.
Віктор Чопа, Київ
