Три залізних горішки для Зеленського

Три залізних горішки для Зеленського

Укрінформ
Мир – це війна, справедливість – це «жерсть», а бідняк – майбутній інвестор

Дуайту Ейзенхауеру приписують принцип, за яким завжди потрібно спочатку вирішувати найважливіші питання, а вже потім – найбільш термінові.

Якщо кожного разу братися за термінові, саме через те, що вони термінові, то до «найважливіших» зазвичай руки не доходять. Якщо берешся за найважливішу справу, то є шанс, що ти її колись таки завершиш. А невідкладні – від тебе нікуди не подінуться, ти змушений їх вирішувати в робочому порядку, у вільний від «важливого» час.

Будь-який президент на старті своєї каденції ставить перед собою амбітні цілі. Але є велика спокуса згаяти весь відведений тобі час саме на рішення невідкладних проблем. Нав'язаних ззовні. Накопичених «папєрєднікамі». Коли, начебто, і почуття виконаного обов'язку гріє, і народ задоволений, але нічого зі стратегічного з місця не зрушено.

Особливість «важливих» справ – ще й у тому, що вони зазвичай дуже непрості у виконанні, багатоступінчасті та, як правило, занедбані. Це не горіхи лускати. Шкаралупа у цих плодів сталева, зопалу можна зуби обламати. А часу, насправді, відпущено мало. Не для перебування на посаді. Для життя. І потрібно одразу ж братися за гуж. Починати з того, що – в чільних рядках рейтингу суспільних очікувань. Їх, цих важливих проблем, як ми знаємо, три. Мир, справедливість, зростання економіки.

Ось за них і треба негайно братися. Причому братися з таких позицій, які багатьом не сподобаються.

1. МИР – ЦЕ ВІЙНА

Усі соцопитування показують, що «мир» – головна вимога народу до нового президента. І напевно, немає політичної сили, яка не називала б мир своєю головною метою. Проблема – в тому, що різні верстви суспільства по-різному розуміють – а що ж таке мир. Одні впевнені, що його можна досягти тільки перемогою. Інші – сподіваються на домовленість із Росією. Минула влада бачила мир у нескінченній тривалості й млявості конфлікту, і дипломатичних спробах його заморозки.

Але хоч би якою була тактика чинного президента в цьому питанні, починати треба з однієї істини: українці повинні розуміти – що таке «мир» у сучасних умовах. А кого не візьмеш із військових  стратегів із часів Сунь-Цзи, Клаузевіца і до нинішніх – порядок денний формулюється дуже жорстоко: «Мир – це короткий перепочинок між двома війнами».

Якщо піти далі й погодитися з тезами Ліддел Гарта зі «Стратегії непрямих дій», то миру взагалі не існує – є невпинна гібридна війна. А отже (як це не звучало б цинічно), герої Джорджа Оруелла в цілому були праві у своїх переконаннях: мир – це, дійсно, війна. Хіба що із застереженням: «війна без мільйонних жертв і масових руйнувань».

Зледащілі в тривалому мирі європейці відмовляються розуміти, що в Європі він можливий виключно завдяки НАТО, американським ядерним ракетам і їхньому військово-морському флоту. Там, де не присутній флот США, там триває війна.

Як ми не бажали б ситого, мирного життя в Україні, є універсальна формула від історика Фернана Броделя: «Чого варте самовизначення нації без свого військово-морського флоту і авіації?» Флот і авіація, яких у нас поки що насправді немає, й повинні бути обрамленням усіх пацифістських демонстрацій, що проводяться на Хрещатику.

У Фейсбуці люблять цитувати Маннергейма про те, що, мовляв, «перш ніж давати гроші на оборону, треба створити той рівень життя для людей, який вони хотітимуть захищати». Насправді фінський маршал нічого такого не говорив. Ці слова належать його опонентові, соціал-демократу Теннеру, який вимагав кошти, виділені на лінію Маннергейма, віддати на допомогу з безробіття й на будівництво нового оперного театру. І все це людинолюбство потім коштувало жертв.

Українська нація і кожен її громадянин повинні звикнути до думки, що йому і його дітям, і, навіть, онукам доведеться викладати чималу суму з власного гаманця на армію – щоб тривала ілюзія миру й українці не гинули на війні.

А оскільки мир – це війна, то головною цінністю нашого в цілому мирного існування має стати солдат.

Фото: Операція об'єднаних сил
Фото: Операція об'єднаних сил

Ми сьогодні звикли до того, що чи не щодня хтось із наших гине на лінії вогню. Сприймаємо це, як неминучу плату за мир і звинувачуємо в усьому Путіна. І боїмося собі зізнатися, що такі втрати – це найчастіше провина тих, хто віддає накази, не подбавши про захист солдатського життя. Захопивши зайві сто метрів «сірої зони», командири підставляють своїх підлеглих під ворожий артвогонь. А обладнати бліндажі й вогневі точки під градами противника і в декількох сотнях метрів від його окопів практично неможливо. І ми це бачили у випадку загибелі Яни Червоної.

Чи варта сотня метрів нічиєї території життів наших солдатів? Це питання, яке наше суспільство повинне серйозно осмислити. Наразі вже видно, що Клаузевіц помилявся, коли писав, що велика перемога може бути здобута тільки ціною великої крові. І ця помилка коштувала життя мільйонам солдат першої та другої світових воєн. Історія говорить про зворотне: найблискучіші перемоги здобувалися малою кров'ю, тому що кувалися безкровними методами. Те, що ми називаємо гібридними війнами – інформаційною, економічною, кібер-війною, – це не підступність, а розрахунок мудрих генералів, які дбайливо ставляться до життя солдатів, як невідновлюваного ресурсу.

У сучасній армії добре навчений і оснащений солдат, що вміє виявляти ініціативу й приймати рішення, самотужки здатен вирішити результат бою. Але для цього командири повинні поважати його права і довіряти йому, як головній дієвій особі на полі бою. І потім – уже в мирний час, коли він, часто скалічений фізично і морально, повертається до мирного життя.

Маючи сильну армію, можна вести сильну дипломатію. Можна і закон про особливий статус Донбасу приймати, і з Путіним зустрічатися, і з сепаратистами вести перемовини. Можна вирішувати багато питань майбутнього миру: чи хочемо ми Донбас у складі України чи ні, миру компромісного чи миру ціною кривавої перемоги. Без потужної армії ці суперечки безглузді.

І ще – треба навчитися миру під час війни. Привчити народ до думки, що немає сенсу відкладати життя на потім, як не загрожували б йому гаубиці й Іскандери жадібних до крові сусідів. Нехай люблять і виховують дітей. Дати, нарешті, постійне житло біженцям, не обманювати їх швидким поверненням додому. Все це – важка розмова з народом, але кому, як не президенту, на неї зважуватися?

2. СПРАВЕДЛИВІСТЬ – ЦЕ ЖОРСТОКІСТЬ

Біда попередньої влади – в тому, що, виправдовуючись війною, вона залишала на потім не менш важливу для людей проблему соціальної справедливості. Найперше, говорили, переможемо Путіна, а потім візьмемося за корупцію й бідність. Таке спрацьовує, але тільки в авторитарних державах. У демократичних – народ жадає справедливості не залежно від того, мир надворі чи війна.

Мало того, під час війни потреба в справедливості є навіть більш актуальною. І справа не в тарифах, як прийнято вважати в еліті.

Народ вбачає справедливість у тому, що еліта повинна нести весь тягар війни нарівні з народом. Особливо з тими, хто від цієї війни постраждав. У кого вбили рідних і близьких, хто залишився без даху над головою, зруйнованого ворожими обстрілами, хто змушений був стати біженцем, названим лукавим евфемізмом «тимчасово переміщена особа». Ця тимчасовість давно вже плавно переходить у вічність.

Соціальна справедливість – це коли державні чиновники несуть військову повинність на передку нарівні з селянами, коли заохочують своїх дітей опановувати військові спеціальності, коли відмовляють собі в предметах розкоші, розвагах і відпочинку на Канарах і Мальдівах, віддаючи «все для фронту, все для перемоги».

Соціальна справедливість – це рівна участь усіх, не залежно від походження і доходів, в управлінні державою, рівний доступ до справедливого правосуддя і розподілу ВВП.

Справедливість – це не з добродушності. У стародавнього тюркського бога Тенгрі було три лики: мудрість, прощення і справедливість. І лик справедливості був найжахливішим. Тому що справедливість передбачає покарання і розплату для тих, хто живе не за законами людського співжиття.

Справедливість – це не коли всім порівну. А коли воздається кожному – по ділах його.

Справедливість суду означає не гуманізм, а жорстокість і невідворотність. Коли із сильних і багатих питають суворіше, ніж зі слабких і бідних. Коли вища освіта і солідний соціальний статус якогось убивці повинні бути не пом'якшувальною обставиною в суді, а обтяжливою, бо розумний і вихований краще усвідомлює порочність свого вчинку. Право вимагати суду присяжних повинні отримати не обвинувачені в жорстоких злочинах, як водиться у нас, а їхні жертви. Не прокурори зобов'язані доводити злочинний характер накопиченого багатства, а його власники шукати докази своєї чесності.

Справедливість – це коли за будь-яке умисне вбивство дають довічне, а за ненавмисне – 50 років в'язниці з можливістю дострокового звільнення. Коли брехня перед судом карається 15 роками в'язниці. А опір поліції – 5-ма.

Справедливість – це не тоді, коли забирають у багатих і роздають бідним. Це коли бідного позбавляють пенсії, якщо жодного дня в житті не працював, позбавляють субсидії й допомоги, якщо намагався приховати дохід від ока держави. Це – коли відбирають дітей, якщо у батьків немає часу, аби приділити їм увагу і вберегти від контактів із можливими вбивцями й насильниками.

Обличчя справедливості є страшним, і нам усім потрібно звикнути жити в суспільстві, де багато свобод, але й багато винних і покараних за провину. І усвідомити її, цю соціальну справедливість, як обов'язкове щеплення, від якого – так, часом можна й померти, але яким суспільство захищається від вимирання.

Дуже важка задача для президента. Дуже невдячна і загрожує прокльонами й непокорою. Але комусь колись треба за неї братися.

3. ІНВЕСТОР – ЦЕ БІДНЯК

Щоб опікуватися обороною, потрібні кошти. Щоб справедливо ділити ВВП, важливо мати що ділити. І державі, й людям у ній потрібна розвинена економіка. І тут замало мати захмарні плани, міркувати про світове лідерство в діджитал-технологіях та інше. Потрібен початковий капітал для злету. Потрібні інвестиції. Й інвестиції не іноземного капіталу, в яких усі бачать панацею – бо ж, дурних немає. І не кредити МВФ, від яких не розбагатієш. А кровні заощадження свого, рідного народу.

Ця думка перуанського економіста Ернандо де Сото цитувалася вже не раз. Якщо своїми словами, то звучить вона так: гроші, закопані перуанськими бідняками в огородах, складають суму, в багато разів більшу за закордонну допомогу, надану країні за всі роки її існування.

Гадаю, в огородах українців закопано не менше. Їх би – та й інвестувати в економіку! Злет був би стрімким!

Але не віддадуть бідняки гроші. І не тому, що дурні й жадібні. А тому, що знають: ці гроші у них вкрадуть – і держава не змусить злодіїв украдене повернути. Причина бідності, говорив інший відомий економіст, – не в низьких доходах, а в неможливості капіталізувати ці доходи, змусити гроші працювати на себе, а не проїдати їх.

Головне – переконати бідняків, щоб відкопали й інвестували. Ні, не словами, словам у нас ніхто не вірить.

А зробити так, щоб наш фондовий ринок перестав бути симуляцією – коли немає ніяких публічних акціонерних товариств, а є лише міжсобойчики з розподілу акцій і пастки для простаків-міноритаріїв, замасковані під ПАТ.

Замислитися: чому Прозорро – начебто й добре, але часом – без жодної користі, як відеокамери на шляхах за відсутності патрульної служби: всі злочинців бачать, але ніхто нічого не може з ними вдіяти.

І подумати про те, що треба зробити, аби в країні з'явилася справжня конкуренція, тому що нескінченна пісня про горезвісну вудку замість риби для бідняків, яку співають власники великих риболовецьких флотилій, вже навіть не смішить.

І треба, щоб банки не лопалися, як бульбашки на калюжах, і Фонд гарантування вкладів – не стинав плечима. Й інфляція не знецінювала відкладене на чорний день. І страхові компанії – не наживалися на потерпілих клієнтах.

І не підводила під усім риску кожна нова влада, відмовляючись сплачувати за боргами «попередників».

І це навіть вже не економіка. Це мораль.

Бог його знає, як це все поламати. Але, як мінімум, Зеленський має змусити еліту показати приклад: почати ризикувати, вкладаючи кошти у нестійку економіку країни, а не ховати по сейфах і офшорах. Добре, що є е-декларації, тепер кожен депутат і чиновник може відзвітувати перед народом – у яку передову галузь він вклав свої кровні, продавши зайві машини й заміські будинки.

А почати треба з олігархів – щоб вкладали гроші не в яхти й будинки у Лондоні, а в оборонку, в будівництво житла для переселенців, у галузі високих технологій. Може, за ними й бідняки потягнуться...

*  *  *

Все інше – імпічменти, депутатські недоторканності, кнопкодавство, референдуми, відкриті списки й інший «срочняк» – це лише цеглинки в арку моста, покликаного прокласти для нас дорогу через болото бідності, безвідповідальності й брехні. Самі по собі, без загального проекту – кожна з цих цеглин здатні тільки голосно булькнути, замутивши поверхню трясовини. Що із більшістю з наших реформ якраз і відбувається. Тому все невідкладне слід відкласти доти, допоки не визначимося з тим, що терпить. Поки що терпить.

Євген Якунов. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-