Третя доба дискусій «про Мінськ і не тільки». Куди йдемо?

“Мінськ” став топовою темою в останні кілька діб. Повідомлення сипалися наскільки “кучно”, що журналісти просто не встигали пропускати їх через аналітичне решето. Спочатку представник України в Тристоронній контактній групі в Мінську Леонід Кучма запропонував зняти економічну блокаду з ОРДЛО, а також застосувати новий режим припинення вогню – не стріляти у відповідь. Багато хто ці “кучмівські ініціативи” одразу назвав “шляхом до капітуляції України”.

Прес-секретарка чинного президента Юлія Мендель повідомила журналістам на брифінгу, що фраза, яка розійшлася в медіа (не стріляти у відповідь, тобто), вирвана з контексту. На брифінг Мендель прийшов і Кучма. І взявся переконувати, що усе сказане було виключно його думкою, а не рішенням глави держави.

А тим часом в Кремлі президенту Зеленському висунули ультиматум. Тільки після того, як нове українське керівництво виконає вже досягнуті домовленості – про розведення сил і засобів в трьох конкретних “пілотних” районах на лінії зіткнення, оформлення особливого статусу Донбасу в ув’язці з виборами на цих територіях – можна почати планувати нову зустріч у “нормандському форматі”.

...Ранок п’ятниці заскочив українців сумними новинами. У зоні операції Об'єднаних сил під час обстрілу під Новолуганським загинули двоє бійців Нацгвардії, ще вісім отримали поранення. “Це кричуще порушення Мінських угод – застосування артилерії – свідчить, щонайменше, про часткову втрату управління та контролю над найманцями, - відреагував Президент Володимир Зеленський. - Ми сподіваємося, що російська сторона відновить контроль над цими підрозділами”.

Заява викликала, м’яко кажучи, дискусії. Адже теза про те, що Росія не контролює найманців на Донбасі, прекрасно лягає в логіку російської пропагандистської лінії: “Нас там нет. А если в Украине хотят мира, то пусть договариваются с Донецком и Луганском”.

Тож маємо питання до політичних експертів: що це – нефаховість чи план (якщо так, то на що розрахований), чи, власне, суміш того й іншого?

Ігор Рейтерович: “Останні дивні заяви свідчать про відсутність у влади зовнішньополітичної стратегії”

– З одного боку, ми чуємо дуже багато контраверсійних заяв, які суперечать одна одній, а з іншого – видно певні контури проблеми, коли між людьми, які повинні відповідати за ті чи інші напрями роботи в державі, відсутня ефективна координація. Відповідно, маємо ось такі наслідки, коли Кучма робить одні заяви, згодом вони спростовуються, а потім йдуть заяви з Адміністрації Президента. Я б не шукав ”зради”, однак усе це говорить про те, що завершеної зовнішньополітичної стратегії, яку нам обіцяли ще два-три тижні тому, на сьогодні в новій АП не сформовано.

Що стосується російських заяв, то зрозуміло, що нового президента України випробовують, піднімаючи ставки, щоби мати кращі позиції під час переговорів. Відповідно слідкують за реакцією Володимира Зеленського, а також тих людей, які сьогодні приймають рішення щодо зовнішньо-політичного позиціонування України.

Тобто, про некомпетентність не йдеться. Навпаки, ті люди, які працюють у команді президента в якихось вузьких сферах, вони, безумовно, є компетентними. До фаховості пана Пристайка (заступник глави АП, відповідає за зовнішню політику. - Ред.) у мене питань узагалі нема. Власне, як і питань до фаховості Кучми. Тут питання в іншому. В конструкторі ефективного управлінського механізму. Так от, на сьогодні, маючи фахових людей, цей механізм скласти не вдається. Чому? Ну, з одного боку потрібна політична воля та відповідальність однієї людини, яка візьме на себе цю функцію. З іншого боку, окремі “деталі” є направду не дуже ефективними та високопрофесійними. Скажімо, пан Данилюк на посаді секретаря РНБО викликає багато запитань. Може, міністром фінансів він був непоганим, але це зовсім інша сфера роботи, яка потребує відповідного досвіду. І це він має впливати на питання, про які ми зараз говоримо: війна на Сході, деокупація Криму, і безліч інших питань, пов’язаних з російської агресією.

Відтак, така ситуативна реакція говорить про те, що система поки що ще не склалася, механізм не запрацював. Залишається сподіватись, що рано чи пізно це станеться.

Михайло Басараб: “Якщо заради формального припинення вогню піти на все, це ще не означатиме перемоги у війні”

– На мій погляд, якщо це не злий умисел, то свідчення відсутності системної позиції стосовно держави-агресора, її дій та долі окупованих територій. Фактично останні заяви є ігноруванням реальних обставин та бодай тієї позиції, яку сформувала Україна у попередні п’ять років. Так, до цієї позиції було чимало зауважень. Однак за ці п’ять років Україна сформувала більш логічну, більш чітку позицію щодо РФ та окупованих територій, аніж те, що ми сьогодні чуємо від президента Зеленського і його представників.. Але ж ми розуміємо, що формальне припинення вогню не означає перемоги у цій війні. І аж ніяк не означає, що Росія припинить застосовувати інші інструменти тиску на Україну. Адже збройне протистояння – це лише частина масштабної гібридної агресії, яка передбачає і політичний, і економічний вплив, в загалом ставить за мету повернення Україну в сферу геополітичних впливів Москви.

А ще заяви про втрату контролю над так званими бойовиками Л/ДНР – це незнання українського законодавства. Адже в лютому 2018 року було ухвалено закон про тимчасово окуповані території, в якому чітко визначено, що так звані бойовики з псевдореспублік є нерегулярними збройними формуваннями у складі військ Російської Федерації. Оскільки вони отримують фінансування, озброєння від РФ, отримують накази від російських військовослужбовців. Тобто, перебувають під повним їхнім контролем. А, відтак, є складовою частиною окупаційної армії. І тому заяви про втрату контролю - це досить дивно. Навпаки, немає жодних підстав говорити про те, що Росія втратила контроль над бойовиками Л/ДНР.

Віктор Таран: “Це не наївність і не компетентність…”

– Офіційна заява Зеленського і його представників, зокрема остання – щодо “чергового порушення Мінських угод” та “часткову втрату управління та контролю над найманцями з боку російської сторони” – це ніяка не наївність і не компетентність. Це набагато гірше. Це означає на свідомому та підсвідомому рівні і донині несприйняття Росії як агресора. В їхньому розумінні війну почала стара влада для того, щоб “заробити грошенят”. А оскільки старі пішли, треба докласти трошки зусиль, і все повернеться як було. Мир з Росією, серіал “Свати”, продаж мультиків та фільмів. Але неминуче треба зрозуміти декілька речей. По-перше, це Росія, а не Україна розпочала війну, коли окупувала Крим. По-друге, це Росія розпочала війну на Донбасі. Спочатку вона завела туди терористичні угруповання, а потім регулярні війська. Результатом цього стали тисячі вбитих українських солдат і добровольців та мільйони біженців. По-третє, українській владі: ні минулій, ні нинішній, – війна не вигідна. Вона вигідна тільки Росії. По-четверте, інтерес Росії один – це знищити суверенітет і державність України. Протягом останніх 350 років це далеко не перша українсько-російська війна і, думаю, що далеко не остання. Тому Росія не припинить війну, а й далі працюватиме на ескалацію конфлікту. По-п’яте, оскільки війна вигідна Росії, то Україна її може завершити або перемогою, або капітуляцією. Третього не дано. Відтак, чим швидше президент усвідомить цю просту істину, тим швидше, як Верховний Головнокомандувач, почне адекватніше захищати інтереси країни та її суверенітет.

І останнє. Якщо президент цього не усвідомить й надалі протистоятиме Росії виключно заявами та вірою в “Мінськ”, то Росія лише посилюватиме тиск....”

Мирослав Ліскович, Київ