Історія “президентських” серверів: коли піар важливіший за нацбезпеку
Інформація новопризначеного секретаря РНБО Олександра Данилюка про зникнення із ситуативної кімнати (Ситуативного центру президента України) в Адміністрації глави держави моніторів і серверів із секретними даними неабияк збурила суспільство. Відео, у якому посадовець показав спустошені кімнати Центру, швидко набирає перегляди. При цьому головне, за словами Данилюка, – не заподіяний матеріальний збиток, а те, що, мовляв, зникло серверне обладнання із купою державних таємниць. З’ясовуємо, чи справді є підстави для занепокоєння, чи, як це у нас буває, – йдеться лише про намагання “роздмухати бурю у склянці води”? І якщо так – то з якою метою?
1. Чи справді існує небезпека витоку секретних даних?
Майже одразу тривожні повідомлення із відео Олександра Данилюка спростували – і прес-секретар Порошенка Святослав Цеголко, і колишній заступник глави адміністрації президента Дмитро Шимків, і екс-секретар РНБО Олександр Турчинов. За їхніми даними, техніку, яку використовували в ситуативній кімнаті, свого часу брали в оренду, а встановлений там сервер був транзитним, призначеним для трансляції відео та інших даних із захищених ресурсів, розташованих деінде (в РНБО, Держприкордонслужбі, СБУ та в інших відомствах), і інформація на ньому не накопичувалась. Турчинов окремо наголосив: “Головний ситуативний центр Ради нацбезпеки та оборони перебуває під надійною охороною і працює у штатному режимі".
2. Як це, «орендувати оргтехніку» для ситуативної кімнати в АП?
За словами Дмитра Шимківа, Ситуативний центр президента облаштовували за принципом “зі світу по нитці”. Зокрема, там встановили обладнання, свого часу закуплене для потреб ЦВК, яке комісії так і не знадобилося, а також мережеву й офісну техніку, яку “із панського плеча” передав Нацбанк. Екс-посадовець упевнений: усе це обладнання, яке перебуває на балансі Держуправління справами, зберігається у президентській адміністрації. А ось устаткування, якого не вистачало, – зокрема, великі монітори, – довелося брати в оренду. Оскільки у 2014-2016 роках діяла постанова Кабінету міністрів “Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету”, яка забороняла придбання комп’ютерної техніки для держструктур.
До документа неодноразово вносили зміни, впроваджували поступові послаблення, але остаточно постанова втратила чинність лише у жовтні 2016 року. Тож в оточенні колишнього президента стверджують: “жадібний Порошенко” сам платив за оренду додаткового обладнання. Інше питання, чому ніхто не замислився про оснащення Ситуативного центру “не позиченим, а власним” устаткуванням, яке б пройшло усі перевірки і отримало належний захист від зламу та зчитування інформації, у 2017-2018 роках? Адже йдеться не про “заощадження коштів Порошенка”, а про питання національної безпеки. І у цьому було б легко переконати й політиків, і суспільство. Чому цього не сталося, нині доводиться лише гадати.
Водночас, на думку Дмитра Шимківа, ніщо не заважає зробити це зараз. Тим паче, що йдеться не про такі вже й великі кошти – їх цілком можна знайти у межах бюджетних асигнувань, передбачених на забезпечення діяльності президента і РНБО. "Для відновлення роботи кімнати потрібні лише екрани та відеосервер, кабелі вмонтовані”, – пояснив Шимків.
3. Чому про зникнення апаратури першими дізналися соцмережі, а не спецслужби?
Звісно, за рівнем міфологізації комп’ютерному обладнанню “ситуативної кімнати” в адміністрації українського президента до коштовних панелей легендарної “Бурштинової кімнати” дуже і дуже далеко. Та все ж нині його активно “шукає” ледь не половина українських користувачів соціальних мереж. При цьому багато хто навіть після роз’яснень Шимківа, Цеголка й Турчинова продовжує тролити колишнього главу держави та його оточення – мовляв, “який же жадібний і дріб’язковий той Порошенко!”... Ще частина “радіє” за Олександра Данилюка, котрий уже першого дня після призначення “сів у калюжу”, оприлюднивши неперевірені відомості – мовляв, за принципом “чув дзвін, та не знаю, де він”... Відповідно, маємо безліч жартів і мемів на цю тему. І лише одиниці намагаються так би мовити “глобалізувати” проблему та застерегти суспільство, змусивши винести із цієї ситуації важливий урок, який дозволить уникати подібних випадків у майбутньому.
І перший висновок у цьому зв’язку очевидний: на які б посади не призначали українських політиків, дуже часто вони продовжують залишатися “політиками”, так і не перетворившись на “державних мужів”. Як би діяв у подібній ситуації посадовець у “цивілізованій” країні? Правильно – негайно б доручив спецслужбам розпочати розслідування, знайти і покарати винних. І лише по завершенні слідства (та й то не в усіх випадках) оприлюднив би звіт про проведену роботу у ЗМІ... і можливо в офіційному Твіттері. Інша справа, що в умовах демократії “шила в мішку не заховаєш”, і рано чи пізно ця “історія” однак потрапила б у пресу. Але при цьому спецслужби виграють час і встигнуть “просунутись” у розслідуванні. А у нас секретар РНБО (людина, яка “за статусом” знає не менше – а у конкретному випадку – певно, набагато більше) державних таємниць, аніж президент, замість СБУ, ДБР, управління держохорони та інших уповноважених структур, звертається до виборця. Хоче сподобатися йому “харизмою викривальника”, здивувати відкритістю нової влади і “себе у владі”. Звісно ж, у відкритості і гласності немає нічого поганого. Але ж має бути якась межа! Інституту державної таємниці ніхто й ніде – навіть, у найдемократичніших країнах – не скасовував. Особливо, коли така інформація стосується національної безпеки – потенційної “пробоїни” у системі управління державою, котра перебуває у стані війни. Ми ж натомість “маємо, те що маємо”: головний хранитель державних секретів діє за принципом “що бачу, про те і співаю”, точніше, “в умовах діджиталізації” – “що знімаю, те і стрімлю”...
Лише за добу після появи резонансного відео Державне бюро розслідувань відкрило кримінальне провадження за фактом зникнення моніторів та серверів з будівлі адміністрації президента. До того ж, така ініціатива, вочевидь, стала наслідком широкого публічного обговорення теми, а не звернення чи доручення секретаря РНБО... Що це? Непрофесійність і недостатній рівень усвідомлення ситуації? Чи готовність усе – навіть, інтереси національної безпеки – покласти на вівтар політичної боротьби? Готовність на все, аби остаточно “потопити” опонента, “недочавленого” на президентських виборах так званими “73 відсотками”?..
“Інакше як елементом виборчої технології заяву секретаря РНБО я б не назвав, – наголошує в коментарі Укрінформу директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала. – Насправді ця “історія” не мала б потрапити у публічну площину – принаймні, до завершення фахового розслідування. Але ж слідство завершиться, певно, уже після дострокових парламентських виборів! А партії “Слуга народу” вигідно говорити про те, що усі українські політики (окрім них) погані, постійно. Так ЗеКоманда вела президентську виборчу кампанію, здобуваючи голоси завдяки протестному електорату, так продовжує діяти й зараз: подібні ситуації – прекрасна можливість як-то кажуть “затаврувавши” попередників”.
Також Віталій Бала звертає увагу й на деякі інші можливі резони “випліскування” цієї теми у публічну площину. Мова, приміром, про намагання відвернути увагу від зроблених до цього заяв Олександра Данилюка, який, зокрема, розповідав про те, чим має і чим не повинна займатися РНБО. Нагадаємо, експертів і представників патріотично налаштованої громадськості неабияк непокоїть те, що у перших заявах нового секретаря Ради нацбезпеки та оборони не було жодної конкретики стосовно ставлення до війни на Донбасі, окупації Криму, роздачі російських паспортів в ОРДЛО та інших питань, які безпосередньо стосуються його компетенцій. Натомість – розмови про майбутні реформи в суміжних галузях і хорошу “команду радників”, яка швидко приготує “панацею” від усіх бід країни...
Олександр Радійчук, Київ
