Уроки 2010-го: як четвертий президент став диктатором
Як свідчать історія та повсякденне життя, нікому - ні окремим людям, ні політичним силам, ні цілим народам і країнам - не вдається повністю уникнути помилок. При цьому ознакою сильних держав і націй є вміння вчитися на своїх невдачах та не повторювати чужих прорахунків... Навіть, у новітній історії українці вже не раз набивали гулі, роблячи чи дозволяючи іншим робити неправильні кроки. І було б лише півбіди, аби нас із неабияким “ентузязізмом” не тягнуло бодай кінчиками пальців наступити на “старі граблі”, перевіряючи на міцність свої лоби... Вочевидь, нині ми стали свідками (і учасниками) ситуації, коли ризик спрацювання “старого-доброго” сільгоспреманенту зріс у рази. І наслідком, не дай Боже, може стати необхідність використання іншого сільськогосподарського знаряддя (того, яке так любить відомий політик з ініціалами О.Л.). Тож чи не краще уникнути цього, згадавши про старі помилки і про їх наслідки? Для цього Укрінформ (без жодних паралелей та висновків) вирішив нагадати про дещо призабуті навіть журналістами і експертами (не кажучи вже про широкий загал) події початку нинішнього буремного для України десятиліття...
Березень 2010-го. До чого може привести “бездумна одностайність” у владі
Далекий вже перший рік президентства “міцного господарника” і “проффесора” Віктора Януковича. Повноваження керівника держави він отримав 25 лютого. І одразу ж (а ймовірно, ще до інавгурації) взявся за перепідпорядкування собі усіх гілок влади. Що дозволило експертам уже менш ніж за місяць каденції нового (на той час) президента зробити невтішні для країни висновки: “В Україні активно будується новий політичний режим. Де-юре країна залишається парламентсько-президентською республікою, де-факто формується президентсько-парламентська система влади. Більше того, проявляється тенденція до встановлення одноосібної влади В. Ф. Януковича, створення режиму „Великого Боса”, („Головного Начальника країни”). На вершині владної піраміди знов Президент України, від якого залежать всі інші інституції влади. (фрагмент “Висновків Аналітичної доповіді “Перший місяць президентства Януковича”, підготовленої фахівцями Центру прикладних політичних досліджень “Пента”)
Утім, суспільство (частково — завдяки притаманній нам інертності, частково — під дією “поствиборчого засліплення”, а може, й керуючись “потребою сильної руки”) чи то не помічало, чи навпаки сприймало “на ура” перші “дзвіночки” майбутньої української трагедії. Перед виборами Янукович обіцяв привести до влади "монолітну та відповідальну команду однодумців", стиль діяльності якої разюче відрізнятиметься від "взаємних сварок та звинувачень" тогочасних (кінець 2009-ого року) керівників держави. І вже у перші місяці правління “проффесора” країна справді забула про чвари між президентом і прем’єром, які так “бісили” нас за президентства Віктора Ющенка. Але якою ціною?
Серіал “Повелитель народу”. Частина 1: “Коаліція — так (оце так!) коаліція”
Одразу ж після інавгурації Януковича стало зрозуміло: своїм першочерговим завданням він вважає усунення Юлії Тимошенко з посади прем’єра, а відтак - формування підконтрольного Уряду. Законних підстав для цього не було. Адже навіть за умови підтримки ВР рішення про відставку Тимошенко її уряд, за Конституцією, мав виконував обов’язки до затвердження кандидатури нового прем’єра і формування нового Кабміну. Тобто, щонайменше ще кілька місяців. Але тоді Януковичу і Ко підсобив парламент, який, як-то кажуть, “ліг” під президента. Зокрема, і завдяки феноменальній здатності наших політиків у потрібний момент “перелицьовуватись під переможця”. Подробиці — у витримках із доповіді аналітиків “Пенти”:
“Ще на фінальному етапі президентської виборчої кампанії ПР вдалося сформувати навколо себе ситуативну парламентську більшість за участі фракцій КПУ, Блоку Литвина, позафракційних депутатів, окремих представників НУНС та БЮТ. Після цього планувалося створити нову парламентську коаліцію у складі ПР, НУНС та Блоку Литвина. Проте цей план не спрацював. Формально коаліційний процес стартував 2 березня, коли було оголошено про припинення існування коаліції БЮТ, НУНС та Блоку Литвина, але реальні коаліційні торги почалися ще в середині лютого, коли стало очевидним, що Янукович буде новим президентом. Потенційні коаліціанти із НУНС почали торгівлю і стали претендувати навіть на посаду прем’єр-міністра, що не влаштовувало ПР. Паралельно з’ясувалося, що у фракції НУНС не має реальної кількості голосів (37 і більше) для створення коаліції з ПР. І тоді регіонали задіяли запасний план – створення парламентської коаліції фракцій ПР, КПУ, блоку Литвина, позафракційних депутатів і окремих депутатів із фракцій НУНС та БЮТ”...
Звісно ж, ніхто не забороняє політикам вести відкриті чи й підкилимні (куди ж без них в Україні?) переговори щодо формування будь-яких коаліцій. Якби не було “але” - для того, щоб легітимізувати таке “вавилонське об’єднання”, довелося під це, як нині модно говорити “політико-правове рішення”, “ламати” закон і порушувати процедуру. У підсумку народні обранці дали “одобрямс” змінам до Регламенту ВР, які дозволили відповідний алгоритм створення парламентської коаліції. Попри застереження опозиційних політиків, громадськості і незалежних експертів щодо неконституційності такого способу формування “коаліційного колгоспу”. Та хіба могли лише апелювання до Конституції зупинити “легітимного”, котрий, як потім з’ясувалося, вже за кілька місяців руками підконтрольних депутатів і суддів КС успішно ревізував навіть сам Основний український Закон? Тож уже 10 березня Янукович підписав законодавство про зміни до регламенту. А наступного дня у парламенті з‘явилась нова коаліція - “Стабільність і реформи”, так звана “коаліція тушок”. І вона одразу ж виконала наказ “шефа із Банкової” — сформувала новий уряд, в якому вже не знайшлося місця ані Юлії Тимошенко (для якої відтоді почалася своя окрема історія), ані іншим (із того часу) опозиціонерам. Вранці 11 березня заявили про створення нової парламентської коаліції, за дві години – опівдні – Верховна Рада призначила Миколу Азарова на посаду прем’єра (242 голоси), а ще за 15 хвилин 240 народних депутатів проголосували і за склад нового Кабінету міністрів. Бліц-криг виявився успішним для Януковича, але, як згодом з’ясувалося, — убивчим для країни...
Серіал “Повелитель народу”. Частина 2: “Кадри. Не професіоналізм — а лояльність”
Уряд Миколи Азарова, сформований 11 березня 2010-ого, виконував кожну забаганку президента, забувши про своє підпорядкування парламенту.
“Микола Янович і був делегований на посаду прем’єра тому, що бувши першим заступником Януковича в його перших двох урядах, продемонстрував і відсутність самостійних політичних амбіцій, і риси ідеального виконавця волі свого політичного лідера. Персональний склад уряду і особливості його формування також підтвердили провідну роль Януковича у цьому процесі”. (Аналітична доповідь “Перший місяць президентства Януковича”, березень 2010-ого року)
Новий президент також швидко здійснив призначення керівників основних силових структур. При цьому високі посади отримали багато людей, яких за нинішньою термінологією можна назвати “реваншистами”. Це стосується і верхівки силовиків, і регіональних підрозділів. Приміром, серед новопризначених керівників обласних управлінь МВС – переважна більшість тих, хто був звільнений у 2005-ому після зміни влади (декого з них свого часу навіть звинувачували у незаконному впливі на вибори). “Показовим є тотальне оновлення керівників обласних управлінь СБУ і МВС. Новий президент будує не лише єдину вертикаль виконавчої влади, а й єдину вертикаль силових структур, яка підпорядковуватиметься керівнику держави”, - зазначали автори Аналітичної доповіді Центру “Пента”. Аналітики також звернули увагу на те, що “майже половина керівного складу кадрового корпусу нової влади є членами Партії регіонів, абсолютна більшість належить до найближчого оточення або до клієнтел (залежних і пов’язаних соціальними та економічним зв’язками — партнерів по бізнесу, співробітників, помічників, водіїв тощо - ред.) ключових фігур нової влади. Перші кадрові призначення були зроблені в основному за принципом політичної та особистої лояльності, інколи на шкоду професіоналізму”...
Тож поступово уся вертикаль виконавчої влади переорієнтувалась на Банкову. Надалі ж така модель почала перетворюватися на диктатуру. І згодом фактична ситуація була “оформлена” де-юре. Бо за тих обставин це було неминучим. Адже “об’єктивний розрив між юридичною формою і новим політичним змістом системи влади в Україні рано чи пізно призведе до необхідності розв’язати це протиріччя. Віктор Янукович і його найближче оточення через певний час можуть спробувати і юридично повернутись до президентсько-парламентської форми правління... Через певний час і нова влада, і країна в цілому постануть перед вибором – або збереження конкурентної демократії, або перетворення нового політичного режиму в українську версію керованої демократії”. (Аналітична доповідь Центру “Пента”, березень 2010-року). Зрештою, це й було оформлено сумнозвісним вересневим рішенням Конституційного суду.
Серіал “Повелитель народу”. Частина 3: “Доки суд — “в кишені”
Віктор Янукович вже в перші дні своєї каденції спробував “закинути вудку”, аби дізнатися, “чим дихає” керівництво основних судових інстанцій країни. Одну з перших робочих зустрічей він провів саме з керівниками вищих судових інстанцій – головами - Конституційного суду Андрієм Стрижаком, Верховного суду Василем Онопенком і Вищого господарського Сергієм Демченком. Формальний привід — ініціювання судової реформи. В перший місяць президентства Януковича відбулись і перші кадрові зміни в керівництві вітчизняної системи правосуддя. Новим керівником Вищої ради юстиції призначено Володимира Колесниченка, екс-голову Печерського суду і кума тодішнього керівника парламентського комітету з питань правосуддя, горезвісного “підрах-я” Сергія Ківалова. Це стало першою спробою влади підпорядкувати собі й судову систему країни. Ревізія Конституції у вересні того ж таки 2010-ого також готувалася стрімкими темпами... У світовій історії було багато обраних начебто у демократичний спосіб політиків, які, прийшовши до влади, перетворювались на диктаторів, намагаючись зосередити у свої руках якомога більше повноважень. Віктор Янукович — один із них. Після перемоги на президентських виборах 2010-ого він неодноразово намагався скасувати обмеження повноважень глави держави, запроваджені політичною реформою 2004 року. Зокрема, майже одразу “проффесор” намагався “проштовхнути” закон про референдум, на який можна було винести питання про скасування змін до Конституції. Проте, від цієї ідеї відмовились. Натомість президент (через подання 252 парламентаріїв) оскаржив реформу у Конституційному суді. І судді ухвалили вигідне для “гаранта” рішення, яке оприлюднили 1 жовтня: Україна повертається до Конституції у редакції 1996 року. Автори подання наполягали на нелегітимності закону №2222, який у 2004 році змінив Конституцію, мовляв — через порушення процедури ухвалення. КС погодився із цим і визнав "таким, що не відповідає Конституції (є неконституційним), закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття". Таким чином, Янукович перебрав повний контроль над виконавчою владою. Зокрема, повернено норми, відповідно до яких “Президент призначає за згодою ВР прем'єр-міністра та генерального прокурора. Припиняти їхні повноваження він може одноосібно. Президент призначає за поданням прем'єр-міністра міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій. Припиняти їхні повноваження він може одноосібно”. Тобто, роль Верховної Ради у кадрових призначеннях відтоді була зведена до функцій статиста. Особливо, якщо більшіcть парламенту підпорядкована президенту. Система стримувань і противаг перестала працювати.
Деякі експерти назвали рішення КС “історичним”. Адже “в новітній історії України не було прецеденту, щоб визнавалися неконституційними та скасовувалися не окремі законодавчі чи нормативні акти, а норми Основного Закону”. Результатом стали події кінця 2013-ого - початку 2014-ого і все подальше. Але то вже інша “історія”...
Олександр Радійчук, Київ
