Скільки протримається столітній рейх Путіна
Тиждень в Росії почався з теоретичного загострення застарілого, давно не лікованого імперства. В «Независимой газете» вийшла стаття Владислава Суркова, який має таку неоднозначну посаду «помощник Президента РФ» – чи то середньої руки клерк, чи то «сірий кардинал». Цей матеріал «Долгое государство Путина» можна просто висміяти, як зробив багато хто. І він того заслуговує: безліч внутрішніх логічних суперечностей; високопарне обговорювання банальностей на захист державного єдиноначалія, авторитаризму; прозора кар'єрно-політична підоснова виходу матеріалу.
Але є дві причини, через які статтю варто розібрати докладніше. Перша, загальна – до неї, як і до будь-якого матеріалу або книги путінських теоретиків (Вайно, Мігранян, Дугін тощо) потрібно ставитися серйозно, тому що Путін, який сидить у золотій інформаційної клітці, її прочитає, а то, гляди, візьме на озброєння, щоб знову поекспериментувати з країною та світом.
А значить, вчитатися в статтю варто – щоб зрозуміти, до чого ще нам потрібно бути готовими.
Є і друга причина, приватна – варто пам'ятати, що Сурков як «помощник Путина» курирує український напрямок, точніше кажучи, окуповані території українського Донбасу. І це у матеріалі теж проявляється.
ЧАС І КОНТЕКСТ НАПИСАННЯ «ДОЛГОГО ПУТИНА»
Чому стаття з'явилася тут і зараз?..
Суркова на якийсь час взагалі віддалили від першого ряду кремлівської годівниці. А повернули його туди якраз напередодні агресії проти України. Втім, становище Суркова там не дуже тривке. Була велика ймовірність, що минулого року його відсунуть від кураторства Донбасом. Тому на майбутнє ризикувати не хочеться.
Автор концепції путінської «суверенной демократии» вирішив, що саме час нагадати, хто тут головний теоретик. Завдяки цьому – закріпитися на своїй посаді, а якщо пощастить, то і застрибнути на декілька сходинок вище. У цьому сенсі, звичайно, головний читач статті про "путинизм" – сам Путін. Але стаття написана не тільки для «вождя». Це ще і антидемократичне розбещення російського населення, цинічне і холоднокровне привчання його до нібито нормальності авторитаризму. А також – аналогічне послання до Заходу: «Приєднуйтесь до нас. Спочатку буде важко, але потім звикнете».
Говорять і ще про одну, абсолютно конкретну причину виходу тексту саме зараз. У січні авторитетний штатівський журнал Foreign Policy включив Суркова у список сучасних «100 світових мислителів», після чого західні журналісти почали звертати на нього більшу увагу. І це, цілком звичайне позитивне для нормальних країн явище, у Росії може стати фатальним: коли не просто від корита відсунуть, але і запроторять за ґрати.
Тому «мыслителю», цілком можливо, довелося спішно доводити свою любов і лояльність «вождю».
Що ж там натеоретизував Сурков?
ІДЕАЛ – ПОВНА ВТРАТА ІНТЕРЕСУ ДО ДЕМОКРАТІЇ
Починається матеріал з «вражаючої глибиною та зухвалістю» (два «ха») цитати неназваного автора: «Это только кажется, что выбор у нас есть». Аналітики заходилися шукати джерело мудрості. Але відразу так не знайшли. Але насправді, абсолютно не важливо, ким це було сказано, головне, коли – п'ятнадцять років тому. Тобто взимку 2004 року, напередодні других «выборов Путина», настільки безальтернативних, що навіть Жириновський з Зюгановим висуватися не стали. Тобто, нечувано глибока і зухвала мудрість Суркова насправді виявляється черговою екстраполяцією безальтернативного путінського минулого в безальтернативне путінське майбутнє.
Сурков займається, як би це сказати... випереджаючим теоретизуванням: тобто, відштовхуючись від того, що у Путіна на розумі зараз, намагається вгадати/підказати, що у цих звивинах ще має з'явитися. Щоб згодом втілитися у життя.
Але водночас – у голови підданих вкладаються убивчо прості меседжі. Перший і головний з них: будь-який демократичний вибір – це ілюзія. Ідеал, якого хотів би досягти вірний путінець Сурков: «Полная утрата интереса к дискуссиям на тему, какой должна быть демократия и должна ли она в принципе быть».
І саме зараз – оптимальний час для всеросійської дискредитації виборів. Чому? Відповідь лежить на поверхні: у зв'язку з майбутніми виборами в Україні.
Російське ТБ, преса знову «переселили» росіян в Україну. І це вже не просто ксенофобія з українським акцентом. Це також кінські дози неприйняття будь-якої виборчої системи, виборів, демократії як такої. «Цирк з кіньми», «дурний театр» – про українську демократію, нехай недосконалу, але реальну, таку, що розвивається, у Росії йдеться виключно так. Але, напевно, не дуже допомагає. Тому саме час вкласти в голови росіян думку, що їм самим, розумним і хитрим, демократія вааще не потрібна.
І не тільки росіян! Сурков цілком відверто уточнює, що завдяки жорсткому і дорогому іномовленню «Россия вмешивается в мозг» жителів демократичних країн (при цьому, щоправда, він скромно замовчує про солідну фінансову підтримку маргінальних політиків Заходу, прямий підкуп еліт, про централізований вплив через соцмережі, про діяльність по лінії Росспівробітництва і РПЦ). Таке самовикриття у намірі поширити моду на авторитаризм і на країни стійких демократій є дуже показовим. А далі Сурков лиш намагається знайти оптимальну упаковку для найкращої реалізації експортного потенціалу путінського авторитаризму. У підсумку виходить «умеренно еретический» опис «путинизма» для інших країн, насамперед демократичних, – інакше, мовляв, не повірять.
СПИСОК ІМПЕРІЙ – УЖЕ БЕЗ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Застосувавши вдалий, на його думку, термін «путинизм», придворний філософ пробує вивести його витоки з якихось зарубіжних позитивних прикладів: ідеологія «Шести стріл» Ататюрка, П'ята республіка де Голля, батьки-засновники Сполучених Штатів. Але, за анекдотом «як не збирай, виходить автомат Калашникова», і у нього у підсумку виходить лише чергова теорія «своего пути», на кшталт маоїзму, чучхе або «п'ятої імперії» імперця Проханова.
На останньому, до речі, варто зупинитися докладніше. «Последний солдат империи», він же «соловей Генштаба» Олександр Проханов першою серед бажаних імперій називав «Києво-Новгородську Русь». Сурков же зі своєї моделі її викреслює. І це явно позитивний факт для України: схоже, Сурков, як куратор окупованого Донбасу і постійний парламентер з Волкером, констатує втрату надій на повернення Києва, України в імперське стійло.
В результаті історія Росії у нього обмежується «четырьмя основными моделями государства»: «государство Ивана Третьего (Великое княжество/Царство Московское и всей Руси, XV–XVII века); государство Петра Великого (Российская империя, XVIII–XIX века); государство Ленина (Советский Союз, ХХ век); государство Путина (Российская Федерация, XXI век)».
Тобто, великий князь, великий імператор, великий Ленін і, треба так розуміти, великий Путін. Славна, і у певному сенсі безнадійна компанія. Але саме таким строєм пропонує автор йти Путіну і Росії загалом далі – у XXI століття. Скільки було на це «моделювання» покладено голів двома монархами й більшовиком – росіяни повинні знати. І готуватися до нового експерименту над народом.
Думка про те, що Росія може бути успішною лише в диктатурі, закладена в останній частині сурковського опусу.
Так, у нас з Путіним чесна диктатура і ми цього не приховуємо, з викликом пише Сурков. І що? Так, найбільш брутальні конструкції силового каркасу РФ йдуть прямо по фасаду, не прикриті дурними архітектурними надмірностями. І що? Звикайте, панове, це нормально. А ще – можете у себе спробувати. Може, вам сподобається. Так, функція держави – не торгувати, економічно і соціально розвиватися, захищати від труднощів населення, її роль – територіально приростати, захищатися і нападати. Ми так вважаємо і робимо. А що ви нам зробите? Так, може, змиріться з цим?..
МІСТИЧНА ДОВІРА НАРОДУ ДО ВЛАДИ
Залишається лише одна теза, з якою потрібно розібратися пропутінському автору. Хто і що є джерелом влади в цій країні? Ні, не цар – це було б надто просто. Автор винаходить нове поняття. Це якийсь «глубинный народ», який не розуміє і не сприймає еліта та інтелігенція. Корінна функція глибинного народу – «осаждать, придавливать к земле» «космополитический» (яке ж слівце автор знайшов на історичному звалищі) політ прагнень.
Але якщо, як пише Сурков, народ «в мероприятиях участвует, но несколько отстраненно, на поверхности не показывается, живя в собственной глубине совсем другой жизнью», то хто і як виражає його волю? Вгадайте з одного разу! «Умение слышать и понимать народ, видеть его насквозь, на всю глубину и действовать сообразно – уникальное и главное достоинство государства Путина».
Дозвольте, а як же дізнатися, що почули правильно, якщо виборів немає, та й опитування Левада-центру фіксують все більшу недовіру?
На цей випадок Сурков підстраховується, спеціально обмовляючись, мовляв, «глубинный народ всегда себе на уме, недосягаемый для социологических опросов». І тільки вождь, фюрер, дуче чує якимось неймовірним слухом биття його серця. І все тому, що «государство Путина адекватно народу, попутно ему», і «в новой системе все институты подчинены основной задаче – доверительному общению и взаимодействию верховного правителя с гражданами». Невидимий, недоступний соціології, якийсь потойбічний зв'язок виходить. Та ще й зашифрований, тому що зрозуміти сказане народом може тільки Путін, як медіум. Тут, схоже, Сурков впадає в повну містику.
Звідси висновок: нинішня РФ, що скачується до тоталітаризму й культу особи – це не тимчасове божевілля, це – одна з іпостасей вікового бажання глибинного народу. Але не намагайтеся це перевірити, тому що воно не перевіряється, і не намагайтеся це виправити, тому що не виправляється.
У фіналі Сурков обіцяє... ні, не «тысячелетний рейх», але, принаймні, столітню путінську Росію, як природний і єдино можливий стан великої спільності народів, яка збільшується і збирає землі, «выживающей и возвышающейся российской нации». При цьому етнічний або, не дай Боже, расовий елемент автор взагалі не чіпає, оскільки у такому випадку він би взагалі не відрізнявся від Муссоліні чи Розенберга.
БЛЕФ У ФОРМІ ТЕОРЕТИЗУВАННЯ
Так що ж у підсумку? Який післясмак і які міркування по собі залишає цей матеріал? Повторимося, при всій її теоретичній несерйозності, банальності, алогічності, а то й абсурдності окремих тез, до статті варто відноситися цілком серйозно. Вона побудована за всіма принципами НЛП. Неспішний, впевнений виклад: мовляв, це погано, а це добре; а це ні погано, ні добре, але просто так і є – і нічого виправити не можна. Оскільки глибинний народ не дасть.
Мета матеріалу (окрім кар'єрного прогину перед ВВП) – переконати світ і своїх внутрішніх ворогів, російських опозиціонерів, лібералів, що опір безглуздий. А тому: незалежні країни, частини колишньої імперії – змиріться з роллю жертви; західні країни – не заважайте, щоб не було гірше...
Але чи не здається вам, що якось вже дуже це все схоже на поведінку серійного вбивці, викритого, однак недоступного для правосуддя? Або інший, не менш підходящий образ – кіношний терорист з політичного трилера, який заклав десь ядерну міну і вихваляється своєю здатністю її підірвати.
Чому ж це написано саме зараз? А чому кіношний маніяк за сюжетом раптово перериває мовчанку і звертається до публіки? Тому що загнали в кут. От і для путінської Росії складні часи настали: Захід розкрив обман і продовжує його розкривати. Захід зайнявся відразу багатьма російським фурункулами (від дерібану ЮКОСа і МН-17 до втручання у вибори і отруєння Скрипалів), тому тепер доводиться по багатьох напрямках закладати добрі міни при поганій грі – мовляв, ми нічого не приховували, ми так і планували, щоб все відкрилося.
А якщо так, то у цій статті сурковській більше блефу, ніж пророцтв. Старого доброго путінського блефу. Що не дивно, оскільки ВВП – перший її читач. Він оцінить.
Інша річ, наскільки такий блеф дієвий за наявних умов? Відповімо на це питання словами самого Суркова: «Ничего страшного в предложенном изображении на самом деле нет, достаточно немного изменить угол зрения, и станет опять нестрашно».
Дуже ймовірно, що це – прощальне згущення темряви перед світанком, як це буває перед катастрофою рейхів - як тисячолітніх, так і столітніх.
Олег Кудрін, Євген Якунов. Рига-Київ
