День Перемоги в Києві 1945. Як це було

День Перемоги в Києві 1945. Як це було

Аналітика
Укрінформ
Мабуть, це єдине справжнє народне свято з радянських часів. Надто кривавою була та війна, надто великих жертв зазнав народ України, щоби могло бути інакше

Після перелому у ході бойових дій, а особливо після визволення Києва від гітлерівських військ, передчуття перемоги ставало все більш відчутним. І хоча на заході тривали запеклі бої, було зрозуміло, що війна наближається до завершення. Радянські пропагандисти почали всерйоз замислюватися про відзначення закінчення війни вже в 1944 році. Як кияни зустріли звістку про перемогу над нацистською Німеччиною і як святкували?

Ще 2 травня радянське керівництво втратило контроль над людьми

Перша офіційна пропозиція про святкування Дня Перемоги з’явилася на нараді в ЦК Компартії України 27 березня 1945 року. У квітні всі вже тільки те й робили, що намагалися вгадати день – кінець війни. Розмови людей, а також усілякі чутки, ретельно фіксували у «відповідних органах». Наприклад, таке от донесення про те, як на київському базарі одна «колгоспниця» зауважила, що було б дуже добре, якби День Перемоги збігся з Великоднем (6 травня) – «тоді одразу б було видно, що це бог допоміг і святий Георгій». А радянські чиновники ж мріяли про те, щоб святкувати День Перемоги 1 травня, разом із Міжнародним Днем солідарності трудящих. Можливо, саме тому перший після визволення Києва від нацистів військовий парад було проведено 1 травня 1945 року. Одна з київських газет навіть назвала його «Парадом Перемоги».

Парад Перемоги в Києві відбувся ще до 9 травня
"Парад Перемоги" в Києві відбувся ще до 9 травня

Парад пройшов вулицею Короленка (нині Володимирська). Настрій у киян був святковий упродовж усієї весни, але траплялося, що дехто по-своєму інтерпретував перемогу, так би мовити, не з «політично правильної точки зору», кажучи, що «перемога прийшла від бога, бо під час війни почали у нас працювати церкви». І це теж фіксували всюдисущі донощики.

Перша «репетиція» свята відбулася 2 травня. Того дня вранці з гучномовців, які в ті часи були своєрідним аналогом сучасного телебачення та інтернету, було повідомлено, що о 23:00 очікується важливе урядове оголошення. Вже по обіді на вулицях Києва почали збиратися велелюдні натовпи. Всі чекали на оголошення про перемогу, але натомість почули від Сталіна звістку про взяття столиці нацистського рейху – Берліна. Верховний головнокомандувач вітав Червону Армію. Святкування тривало мало не до ранку, тисячі людей обіймалися, цілувалися, співали, танцювали. Військові у натовпах стріляли в повітря. Радянське керівництво втратило будь-який контроль над населенням. Лише наступного дня спромоглося організувати офіційні урочистості, які мали радше формальний характер.

Перемога. Її святкували 200 000 киян. Для тодішнього Києва – захмарна цифра

Офіційну звістку про перемогу кияни почули в ніч на 9 травня о 2:15. Задовго до того люди знову почали збиратися на вулицях біля гучномовців. І знову плани влади про заздалегідь сплановані «стихійні» заходи провалилися, адже керувати людьми, що переживали неймовірні емоції з приводу завершення найтяжчої в історії війни, було просто неможливо. Гуляння не стихали впродовж цілої ночі, а вже о 9-й ранку пролунала промова Сталіна. День оголосили вихідним, але, попри це, чи не вперше містяни з радістю вийшли на роботу – там можна було почути радіо і поспілкуватися з колегами, розділити радість.

Кияни на відбудові Хрещатика
Кияни на відбудові Хрещатика

О 14:00 у Києві розпочався парад і демонстрація, присвячені Перемозі. Як свідчать звіти, були присутні майже 200 тисяч киян – чимала кількість, враховуючи, що в листопаді 1943-го, одразу після визволення столиці України, на перший мітинг на честь визволення Києва прийшло близько 40 тисяч людей.

Прикметно, що українське радянське керівництво непокоїлось, що після позитивних новин і перемоги, населення вимагатиме кращих умов життя і праці, тому на нараді 27 травня 1945 року тодішній провідний ідеолог, нарком закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський зауважив: «Щоб не створити у населення враження, що все закінчено, треба, щоб статті відмічали, що це історична перемога радянських народів, але не треба розмагнічувати».

Дмитро Мануїльський (у чорних окулярах) на засіданні ООН
Дмитро Мануїльський (у чорних окулярах) на засіданні ООН

Влада мала на меті якомога швидше відновити тотальний контроль над усіма сферами життя українців. Будь-які стихійні, спонтанні вияви почуттів підлеглих, навіть і позитивні, лякали партійних функціонерів. Секретарка Київського міськкому партії з питань пропаганди Марія Підтиченко закликала чиновників: «Ми повинні готуватися, щоб святкування Дня Перемоги не було стихійне».

Священні могили: комуністи примудрилися і тут «керувати»

Масштабного вшанування загиблих Москва не заохочувала і не акцентувала на темі пам’яті великої уваги, концентруючись лише на перемозі та експансії. Та й про яке ще поклоніння комусь могло йтися, коли існував культ «великого Сталіна»? Впродовж перших повоєнних років військові поховання були скромні, облаштовані силами місцевих мешканців. Ані величних меморіалів, ані заповідних зон на місцях найбільш запеклих боїв, ані українських «книг пам’яті» у перші повоєнні роки не було. Оперативно спорудили тільки пам’ятник полеглим радянським воїнам у Трептов-парку Берліна – його відкрили вже 8 травня 1949 року, і він був своєрідною сталінською міткою в Європі. Формування пантеону героїв Великої Вітчизняної війни в Україні відбулося вже після смерті Сталіна.

Одним із перших культових місць народної пам’яті та шани Києва, визволеного від нацистів у листопаді 1943 року, була могила Никифора Шолуденка – українського воїна, старшини, чий танк першим увійшов у центр міста. Никифор був родом із Вишгородського району Київщини і загинув у самісінькому центрі Києва – на площі Калініна (нині Майдан Незалежності). Йому було лише 24 роки. Солдата там і поховали.

Перше поховання старшини-танкіста Ничипора Шолуденка
Перше поховання старшини-танкіста Ничипора Шолуденка...

Коли розпочались роботи на Хрещатику – могилу перенесли в парк над площею Сталіна (Європейська) і спорудили невеликий пам’ятник. Скромна могила була місцем паломництва і втіленням народного подвигу у війні.

...потім могилу перенесли в парк над площею Сталіна (нині Європейська)
...потім могилу перенесли в парк над площею Сталіна (нині Європейська)

Владі подібне «самочинство» не сподобалось, тому невдовзі партійці знайшли альтернативу солдату – ним став генерал Микола Ватутін, якого навесні 1944 року поранили українські повстанці на Рівненщині. Ватутін керував групою армій, які визволяли Київ, до того ж і помер від ран у київському госпіталі вночі проти 15 квітня. Його поховали в Києві, в парку навпроти будівлі Верховної Ради. Прощання тривало три дні, похоронну процесію очолював сам Хрущов, а на похоронах були присутні близько 125 тисяч містян.

Похорон Ватутіна
Похорон Ватутіна

Згодом відомий скульптор Євген Вучетич спорудив пам’ятник із викарбуваним написом: «Генералові Ватутіну від українського народу». За слова «від українського народу» Хрущову влетіло від Сталіна. Відтоді під час всіх меморіальних заходів делегації йшли до могили Ватутіна. Таким чином, генерал потіснив старшину і став своєрідним символічним «визволителем міста».

Утім, кияни не забували про Никифора Шолуденка – його могила була в переліку головних пам’ятних місць попри те, що її оминали високопосадові бонзи. В 1957 року Шолуденка, разом із іншими героями війни перепоховали в Парку слави біля щойно встановленого пам’ятника Невідомому солдату. Тоді ж і назвали на честь Шолуденка і вулицю на Шулявці. Прикметно, що пам’ятник Невідомому солдату в Києві був збудований одним із перших на території СРСР. У Москві, наприклад, могилу Невідомого солдата з Вічним вогнем облаштували лише наприкінці 1966 року.

День Перемоги 1945 року був, мабуть, найбільш щирим суто радянським святом за весь час існування СРСР…

НИнішній Майдан Незалежності можна впізнати хіба що за Софіївською дзвінницею
Майдан Незалежності можна впізнати хіба що за Софіївською дзвінницею
... а тут нині прохід з Хрещатика на вул.Лютеранську під арками (вдалині видно Олександрівський костел)
... а тут нині прохід з Хрещатика на вул.Лютеранську під арками (вдалині видно Олександрівський костел)

Наступного, 1946 року 9 травня відбулося «народне гуляння», 1947 року знову були народні гуляння і естафета, а ще феєрверк. А після 1947 року День Перемоги взагалі перестав бути державним святом. По суті, він нічим не відрізнявся від Дня артилерії. Неробочим днем він став лише у 1965 році, коли в СРСР розпочалась ідеологічна меморіалізація і продовжилася – міфологізація німецько-радянської війни.

Світлана Шевцова, Київ

При підготовці матеріалу було використано працю Сергія Єкельчика «Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни»

та фотографії Григорія Угриновича

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-