Свята Трійця й День Києва – разом або Урок об'єднання – від Київських князів
Архангел Михаїл здавна зображений на гербі Києва і Київського князівства як верховний командувач (архістратиг) Божого війська супроти нечистих сил, яких він перемагає в битві.
Саме на День Архангела Михаїла, що відзначається щороку 21 листопада, почалися Помаранчева Революція і Революція Гідності, які врятували Україну і змінили хід світової історії.
Сьогодні збіглися в часі Свята Трійця і День Києва.
Нижче - ікона із зображенням Архангела Михаїла з Троїцької Надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, автор Алімпій Галик, 1734 рік.
З Днем Києва!
Перші київські князі Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь – фігури особливі для українців. Вони заснували столицю України. Київ заснувався від об‘єднання братів. Як відомо, з двох братів-засновників Риму Ромул убив Рема. Натомість, Князь Кий не став убивати своїх братів, а об‘єднався з ними. Брати у свою чергу створили з братом спільне місто, не сперечаючись за старшинство. Через півтори тисячі років після князя Кия існує мегаполіс, названий його іменем, хоча за цей час десятки імперій впали й загинули.
Перші Київські князі дали нащадкам важливий урок, який полягає в тому, що лише об‘єднавшись можна стати господарями й самим почати творити історію.
Територія сучасної Київщини ще за часів Великої Скіфії (VII-III ст. до н.е.) була важливим політичним та господарським осередком. У місцевості Герра за 40 днів плавання від гирла Дніпра, тобто на території сучасної Київщини, ховали царів Великої Скіфії. У районі Києва й Василькова сконцентровано сотні курганів ранньоскіфської доби. На півдні Київщини й на Черкащині знайдені набільші укріплені городища скіфських часів.
На території Києва досі є Бусова гора, названа на честь антського князя Буса (Божа), відомого з 4 ст. з готських, скандинавських джерел і зі "Слова о полку Ігоревім".
Вітчизняний літопис повідомляє про трьох князів слов’янського племені полян – Кия, Щека, Хорива, які спочатку заснували кожен своє укріплення на Київських горах, а згодом об’єднали їх в одне місто під проводом старшого брата.
Відомості, наведені у вітчизняному літописі, підтверджуються археологічними, письмовими і фольклорними джерелами. Досі в Києві є Старокиївська гора, гори Щекавиця і Хоривиця.
Наймовірніше, заснування Києва відбулося після 395 р., оскільки саме тоді відбувся остаточний розподіл на Східну й Західну Римські імперії та з’явився згаданий в українському літописі «грецький цар», тобто Візантійський імператор, з яким, за даними літопису, зустрічався князь Кий. Також місто з’явлилося не пізніше початку VI століття. Учені визначили вік фортець Старокиївській горі та інших київських гір. Вони датуються серединою І тис. н. е.
Залишки валів початку VI ст. досі можна бачити на Старокиївській горі в столиці України. Таким чином, якщо не рахувати римських та еліністичних міст, Київ є одним із найстарших міст Європи.
Усі містечка-фортеці на Київських горах віддавна мали штучні укріплення, зроблені з переплетених дерев‘яних каркасів, заповнених землею. Залишки такої стіни від VI-VII ст. вчені знайшли на Старокиївській горі. Поверху такі стіни мали критий хід – заборола з бійницями. Ззовні стіна обмазувалася глиною (аби уникнути підпалу), та фарбувалася вапном. Вся фортеця виглядала білокам‘яною, сяяла на сонці й гарно увінчувала пагорби. За бойовими якостями така стіна не поступалася кам‘яній. Каміння з пороків – камнеметів – просто в‘язло в ній, тоді як кам‘яну стіну вони розбивали. Основним недоліком таких фортець була недовговічність стін, які треба було часто лагодити.
В Україні „білокам‘яні” фортеці увінчували київські гори: Боричів, Старокиївську, Дитинку, Хоривицю, Щекавицю, а також Вишгород, Родень (у гирлі Росі), Витичів, Переяслав, Білгород (нині с. Білгородка на околиці Києва) та чимало інших українських міст.
Київський літописець відстоював князівське походження князя Кия, на противагу новгородському літописцю, який стверджував, що князь Кий був перевізником через Дніпро: «Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того берега Дніпра. Тим то й говорили: на перевіз на Київ. Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода».
Як і чимало інших антських князів, Кий ходив із походом до Дунаю. Вочевидь, він виступає як союзник Візантійського імператора, оскільки мав з ним аудієнцію.
Для візантійських імператорів було звичною практикою наймати „варварів”, у тому числі антів, надаючи їхнім родам землю, закріплюючи за ними вже зайняті слов‘янами землі або просто підкупляючи антських князів грішми.
Відомо, чо чимало антських князів, зокрема Мезамир, теж мали прийом у візантійського імператора. Найімовірніше, князь Кий зустрічався з візантійським імператором Юстиніаном І (перша половина VI ст.).
На Дунаї князь Кий заснував місто Києвець, однак не закріпився там, а повернувся додому. Згідно з даними літописів, залишки Києвця на Дунаї лишалися ще в ХІ-ХІІ ст. У сучасних Болгарії, Сербії, Хорватії, Македонії налічуються численні відповідники географічним назвам України, пов’язані з переселенням на ті землі слов’ян з території України. Сьогодні на Дунаї існує болгарське село Киово. У Сербії є один Київ, два Київці, п‘ять поселень з назвами Кияни тощо. Крім того, у Сербії відомі сотні відповідників географічним назвам України: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. У Хорватії є Самбор, Рогатин, Верховина, Біличі тощо. Ці назви пов‘язані з приходом на Балкани слов‘янського населення з території України майже півтори тисячі років тому.
Інформацію про заснування Києва виклав давньовірменський історик Зенон Глак у VII ст. Він повідомив про "братів Куара, Мелтея, Хореан", які також, як і Кий, Щек і Хорив, спочатку створили кожен своє місто на окремих горах, а потім об‘єднали їх в одне під проводом старшого брата. Усе це, за записаною у Вірменії інформацією, відбувалося "в області Палуні”, тобто в землі полян
Уже за п‘ять століть, в ХІ ст. Київ став найбільшим містом Європи з населенням, за різними даними, у 50-150 тисяч осіб, значно перевищуючи тодішні Рим, Лондон і Париж, які мали заледве по 20 тисяч населення, і поступаючись у тогочасному відомому європейцям світі лише Константинополю. Потрапляючи на Русь, варяги дивувалися великій кількості фортець і звали територію України „країною міст”.
Літописець переказав легенду, відповідно до якої задовго до Кия апостол Андрій, відвідуючи місце майбутнього Києва, сказав учням, які були з ним: „Бачите гори оці? На цих горах возсіяє благодать Божа. Буде город великий і воздвигне Бог багато церков”.
Мовою першоджерел:
“Слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двиною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двині і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двину і має назву Полота; од сеї (річки) вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, (що) сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — (словенами); і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його (імені) й дістали (свою) назву слов'янські письмена... Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж (пішли) від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі (походять) од ляхів. Бо було в ляхів два брати – (один) Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на (ріці) Сожу, (од якого) й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі (й) тиверці сиділи по (другому) Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”... (Усі племена) мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, — з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали (його). А після цього, зібравши кості, вкладали (їх) у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як (це) роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон... По сих же літах, по смерті братів сих (Кия, Щека і Хорива), утискувалися (поляни) деревлянами та іншими навколишніми (племенами). І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: “Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали (їм) од диму по мечу. І понесли (це) хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось, знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: “Звідки?”. І вони сказали їм: “В лісі на горах, над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що вони дали?” І вони показали меч, і мовили старці хозарські: “Недобра (се) данина, княже. Ми здобули (її) однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель”. І все це збулося, (бо) говорили вони не зі своєї волі, а за Божим повелінням... Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було (між них) три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь.
І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею… Зробили вони городок (і) на честь брата Їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони (тут) звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Від них ото є поляни в Києві й до сьогодні. Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому (й) казали: “На перевіз на Київ”. Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, (щоправда, до якого), а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од (того) цесаря, — котрого я не знаю, (як не знаю) і при котрім він цесарі приходив (туди). А коли він вертався назад, (то) прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів (тут) сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися. А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян (було княжіння) своє, а дреговичі (мали) своє, а словени — своє в Новгороді, а другі (сиділи) на (ріці) Полоті, котрі й (називаються) полочанами. Од сих же (полочан) і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхній же й город є — Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни (сидять на схід) од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, (сидить) окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять вони по (ріці) Бугу, — а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову, (походять) від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях… По смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни] деревлянами та іншими навколишніми [племенами]. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за Божим повелінням”.
Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.
Олександр Палій
FB
реклама