Партія «Слуга народу» за результатами виборів, найімовірніше, приведе в парламент найбільшу фракцію. Дане інтерв’ю – одне з серії розмов, котрими ми будемо знайомити читачів із партією, яка в силу об’єктивних та суб’єктивних причин демонструє безпрецедентний рівень підтримки виборців.

Хто ці люди президентської фракції? Щасливчики, яким посміхнулася політична кон’юнктура? Пасажири, які заскочили у чудесний спосіб до сформованого соціального ліфту? Гравці чи природжені політики, які ніколи не могли б потрапити до влади, якби вона грала за старими правилами?

Наша сьогоднішня співрозмовниця частково дає відповіді на ці запитання. Анна Коваленко – кандидат у народні депутати від партії «Слуга народу», керівник жіночої сотні Майдану, фахівець із питань безпеки, яка здійснювала інформаційний супровід силових структур останні п`ять років, та стипендіат американського аналітичного центру.

Що для неї Рада і як вона планує служити українському народові?

- Анно, ми досліджуємо біографії політиків списку «Слуги народу». Google-пошуковик вас знає (до речі, деяких членів вашого партійного списку не знає зовсім) і позиціонує, як фахівця з безпеки, радника трьох постмайданних міністрів оборони. Що ви радили першому з них, Ковалю? Це були місяці анексії та старт окупації Донбасу… Що могла радити дівчина із 39-ї сотні Майдану?

- Згадаймо весну 2014 року. Тоді перед країною стояло багато викликів – оборонних та безпекових. Згадайте тогочасну обстановку. Керівництво країни втекло. До правоохоронців після смертей на Майдані суспільство налаштоване агресивно. Треба забезпечувати порядок у місті та й в країні. Моя сотня перебазувалася в Будинок офіцерів, ми охороняли периметр урядового кварталу. Я була практично комендантом Будинку офіцерів.

До мене в якийсь із днів приходять зі Служби безпеки, Генерального штабу та Міноборони і кажуть, що влада змінюється, ваші побратими займають місця в органах влади, тож нам потрібна якась координація дій. Оскільки я до того працювала у журналістиці – і в телевізійній, і в радійній, працювала на журнали, то вони запросили до співпраці в Управління інформаційних технологій МОУ. Тепер я думаю (посміхається), що окрім діалогу та координації, вони паралельно хотіли повернути контроль над Будинком офіцерів. Але факт – те, що я почала активно працювати.

Усе змінювалося дуже стрімко: події на Майдані, Крим, захоплення міст на Донбасі. Просто з Майдану, з Будинку офіцерів «переїхала» в Міністерство оборони України. І включилася у всі процеси: військовим слід було комплектувати підрозділи територіальної оборони, вести роз`яснювальну роботу із родинами військовослужбовців, вирішувати питання мобілізації та забезпечення військовослужбовців, організовувати координацію волонтерської допомоги. Їм потрібна була будь-яка допомога.

А потім – пошуки полонених, убитих... Щодня приїжджали іноземні партнери, представники міжнародних організацій, з якими теж треба було комунікувати. В ситуації загальної невизначеності у багатьох питаннях державного управління я працювала з людьми, які були на Майдані й яких я знала.

- На Майдані було сорок два сотники. Чому Міноборони зацікавилося дівчиною-сотником? Це ж не був суто гендерний хід?

- Окрім того, що я знала англійську, я мала всі контакти бойових побратимів. А деколи сюжет розгортався не за звичним «кадровим» сценарієм.

Після Майдану почалася анексія Криму, війна з РФ на Донбасі, люди приходили і запитували: «Хочу йти захищати країну. Мене не беруть у військкоматі». Оскільки добровольців багато, то тобі доводиться брати участь навіть у процесі мобілізації, зокрема організовувати підготовку мобілізованих. Дівчата з моєї сотні разом із ГО «Патріот» організували волонтерський колл-центр, фактично в ручному режимі щодня приймали по 300-400 дзвінків на день, організовували координацію волонтерської психологічної допомоги, надавали юридичні консультації.

У той час координатор Самооборони Майдану Андрій Парубій уже був Секретарем РНБО, але збирав сотників – і продовжував нас інформувати про ситуацію в країні. На початку війни мені безкінечно дзвонили… Це і напружено, й драматично, і деколи смішно, деколи – на межі гротеску, але це були історії, як формувалася оборона.

Подзвонили з передової й кажуть: ми вийшли з оточення – між росіянами та нашими. Нам кажуть, що ми зрадники, а я просто беріг життя людей, що робити?

Чи дзвонить, наприклад, один із офіцерів ВМС і каже: тут є мій корабель і два російських, вони кажуть, що атакуватимуть і відберуть корабель та зброю. Начальник Генштабу слухавку не бере, виконувач обов’язків президента – також не бере, якщо ви радник, то порадьте нам щось. Я кажу: «У вас зброя – захищайтесь». Він каже: «Не питання, але ми протримаємося секунд 30, потім нас вб’ють та заберуть і корабель, і зброю». Я починаю дзвонити та шукати командування, щоб вирішити ситуацію.

Бувало, що мобілізовані приходять до мене – і ні в кого нема ані бронежилета, ані каски. Тоді я налагоджувала співпрацю міністерства оборони та волонтерів, деяких буквально що за руку заводила та садила за один стіл із чиновниками.

Пам’ятаю, як ми почали формувати списки потреб Збройних Сил. Там було все: від шкарпеток та сухпайків до кораблів та ракет. Мобілізація, інформаційний спротив, колл-центр, забезпечення, контакти із міжнародними партнерами – ось неповний перелік моїх завдань на 2014 рік. Останнє, співпраця з міжнародними партнерами – дуже цікаво. Міжнародні партнери приїхали на запрошення керівників держави – і хочуть працювати з сектором безпеки та оборони.

- А наш сектор оборони на 2014 рік був готовий співпрацювати із міжнародними партнерами?

- Ой (посміхається), важке питання. Уявіть сектор оборони, як подружжя, де дружина-росіянка втрачає глузд і вбиває всю сім’ю, натурально влаштовує в хаті криваву баню. І тут приходить нова гарна дівчина, говорить англійською: «Давай спробуємо разом будувати твою безпеку». Уявіть той сектор оборони: ти тільки від однієї «партнерші» відкараскався – і тут інша, нова…

Це якщо образно, бо ж зрозумійте: значна більшість офіцерів у Росії бачили опонента, але не бачили ворога. І як тут будувати відносини, довіру з Заходом?

На моїх очах змінювалася психологія військових – а вони взагалі не дуже легко змінюються. «Дєвочка, – казав один із них, – вы тут наворотили на Майдане, и что ты нам тут будешь теперь рассказывать? Наш оборонный комплекс завязан на Россию, войны не будет». Мені часом хотілося прострілити ногу одному з них, натомість я стримано перепитувала: «Війни нема? А знаєте, чому я у чорній сукні? Бо я була на похоронах трьох друзів, яким сама радила вступати в Нацгвардію та загони територіальної оборони – на війну, про яку ви кажете, що її нема і не буде. Вони загинули».

Але ситуація змінювалася дуже швидко. Відверті проросійські кадри або йшли самі, або їх «ішли». А в деяких просто відбувалися дуже серйозні злами. Я це бачила, оця зміна мислення відбувалася на моїх очах. «Я військовий, я тут у Києві, захищати країну – моя робота, а якісь молоді хлопці та дівчата там гинуть», – оці внутрішні важкі розвороти на 180 градусів я бачила та відчувала. Як бачила родинні розриви та зведені стіни між українськими офіцерами та їхніми російськими родичами, друзями.

Співпраця із міжнародними партнерами – окрема тема. Нам було все потрібно зараз, всі хотіли негайно танки та кораблі. А у них все по Платону. У них спочатку ідея, стратегія, програма, бюджет, потім танки та кораблі, але і те – відповідно до процедур. Те, що я вам змалювала: ретроспектива того, як почали формуватися стратегічні документи, до деяких із них я доклала руку.

Це був час абсолютно насичений, але дуже плідний. З одного боку, ти комунікуєш по лінії уряд–волонтери–експерти, береш участь у засіданнях робочих груп, співпрацюєш по написанню стратегії… Та паралельно шукаєш міжнародний досвід – як ці чи інші моделі працюють за кордоном.

Коли мені сьогодні кажуть про досвід та державне управління, то мені смішно. У тому, що було у 2014-му році, досвіду не було ні в кого. Досвіду подібної війни на своїй території не було у жодного генерала. Події гартували людей, командири та генерали виростали на моїх очах, в керівництві сектору безпеки та оборони з’явилися люди, на яких можна було спиратися і які добре розуміли, що відбувається.

Ми разом намагалися осмислювати війни та інституалізувати напрацювання. Я багато писала про реформи (або часом «нереформи»), про те, як рухаємося, коли готувалася до конференцій, завжди ретельно досліджувала та розглядала все крізь призму нашого досвіду. Зараз я пишу дисертацію про демократичний цивільний контроль над розвідкою та контррозвідкою в Україні.

- Давайте поговоримо про парламентський контроль спецслужб. У парламентах Польщі, США, Франції та інших демократичних країн є комітет, який контролює розвідку. У нас його не існує, хоча я є прихильником створення комітету, де були б люди з особливими доступом, які строго фільтрують нові кадри в СБУ та Службу Зовнішньої розвідки, які займаються законодавчим регулюванням повноважень розвідки. Зрештою, цей комітет мав би мати доступ до електронних декларацій офіцерів розвідки та контррозвідки, бо як ще перевіряти їхню доброчесність? Чи є перспективи створення подібного комітету? Якщо так, то чи здатна кожна парламентська політсила представити туди гідних кандидатів, адже в ідеалі – це рада старійшин, які самі родом зі спецслужб. Не переконана, що такі люди є навіть у цьому, що йде, – найкращому за роки незалежності парламенті.

- У діючому законі про нацбезпеку є положення про те, що має бути створений окремий комітет, про який ви запитуєте. Якщо ми його створимо, на пострадянському просторі (після країн Балтії), ми будемо першою країною, яка це зробить.

У демократичних країнах це нормальна практика – існування окремого комітету нагляду за спецслужбами. В українському законодавстві немає слова «спецслужби», там фігурують назви «розслідувальні органи» або «контррозвідка». Де-факто треба відкрити закон про оперативно-розшукову діяльність – і там є перелік підрозділів, які здійснюють гласні й негласні пошукові, розвідувальні та контррозвідувальні заходи із використанням оперативних та оперативно-технічних засобів. Парламентський контроль відбувається через комітети, тому створення окремого комітету є логічним, воно робить цю роботу системною. Я поки що займаюся розробкою його концепції, в Раді був поданий законопроект – він не пройшов. Потім були ще певні напрацювання експертів – якраз про те, ким мають бути люди, які працюють у цьому комітеті, чим вони обмежені. Бо мова йде не тільки про доступ та допуск до держтаємниці, до створення архітектури українських спецслужб тощо, але й про безпеку самого контролю.

Якщо ми говоримо про управління, нагляд і відповідальність, то маємо перевірити депутатів, які контролюють чи наглядають. Чи страждають вони на хронічні захворювання від алкоголю чи наркотиків, чи користуються вони послугами повій, які можуть, наприклад, бути агентами іноземних спецслужб? Чи мають вони персональні, бізнесові або інші суперечливі інтереси на території країни-агресора? 

- А вони не мають користуватися послугами повій?

- Ідеться про нерозголошення і про унеможливлення витоку секретної інформації. У Сполучених Штатах, як правило, керівництво комітету нагляду за розвідкою має таку ж повноту інформації, як президент. Якщо йдеться про конкретні спецоперації, то цю інформацію президент все одно має повідомити голові комітету, але разом вони можуть закрити доступ до неї іншим членам комітету. Водночас, – мають повідомити про це, пояснивши причину і сказавши, коли нададуть повну інформацію.

- Де ми наберемо таку кількість порядних людей у парламенті, які не користуються повіями, не вживають наркотики, які розуміються на безпекових питаннях, якщо навіть ви створите цей комітет?!

- Не забуваймо – що таке демократія. Члени цього комітету не повинні мати бекграунд спецслужб. Коли ми говоримо про професійність чи компетентність у тому чи іншому питанні, то кожен депутат може собі найняти помічників, щоб бути компетентним і ефективним, професійність секретаріату державних службовців компенсує брак його досвіду. Насправді, запобіжників і можливостей – досить багато, головне хотіти добре робити свою роботу. Але в Україні є своя специфіка: слід унеможливити, наприклад, доступ до документів для проросійських сил, оце буде таким викликом цікавим для комітету.

- А що, по-вашому, зараз є пріоритетним – відновити спецслужби повнокровно та дати пройти становлення чи створити контроль? Що перше? Контроль спецслужб чи саме творення?

- Одне без іншого не буває. Про контроль… Цікаво, що іноземна конотація цього слова і наша – відрізняються. У нас чомусь розуміють, що контроль – це коли за твоєю спиною стоять і дивляться, що ти там робиш. У значенні, прийнятому в західних демократіях, мова йде про управління, нагляд і відповідальність з боку президента, парламенту, кабінету міністрів, судової гілки, а також громадянського суспільства, журналістів, неурядових організацій, політичних партій і т.д. Всі разом (джерелом влади в Україні є народ) вони мають розуміти всю повноту своєї відповідальності за створення розвідувальних органів, їхню ефективність.

Самі спецслужби мають не забувати про те, що служать Україні й захищають національні інтереси. І якщо відбуватиметься адекватна комунікація між «контролерами», яких я перерахувала, та самими керівниками спецслужб, тоді ми можемо говорити, наприклад, про нормальні бюджети для них, нормальне соціальне забезпечення для тих, хто стоїть на варті нашої безпеки.

Бо на сьогодні нема такого, щоб приходив керівник спецслужби і захищав свою програму, особисто свій бюджет, переконував депутатів і т.д. Такого не відбувається, ця культура має бути сформована, вона присутня в різних демократичних країнах світу і це, навпаки, – тільки посилює безпекові органи.

У нас інша історія. Ми зараз пішли дещо іншим шляхом: всі тяжіємо до якоїсь прозорості, й вся ця історія з деклараціями – вона насправді дуже боляче б’є по розвідувальних органах. Ясно, що політичні керівники, наприклад, Служби безпеки, мають бути відкритими, їхні декларації мають бути розсекреченими, але керівники департаментів і т.д., навіть якщо вони розсекречені… 

Знаєте, що фактично відбувається? Країні, коли та веде розвідувальну діяльність проти інших розвідувальних служб, – щоб здобути інформацію про якогось конкретного високопосадовця, його статки, зв’язки і т.д., треба проробити чималу роботу. Що ж натомість треба зробити росіянам? Відкрити сайт НАЗК – і подивитися.

Тобто, новий комітет мав би розглянути такі чутливі питання. І так, комітет мав би урегульовувати кадрові призначення, інтерв’ювати тих кандидатів, яких подає президент або які затверджує президент, ну, з узгодженням, наприклад, парламенту. Він мав би стежити за витратами, за дотриманням тих програм, які були заявлені керівником служби.

У Сполучених Штатах співробітник, який потрапляє в систему розвідки, не є її заручником. Він може впливати на розвиток самої структури і якщо йому, наприклад, здається, що розвідувальна служба займається чимось неконституційним, – то він може отримати імунітет, ініціювати та провести внутрішнє розслідування, звернутись у профільний комітет у парламенті, навіть якщо ця справа має найвищий гриф секретності. Є закони, які це регламентують, найдетальніше це прописано в Положенні «The intelligence Community Whistleblower Protection Act». Якщо, відповідно до запиту, відбулося розслідування і відновилася вселенська справедливість – коли розвідник може повернутися на роботу, його повертають на роботу. І якщо йому буде далі некомфортно або його там чекатимуть утиски, його переводять в іншу спецслужбу, в США їх 17, є з чого вибрати.

Наш розвідник такої ж можливості не має. Я не кажу про те, що у західних спецслужб все класно, – це далеко не так. Просто у них є інструменти, які дозволяють робити їх кращими. Нам потрібно теж розвивати ці інструменти.

Взагалі, є над чим працювати, проблем багато: якщо ми говоримо про те, щоб справлятись із загрозами і викликами, які стоять перед країною, діяти на упередження, то сильні спецслужби це як – musthave.

- За місцем сидіння вам належить критикувати Порошенка, але, повертаючись до недавнього минулого, чи була глибинна причина незвільнення Семочко? Що було неправильно із Семочко? І чи не є ситуація такою, що у багатьох офіцерів-професіоналів є рідні в РФ, є власність. Чи це не робить ситуацію «двоякою»?

- Приклад Семочка підняв багато питань в управлінні наших спецслужб. Семочко вже звільнений зі Служби зовнішньої розвідки.

Коли трапляються такі корупційні скандали, дуже важливо на них швидко реагувати, щоб не страждала система і не страждала довіра до системи. Довіра формується якраз прозорими правилами гри, це можливо, коли працює здоровий баланс гілок влади. До речі, саме такий баланс є запорукою здорового розвитку демократичного цивільного контролю і як наслідок – є запобіжником від зловживання владою з боку президента, використання розвідок у політичних цілях та зменшення корупційних ризиків у структурах.

Для прикладу: Конгрес у США контролює розвідувальне співтовариство досить ретельно, визначає політику та наглядає за виконанням цієї політики, займається питаннями бюджету загалом і окремих програм, також наглядає за проведенням конкретних спецоперацій, має доступ до розвідзвітів, які отримують чиновники виконавчої гілки влади і т.д. Також для нас із вами цікаво, що саме кадрові рішення щодо призначення на керівні посади у спецслужбах відбуваються також через відповідні комітети Конгресу. Президент пропонує свої кандидатури на керівні посади у спецслужбах, а потім стафери комітетів досліджують біографії й пропонують їх на розгляд безпосередньо членів комітетів. Після – відбуваються довгі й ретельні співбесіди (відкриті) із кандидатами, за результатами яких керівники спецслужб можуть бути призначені на свої посади. Як і у нас, слухання можуть відбуватись у закритому чи відкритому форматі. Кадрові питання та прийняття рішень, що стосуються нацбезпеки, – як правило, відкриті. Тому в Сполучених штатах ризик того, що з‘явиться хтось на кшталт Семочко, – значно менший.

- Я от намагаюся знайти у майбутній Раді таких депутатів, які б могли контролювати кадрові питання спецслужб. І бачу людей із фракції ваших опонентів. Наприклад, Тетяна Чорновол. Це ваш політичний опонент, але в питаннях ставлення до держави – вона кремінь.

- Як консультант комітету ВРУ з питань нацбезпеки та оборони, я, до речі, її не дуже знаю. Тобто ми не працювали над якимось конкретними питаннями.

- Очевидно, що у Порошенка, принаймні перша десятка, – перевірені, серйозні кадри. Яна Зінкевич, наприклад: очевидно, що вона кремінь у питаннях безпеки. Ви бачите себе поряд із кадрами із «ЄС»?

- Політика – це мистецтво домовлятись. Якщо я бачу, що відбувається щось нездорове, то я про це кажу публічно. Якщо там конструктивний діалог, то чому ні?

- Скільки ви даєте собі часу на створення концепції комітету?

- Я хочу, щоб все було прописано у коаліційній угоді.

- Президент Володимир Зеленський на посаді – два місяці, ви могли би зазначити якісь його кроки в сфері безпеки? Ви могли б йому сказати, що щось було неправильно?

- Наприклад – неправильно?

- Наприклад: «Щас подзвоню Баканову». Так не роблять – навіть якщо так робили всі попередні президенти?

- По-перше, президент швидко вчиться, для нього це нові виклики. Але не лише він, кожен наступний президент приходить без досвіду президента, чинний засвоює нові механізми, інструменти і т.д. Баланси зараз будуть формуватись, з’явиться опозиція, є чисельні суб’єкти громадянського суспільства. Останні за п’ять років багато чого навчилися, тому це буде працювати.

Президент зробив призначення, він призначив нового начальника Генерального штабу, Головнокомандувача ЗСУ – тобто, це одна зараз позиція, в майбутньому вона буде розділена. Потім він призначив голову Служби зовнішньої розвідки, це теж адекватно його повноваженням. Призначенням Данилюка на посаду Секретаря в Раду національної безпеки та оборони він показав, що макрофінансова ситуація в Україні для нього є пріоритетною, тому що він назначив не військового, а людину з фінансовим багажем, з досвідом формування політики. Зараз Офіс президента формулює майбутні кадрові рішення далі в секторі безпеки й оборони. Він їх поки що не оголошує. Поки нема парламенту, нема сенсу для публічних обговорень.

- Як ви потрапили до партії «Слуга народу?»

- Мені за кілька тижнів до з’їзду подзвонив Дмитро Разумков і запропонував приєднатися. Точніше: запропонував зустрітися, попити кави. Ми пили каву, він розпитав, які в мене плани, я розказую – що я пишу, досліджую: демконтроль, спецслужби, оборона, реформи. І він каже: то давайте якось разом співпрацювати. Я кажу: давайте, як ви це бачите? Він каже: давайте заходити в команду. І я приєдналася і, чесно, – мені дуже комфортно.

- Театрознавець – це ваша перша професія, це не шокувало офіцерів розвідки й контррозвідки?

- Ні, але часом це було дуже смішно. Один із керівників спецслужби, коли я написала текст про «не реформу», зробила розбір, запросив мене на каву. І каже: в мене такого не напише жоден полковник. Я кажу: ви знаєте, я думаю, що я генерал. А він мені каже: Аню, ви ж доросла людина, ви ж знаєте, що генерали взагалі самі нічого не пишуть. Значить, що? Полковник. Я кажу: ну так. Він каже: яка у вас освіта? Ви ж із театром, щось таке? Я кажу: так, я театрознавець. Він тільки починає щось із цього приводу філософствувати, – я кажу: слухайте, я реально працюю за професією. От все, що ви робите, дуже вкладається, насправді! Тобто, є ж театр політичний, театр бойових дій, весь світ – театр, розумієте…

Але зазвичай питання відпадають, коли я кажу, що вчуся в Академії державного управління і зараз працюю над дисертацією про демократично-цивільний контроль над розвідкою і контррозвідкою України. Я починала робити це дослідження в Сполучених Штатах, була стипендіатом програми Wilson center (американського аналітичного центру). Там робила порівняльний аналіз, писала окремо дві роботи – одну над розвідкою і контррозвідкою, іншу над сектором оборони. І фактично мала змогу спілкуватися зі всіма секторами США – і з науковцями, і з дослідниками – і там цих дослідників багато. У нас сприймають це так: «Що це? Демконтроль – це про людей із вулиці...» А там це розвивається не перше століття.

- А у вас немає страху, що ви нічого не знаєте про команду, з якою працюєте? Що там можуть бути різні люди, в яких дуже розпливчасте розуміння національного інтересу? Розпливчасте розуміння – де завершується червона лінія? Що ви не зможете зупинити якихось життєво важливих кроків, які може не будуть пов’язані напряму з безпекою, але з суспільними настроями?

- Знову кажу, що політика – це про мистецтво домовлятися. Червоні лінії всі викреслені, насправді, Кримінальним кодексом. І, чесно кажучи, я багатьох членів команди знала раніше. В мене є можливість комунікувати зі своєю партією, з іншими партіями, і самій брати участь у формулюванні саме цих стратегічних речей. І у мене всередині дуже сформульовані національні інтереси України. Я за себе точно не боюся, а інших завжди переконаю.

- Чим ви будете займатися в Раді, крім створення комітету?

- Нацбезпека, оборона і гендерна політика.

- В який спосіб реалізовуватимете гендерну політику?

- Я, чесно кажучи, підтримую квоти на виборах до парламенту чи у виконавчій гілці влади, як тимчасове явище.

- Я теж підтримую.

- Колись була в комісії Міністерства оборони України – ми відкривали для жінок можливості служити на бойових посадах. Є багато ще над чим працювати – жінки мають на рівні з чоловіками брати участь у формуванні воєнної політики, взагалі політики розвитку країни. Резолюція ООН №1325. Жінки. Мир. Безпека.

Розкажу показовий жарт. Я в останні роки працюю в чоловічих колективах. Відбувається якийсь захід, нас невелика група – крім мене ще державні службовці високого рангу, військові. І ми там відзначаємо якесь свято, і тости: перший – за Україну, другий – за те, щоб вони її будували та захищали, а третій – за жінок, щоб вони нас надихали. Кажу: «Панове, яке «надихали»? Чого ви мені не бажаєте того самого, що й собі? Будувати сильну, незалежну, успішну Україну». Вони мені у відповідь – щось про соціальну роль, діти, те-се... Я перепитую: «А ви тато? А коли ви останній раз були зі своєю дитиною? Коли ви останній раз проводили з нею час, коли ви їй приділяли увагу, як ви знаходите баланс між роботою і домом? Запитую, а ваша дружина може себе реалізувати як повноцінний платник податків і т.д. Чи це не ваша соціальна роль?»

Гендер – це сюжет не лише про закони, це й про культуру, і про традиції. І в цьому контексті квотування буде гарним поштовхом. І не лише це. Я підтримую історію з кар’єрним сходження жінок в армії, хотіла би мати більше жінок-генералів. Бо у нас тільки одна в Службі безпеки – свідчення розвитку там свідомості в плані гендерної рівності. В інших структурах безпеки і оборони – все поки сумно. Але сподіваюсь – ця ситуація буде виправлятись у найближчий час.

Якось військовим проводила семінари. Вони слухали, а коли закінчили, підходить генерал і так по-чесному каже: «Я не понимаю, как это – женщина на фронте».

Ситуація поступово змінюється. Ми живемо в трансформаційний такий період, коли змінюються ці культурні правила. Я консультую кілька генералів, так вони не завжди знають – чи можна мене вітати з 8 березня. І на всяк випадок – не вітають. Хоча я їм пояснюю, що це свято – якраз у руслі боротьби за права жінок, і 8 березня – можна, просто з правильним побажанням…

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Юлія Овсяннікова