ВЕЗ, світовий досвід: без нормального суду не працює

Використання можливостей спеціальних (вільних) економічних зон для стимулювання інвестиційної та виробничої діяльності для світу не дивина. Нині таких територій понад 2 тисячі. Більшість – доволі успішні. В Україні, на жаль, досвід інший. І причина невдач протягом усіх цих 20 років одна – відсутність гарантій захисту інвестицій та цивілізованого ведення бізнесу.

1. Досвід роботи ВЕЗ у світі

В сучасному вигляді ВЕЗ (СЕЗ ) існують із 1950-х. Та найбільш показовим вважають китайський досвід, який дозволив країні почати “затяжний” ривок у 1980-му. Тоді в КНР створили чотири СЕЗ (у Шеньчжені, Чжухаї, Шаньтоу та Сямині). І вже наступного року на їхню частку припадало 60% припливу в країну приватних інвестицій.

Особливо успішною стала робота СЕЗ у Шеньчжені: більше половини припливу іноземних інвестицій в китайську економіку. При цьому такий результат забезпечувався не лише привабливістю умов господарювання і податковими преференціями, а, передовсім, державними капіталовкладеннями в інфраструктуру та будівництво нових підприємств, які в перші роки суттєво перевершували обсяг приватних інвестицій. Таким же чином діють і інші країни, які можуть похвалитися успішною роботою спеціальних економічних зон, зокрема – сусідня Польща.

А про яку ефективність можна говорити, якщо держава не має потрібного ресурсу? Це прекрасно бачимо, оцінюючи роботу вітчизняних індустріальних парків. Начебто є прогресивне законодавство, бажання держави та місцевих громад розвивати цей напрямок... Але через відсутність державних інвестицій у розбудову інфраструктури, а також через збереження корупційних ризиків, приклади успішної роботи вітчизняних індустріальних парків можна перелічити на пальцях...

Щоправда, у США ситуація трохи інша. Завдання держави й місцевої влади там – забезпечити умови. Фінансування ж – то справа приватного капіталу. В країні вже майже 300 вільних економічних зон. Але вони не “всеохоплюючі”, а працюють, здебільшого, на невеликих територіях зі “спеціалізацією” на окремих видах товарів. Чи може Україна піти таким шляхом? Наразі є сумніви. Бо для цього потрібен не точковий, а комплексний підхід, чому мають передувати ретельні розрахунки та вивчення особливостей потенційних “ВЕЗівських” територій. І головне: інвестиційні можливості та інвестпривабливість США й України – то небо й земля. Не кажучи вже про нашу судову систему і захист прав власності. Звідси й невтішний висновок: за збереження нинішнього внутрішнього статус-кво, те, що добре для американців, китайців чи поляків, для пронизаної корупційними метастазами української економіки – якщо не смерть, то чергова ракова пухлина...

2. Що пішло не так в Україні

І на жаль, вже мали не одну нагоду у цьому переконатися. В тому числі, і створюючи ВЕЗ на Донбасі. Ухваленим у середині 1990-х законодавством передбачили роботу 12 Спеціальних (вільних) економічних зон і 9 територій пріоритетного розвитку зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності (ТПР). І першими почали діяти якраз СЕЗ на Донбасі – “Донецьк” і “Азов” (Маріуполь). З липня 1998 року. А до середини 2000-го в країні було уже 11 вільних економічних зон: додалися ще СЕЗ “Закарпаття”, “Інтерпорт Ковель”, “Курортополіс Трускавець”, “Миколаїв”, “Порто-франко” (Одеса), “Порт Крим”, “Рені” (в Одеській області), “Славутич” (на Київщині) та “Яворів” (на Львівщині).

Проте “інвестиційні ріки” в Україну тоді так і не потекли. Станом на 1 січня 2004 року для реалізації проєктів у 9 активних на той час СЕЗ і кількох десятках ТПР залучили лише 52% очікуваних інвестицій – $1,39 мільярда. Більше того, безпосередньо у СЕЗ інвестували лише “скромні” $171 мільйон. При тому, що згідно з планами, лише для діяльності СЕЗ “Донецьк” мали залучити $500 мільйонів, ще $400 мільйонів – у СЕЗ “Маріуполь”. От вам і ефективність. І то ще не все: понад 67% залучених інвестицій – частка вітчизняного бізнесу. Від іноземних інвесторів за понад п'ять років до 9 СЕЗ і 57 ТПР надійшло лише $459 мільйонів. За курсом на початок 2004-го – менше 2,5 мільярдів гривень... 

Не дивно, що МВФ тоді розкритикував українських урядовців за податкові пільги, які замість очікуваного ефекту лише позбавляли бюджет частини надходжень. Тож Законом “Про Держбюджет-2005” пільги зі сплати податку на прибуток і ПДВ для суб'єктів, що втілювали інвестиційні та інноваційні проєкти в СЕЗ і ТПР, скасували.

Вітчизняні і зарубіжні експерти пояснювали: в українському варіанті СЕЗ (ВЕЗ) неефективні. Через численні факти порушення законодавства, оскільки податкові та митні преференції багатьма використовувалися незаконно. Непоодинокими були випадки порушення умов конкуренції та механізмів ціноутворення. Приміром, часто-густо товари із СЕЗ, які мали постачатись на експорт, потрапляли на внутрішній ринок. Відповідно, продукція інших виробників ставала неконкурентною. Тож “обрані” (а з ними і “приручені” чиновники) багатіли, а чесний бізнес банкрутував...

Після законодавчих змін, якими фактично скасували спеціальні режими інвестиційної діяльності у СЕЗ, нові проєкти вже не затверджували. Інвестиційну діяльність на цих територіях практично згорнули. І такий “безславний кінець” аналітики вважають логічним. Поміж усього – через нерівні умови доступу до можливості працювати у СЕЗ і на ТПР, коли жителі 10% території країни мали преференції, а решта “стогнали” від податкового й адміністративного тиску. Крім того, державна політика щодо вільних (спеціальних) економічних зон, була непослідовною і незрозумілою як для інвесторів, так і для місцевої влади. В усьому світі СЕЗ є дієвим механізмом розвитку депресивних територій, піднесення окремих галузей економіки. В Україні ж їх розглядали (і, схоже, продовжують розглядати) виключно з фіскальної точки зору. Звідси – й велика кількість охочих незаконно скористатися податковими пільгами, і інші численні порушення.

3. ВЕЗ в умовах окупації

Інший приклад – створення у 2014-му вільної економічної зони в анексованому Криму. Там діє спеціальний режим економічної діяльності, не стягуються загальнодержавні податки і збори, торгівля з півостровом відбувається за правилами імпорту-експорту, платити можна як у гривнях, так і в іноземних валютах. І перші наслідки нововведення країна відчула уже за кілька місяців. Виявилося, що робота вільної митної зони дозволила масово ввозити в Крим, а звідти – до Росії – товари без мит, а також суттєво спростила подачу електроенергії на анексований півострів. Більше того, частина бізнесу зуміла цілком законно перереєструвати підприємства як резиденти РФ. І почала сплачувати податки окупантам. З іншого боку, ВЕЗ ускладнювала життя українських громадян, котрі залишилися у Криму, але стали "нерезидентами", бо опинилися по інший бік митного кордону... 

Восени 2015 року активісти почали "блокаду" Криму з вимогою скасувати закон про ВЕЗ. Але цього так і не сталося. Обійшлося напівзаходами: уряд заборонив постачати до Криму низку товарів. А спроби внести законодавчі зміни у 2018 та у 2019 роках були безрезультатними. Тобто, питання роботи ВЕЗ “підвисло”. Завдання – зробити усе, щоб така ж доля не спіткала і вільну економічну зону на Донбасі у разі її реалізації (детальніше про це в матеріалі "ВЕЗ на Донбасі: аргументи прибічників і противників").

Владислав Обух, Київ