Українській діаспорі в Аргентині вже понад 100 років – Баланда

Українській діаспорі в Аргентині вже понад 100 років – Баланда

Укрінформ
Велика група українців уперше приїхала до Аргентинської Республіки в 1897 році, хоча й за декілька років до цього в країну вже приїжджали поодинокі українці.

Про це йдеться у матеріалі Хорхе Баланди, журналіста, голови представництва в Місьйонес Центральної Репрезентації українців Аргентини, "Місьйонес: діаспора, якій понад сто років", опублікованому в Голосі України

"Власне, «організована» українська імміграція почалася в серпні згаданого року і має декілька періодів. Перша імміграція тривала до 1910-го. При цьому переважна більшість українців осіли в північній провінції Місьйонес, яка межує з Бразилією та Парагваєм", - пише Баланда.

Наступні хвилі української імміграції припали на часи Першої та Другої світових воєн, а остання відбулася в 90-х роках минулого століття, після проголошення Україною незалежності. Деякі з українських іммігрантів осіли в Місьйонес, але більшість з них віддала перевагу столиці — Буенос-Айресу, а також провінціям Чако, Санта Фе та Мендоса.

"Українцям у Місьйонес, я б їх назвав першопрохідцями, довелося освоювати практично незаселену територію, надзвичайно віддалену від аргентинської столиці. По суті, вони стали піонерами, які забезпечили умови для прибуття через 20—30 років людей з інших європейських країн, що тікали від воєн у Європі", - зауважив автор.

Як пише Баланда, можна багато розповідати про складні виклики, з якими довелося зіткнутися першим українцям, адже вони вже не могли «подивитися назад», повинні були усвідомити, що саме ця земля стане їхньою, що саме тут вони зустрінуть свої останні дні, а їхні діти розпочнуть нове життя. А мрія про повернення залишилася лише мрією.

Усвідомлюючи, що вороття вже немає, почали нове життя в Аргентині.

"Ця червона земля, задушлива спека, чужа мова, ця сельва, яку довелося вирубувати, щоб щось посадити, стали частиною їхнього життя. І я впевнений, вони почали любити свою нову землю. Вони посилали своїх дітей до шкіл навчатися. Робили все можливе, щоб молоде покоління, батьками якого були бідні селяни, отримало хорошу освіту. Однак це зовсім не говорить про те, що Україна була для них лише місцем, де вони народилися. Україна залишалася в їхніх серцях", - наголосив автор.

Відразу по прибутті на аргентинську землю українці закликали до себе священиків, хотіли зберегти свою віру та свою церкву. Більшість з них були греко-католиками. І через декілька років змогли цього досягти. А на зібраннях удома відзначали свята за православним календарем, пише Баланда.

Вони заснували читальні, клуби, місця для зустрічей, де зберігали всі українські традиції.

«Саме українці в Місьйонес почали масово вирощувати чай мате (тонізуючий напій з висушеного і подрібненого листя падуба парагвайського. Його широко використовують в Аргентині, Парагваї, Уругваї і в південних регіонах Бразилії. — Ред.). Провінція, де вони оселилися, та її столиця, місто Посадас, стали найбільшим центром з виробництва чаю мате, який вживали ще американські індіанці», - йдеться у публікації.

Таким чином перші українські іммігранти почали, а їхні нащадки й нині вирощують мате. Причому багато з них уже не працюють на плантаціях. А створили промислові підприємства з переробки та комерціалізації цього популярного напою. Цікаво, що їхні торгові марки мають назви «Калина», «Верховина», «Весна» тощо.

Як зазначається, тяжка праця та цілеспрямованість українців отримали визнання всього аргентинського суспільства. Звичайно, долі другої й третьої генерації українців відрізняються від долі перших прибульців. Отримавши освіту, вони стали підприємцями, пішли в політику.

Як зауважує автор, сьогодні в провінції Місьйонес можна знайти українські прізвища серед представників багатьох професій. Ідеться про лікарів, журналістів, юристів, інженерів, архітекторів, фінансистів, підприємців. Українці стали депутатами національного й провінційних парламентів, займають впливові державні посади на різних рівнях, є відомими людьми у виробництві, науці та культурі.

«Нині громаді виповнюється 123 роки. Мова, на жаль, забувається, але зберігається повне усвідомлення своєї українськості, гордість за свою приналежність до нащадків українців. Десятки культурних закладів, церков, фольклорних ансамблів, у яких беруть участь близько тисячі молодих українців, є красномовним цьому підтвердженням», - підсумував Баланда.

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-