Північна Дакота: 120 років історії від нащадків українських поселенців

Про це розповідє Голос Америки.

«У середині ХІХ сторіччя, щоб заохотити поселенців до суворого за кліматом штату Північна Дакота, уряд США, за певних умов, виділяв безкоштовні земельні ділянки. Українці прибули сюди 1896 року одними з останніх, тож їм дісталися найскладніші для фермерства клаптики землі. Однак вони подолали усі труднощі та зуміли передати нащадкам свою культуру та традиції», - йдеться у публікації.

Українська родина Дона (Дональда) Басараби досі живе та хазяйнує на тій самій землі, на якій прокладали нелегкий шлях до американської мрії їх пращури.

Кам’яний грот із фігурою Ісуса Христа на старому цвинтарі Св.Йосафата – данина першим українським емігрантам у Північній Дакоті. Його збудував батько Дона Рой на згадку про важке життя переселенців.

Дональд Басараба показує надгробки. Тут похована його прабабуся, яка іммігрувала до США із Тульчина Вінницької області, однак не пережила першої ж суворої зими у Північній Дакоті, залишивши на чоловіка сімох дітей.

На цьому ж цвинтарі - понад десяток могил дітей з українськими прізвищами. «На початку 1900-х років загинули всі ці діти через епідемію іспанського грипу», - каже Дон.

Північна Дакота з дивовижної краси краєвидами, але неродючими землями та вкрай несприятливими для життя умовами мало чим приваблювала поселенців. Тож американський уряд у 1862 році видав закон, який передбачав виділення безкоштовних земель для охочих сюди переїхати, - так званий Homestead act. Він передбачав надання урядом 160 соток землі. Упродовж 5 років люди мали прожити на цій землі, створити сім’ю, посадити дерево, завести корову, почати займатись землеробством, посіяти пшеницю, тоді через 5 років вони  отримували право власності на цю землю.

Дон досі живе на земельній ділянці, яку отримали його предки понад 100 років тому. У цьому домі він створив сім’ю. Дружину шукав серед українців. «Я зустрів справжню українську дівчину, на 100% українку. Було дуже важко її знайти, особливо в цьому краї, я щасливий. Для мене головна річ була, що вона – українка», - розповідає чоловік.

Дружина Дона ділиться своїми враженнями про місцеве життя. «Від нас до найближчого продовольчого магазину 80 кілометрів, але ми навчились закуповувати продукти наперед. Я б ні за що не поміняла місце, де ми живемо. Тут тихо, спокійно», - каже дружина Керол Басараба.

Дон розповідає про ті часи, коли його дід перебрався у ці місця: «Коли дідусь сюди переселився у 1916 році, тут був лише колодязь. Вони вручну викопали криницю, з часом збудували хату, хлів і завели корову. Це було їхнє перше господарство».

Сьогодні у господарстві Басарабів - 300 корів і 9 коней. Основний їхній прибуток – продаж телят.

«Телята народжуються весною. Ми доглядаємо за ними кілька місяців, восени відлучаємо від корови і продаємо. Здебільшого продаємо самців. Самиці лишаються, вони народжують телят і замінюють старих корів, яких ми, згодом, також продаємо», - розповідає Керол.

Нещодавно на їхній ділянці знайшли поклади нафти. Тож, сім’я здає в оренду родовище нафтовій компанії й отримує з цього додатковий прибуток.

Дон і Керол – третє покоління українців, народжених в Америці. Розмовну мову майже втратили, але до української церкви продовжують ходити.

Дон каже, що вони моляться в українській церкві за візантійською традицією. Служба проводиться десь на 40 відсотків українською, решта англійською. Завдяки церкві підтримують і українські традиції. Керол каже, що вони святкують Різдво, святять великодній кошик, дотримуються посту перед Великоднем, вишивають рушники.

«Ми повинні мати на різдвяному столі голубці, рибу, грибну підливу, три види вареників: з капустою, з картоплею і з чорносливом, оселедець, пиріг з маком. Я намагаюсь завжди мати 12 страв на столі, як 12 апостолів. Обов’язково солома на столі, тому що Ісус народився в яслах, на соломі. Голова сім’ї молиться перед вечерею», - розповідає господиня.

Ці традиції понад 100 років привезли у Північну Дакоту українці, які шукали кращого життя та не побоялися оселитись в одному із холодніших штатів.

Батько Дона, Рой Басараба, переконаний: їхні предки недаремно пройшли через важкі випробування. «Їм було так тяжко, вони багато чим пожертвували, щоб життя їхніх дітей було кращим. І тепер воно справді краще», - вважає Рой.

Він згадує, як життя українських емігрантів покращувалось. Відтак, у громаді стало популярним побажання, яке пан Басараба передає в Україну: «Посилаю привіт вам всім на Україні, дай боже здоров’я, і щоби вам було краще, ніж торік».