Молодість-50: Ти пам'ятаєш, як все починалося

Молодість-50: Ти пам'ятаєш, як все починалося

Укрінформ
Вічні спостерігачі за ярмарком марнославства з лопатами в руках

Київський міжнародний кінофестиваль "Молодість", який відбувається цими днями в 50-й раз, відноситься до не настільки численних явищ українського культурного процесу, які протягом десятиліть зберігають своє значення не лише у вітчизняному, але і в міжнародному контексті.

Анітрохи не вдаючись до патріотичних ілюзій, "Молодість" можна назвати найбільшим у світі фестивалем дебютного кіно. Тому періодичні заклики чиновників від культури в жанрі "наздогнати і перегнати!", тобто швидше стати фестивалем класу "А", є не надто доречними, оскільки т.зв. клас "А" передбачає відсутність спеціалізації. Втративши свою орієнтацію на фільми-дебюти, київський фестиваль не лише втратив би унікальність, але й був би змушений конкурувати з фестивальними важкоатлетами від МКФ у Карлових Варах до Берлінале і Каннського кінофестивалю.

У зв'язку з 50-річчям "Молодості" доречно згадати, що свої перші стрічки представляли в рамках київського кінофестивалю безліч зірок сучасної світової режисури. Серед них - Жак Одіар, Франсуа Озон, Ян Кунен, Том Тиквер, Гаспар Ное, Корнеліу Порумбою, покійні нині Олексій Балабанов і Кім Кі-Дук.

Природно, роботи найбільш авторитетних вітчизняних постановників також з'являлися у міжнародному та національному конкурсах фестивалю – Сергій Лозниця, тоді документаліст з європейським ім'ям, показав на «Молодості» свій блискучий ігровий дебют «Щастя моє», Мирослав Слабошпицький представляв тут свої короткометражні стрічки, які свідчили про безкомпромісний підхід майбутнього автора «Племені» до вибору проблематики. Відбулася тут і прем'єра одного з найбільш примітних сучасних зразків українського поетичного кіно - "Мамая" Олеся Саніна, якого в часи розвалу кінопрокату за межами фестивального майданчика практично ніде було побачити. Тут були показані дебюти більшості з багатообіцяючих представників нового покоління українських кінематографістів - Філіпа Сотниченка, Валерії Сочивець, Павла Острікова, Нарімана Алієва, Антоніо Лукича та інших.

Саме одну з найбільш значущих українських стрічок, які свого часу стали лауреатами «Молодості», організатори обрали цього року фільмом-відкриттям – «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука. У 1979-му році він отримав головний приз фестивалю. Поставлений за колись гучним і незаслужено забутим нині романом Василя Земляка "Лебедина зграя", режисерський дебют популярного актора став подією всесоюзного масштабу, відправною точкою бурхливих і часом запеклих суперечок, які далеко не завжди стосувалися питань мистецтва. Показово, що після присвячених фільму глибоких - і абсолютно позбавлених чергових ідеологічних приспівів - рецензій киянина Сергія Тримбача і ленінградця Олега Ковалова, опублікованих у московському «Искусстве кино», журналу довелося в наступних номерах накинути на обговорення фільму флер пильності цитатами з Леоніда Брежнєва і Володимира Щербицького. Наведене висловлювання останнього прочитується як хвалькувата похвальба здійсненим репресіям проти кінематографістів: «…Некоторое время приёмы так называемого «поэтического кино» с их ударением на абстрактной символике, с резко подчёркнутым этнографическим орнаментом трактовались чуть ли не как ведущие принципы развития киноискусства на Украине. Эти взгляды, можно сказать, преодолены».

Тим часом фільм Миколайчука, який засуджувався поборниками соцреалізму за надмірну етнографічну поетизацію і формалізм, може видатися настільки ж недоречним нинішнім ревнителям ідеологічної цнотливості. У новій блискучій роботі румунського режисера Раду Жуде "Невдалий трах, або Божевільне порно" (на "Молодості" цей переможець Берлінале буде показаний 3-го і 4-го червня в програмі "Фестиваль фестивалів") в ході батьківських зборів, що перетворилися на судилище над вчителькою, чий "домашній" ролик потрапив в інтернет, одна з учасниць оголошує педагога комуністкою. "З чого ви взяли?"- дивується та. "Донька розповідала, ви читали на уроці розповідь про більшовиків" – цією літературною пропагандою виявляється «Сіль» Ісаака Бабеля. Подібні батьки-охоронці, чия готовність брати участь у декомунізації лиш трохи поступається запалу хунвейбінів, не забули б звинуватити в пропаганді більшовизму організаторів «Молодості», адже, відповідно до сюжету, стрічка Миколайчука оспівує колективізацію (подібно до «Землі» Олександра Довженка, на яку у «Вавилоні ХХ» міститься безліч алюзій).

Однак у тому, як представили автори фільму історію драматичних змін, що відбуваються в українському селі Вавилон після появи там емісарів Жовтневої революції, сучасна українська аудиторія може побачити чимало гіркої правди про новий режим і про випробування, які обрушуються на тих, чий уклад, що видавався непорушним, незабаром замінять чудовим новим світом більшовицьких фантазій.

Так, вісник нового порядку, матрос крейсера "Аврора" (такий собі простецький варіант шолоховського Штокмана у виконанні Івана Гаврилюка), з'явившись у селі, найперше розносить гранатами глиняні фігурки, які зображують царську сім'ю. Звичайно, в них не побачити портретної схожості з Миколою II і його рідними (про розстріл останніх за радянських часів воліли не згадувати), проте в образі революціонера, який з усмішкою підриває зображення не лише вінценосного сатрапа, але і «матері його», і його маленького сина, складно не побачити свідчення патологічної жорстокості і необмеженого прагнення перетворити світ за невідомими раніше лекалами. Це прагнення незабаром стане очевидним для всіх жителів Вавилона - матрос, який із запалом релігійного фанатика переконаний у своєму праві очолити в цьому краї будівництво світлого майбутнього, заборонить ховати за релігійним обрядом тих, кому пощастило померти раніше його настання, і обкладе великою даниною найбільш дбайливих господарів.

Об'єктивний глядач побачить, що у противників комуни – чиє будівництво в селі Вавилон можна трактувати як настільки ж богопротивний і настільки ж зрештою приречений задум, як будівництво Вавилонської вежі, – були всі підстави взятися за зброю, і зможе віддати належне проникливості і душевній стійкості ватажку куркулів (Костянтин Степанков), що підняли бунт, який заздалегідь замовляє для себе труну. Примітно, що центральний персонаж твору, місцевий трунар і філософ (роль якого виконав сам Миколайчук), який з іронією сприймає світ дореволюційного села, не приймає і нову владу – і стає до лав комунарів лише коли над ними готуються вчинити розправу. Ним керує не якесь ідейне осяяння, а співчуття до всіх синів людських, готовність заступитися за всіх переможених перед будь-яким переможцем.

Головний герой "Колишнього барабанщика" Коена Мортьє поєднує функції мислителя і лідера нового колективу, проте він рівною мірою далекий і від матроса «Аврори», і від сільського філософа. Цей бельгійський фільм став чи не найкращою конкурсною роботою фестивалю у 2007-му році, при цьому бив публіку під дих з такою агресивністю, розповідав про такі страшні речі і так страшно (залишаючи при цьому моральне судження про те, що відбувається, на совість та інтелект глядача), що, очевидно, викликав замішання у членів численних журі, жодне з яких не відзначило стрічку своєю нагородою. Тим часом після показу в Червоному залі погубленого нині кінотеатру «Київ» фільм став культовим для столичних синефілів і учасників київської рок-сцени, а також однією з улюблених стрічок команди відбірників «Молодості», які включили його в ювілейну програму «50-та річниця» (покази пройдуть 2-го і 6-го червня) поряд з такими популярними володарями головних нагород повнометражної секції міжнародного конкурсу, як «Хлопці не плачуть» Кімберлі Пірс і «Біллі Елліот» Стівена Долдрі, немов виправили у такий спосіб нерішучість суддівських команд.

"Колишній барабанщик" розповідає про рок-гурт із промислового міста Остенде, учасники якого, люди з інвалідністю, вирішують запросити на місце ударника відомого письменника-інтелектуала, хоч той нібито і не страждає на фізичні або психічні розлади. Письменник погоджується, пояснивши коханій, що хоче «опинитися в світі потворних і тупих, і при цьому знає, що завжди може повернутися». Оточення, в яке потрапляє герой, є осередком швидше не фізичних, а моральних вад. Показані режисером квартали навколофабричної голитьби, атмосфера злісного насильства і невігластва постають моторошною, глузливою загрозою царству благоденства і справедливості, що маячить в євросоюзному майбутньому, адже подолання політичних і навіть соціальних проблем не зможе остаточно позбавити людський рід від дурості і жорстокості. При цьому центральний персонаж "Колишнього барабанщика" є  уїдливою протилежністю лібералам-культуртрегерам і реформаторам-правозахисникам, які "йдуть в народ", щоб сіяти розумне, добре тощо. Літератор і новоявлений барабанщик зі стрічки Мортьє аж ніяк не збирається виправляти звичаї нових товаришів, не задовольняється він і роллю холодного і допитливого спостерігача. Маніпулюючи оточуючими, змушуючи їх проявляти гірші якості своєї натури, він стає призвідником кривавої бійні і, задовольнивши письменницький інтерес і реалізувавши потребу в насильстві, повертається зі «світу потворних і тупих» в свій власний, світ мистецтва і благополуччя.

Майже настільки ж небезпечним, як заводські околиці Фландрії, постає у стрічці Олексія Тараненка «Я працюю на кладовищі» цвинтар української столиці. Фільм Тараненка, як це зазвичай і буває з вітчизняними учасниками міжнародного конкурсу повнометражних дебютів, став чи не найочікуванішою стрічкою фестивалю: представникам преси довелося вдатися до своїх навичок проходити крізь стіни, щоб опинитися на сеансі, квитки на який (з огляду на обумовлену пандемією 50%-у заповнюваність залів) були розібрані задовго до початку «Молодості». Ревниві надії аудиторії підкріплювалися популярністю літературного першоджерела - однойменної збірки новел Павла "Паштета" Белянського, в якій автор розповідає історії з власної практики співробітника київського похоронного бюро.

Книжковий оповідач, щасливий батько сімейства, в наративі якого письменницька цікавість до трагічних сторін буття сплетена зі співчуттям і м'якою іронією (як і у героя «Колишнього барабанщика»), в екранізації постає людиною жовчною і апатичною, за чиїми цинічними репліками і відсутністю видимого інтересу до замовників стоїть особиста драма, очевидно, ще більш серйозна, ніж пережите недавно розлучення. Мотиви пів дюжини новел Белянського нанизані на дві складені Тараненком лінії - кримінальну, про боротьбу за цвинтарне директорське крісло, і сімейну, присвячену взаєминам героя з його донькою і колишньою дружиною.

Жива і спочатку цікава розповідь ближче до середини починає ніби спотикатися, сюжетні інтриги непоправно розповзаються. Треба віддати належне творчій сміливості авторів, які не лише взялися за складний трагікомічний матеріал, а й вирішили вибудувати свою розповідь у змішанні двох жанрів, кримінального і мелодраматичного. У якийсь момент виникає ще й містичний елемент, що вдався особливо кепсько - герою починають дошкуляти примари його "клієнтів", які досить ненатурально представлені і чомусь обмежені вузьким колом знайомих глядачеві.

Загалом стрічка Тараненка може бути прикладом невдалої екранізації. Яскраві і при цьому достовірні розповіді першоджерела змінилися набором надуманих сцен і колізій: ділок, який намагається прибрати до рук цвинтарний бізнес, підробляє крадіжкою квітів з могильних плит, новий коханий колишньої дружини героя погрозами і побоями вимагає від нього напоумити доньку, щоб та не прогулювала школу.

При цьому адаптовані для екрану новели або втратили будь-яку сюжетну чіткість (як історія старого-ветерана, який замовив надгробок для самого себе), або втратили правдоподібність через прагнення авторів фільму посилити їхню виразність.

Разом з тим видається примітним, що, як і у знятому сорок років тому (і присвяченому подіям столітньої давнини) «Вавилоні ХХ», центральний персонаж стрічки Тараненка спостерігає за ярмарком марнославства з лопатою могильника в руці. Це вже не овіяний чарівністю дореволюційної старовини мудрець, знавець і іронічний коментатор народних звичаїв і традицій, що зберігає душевну рівновагу в дні соціально-політичних лих, а наш сучасник, розчарований і зневірений, у якого земля втікла з-під ніг, – але, як і кожен з нас, він зберігає в душі віру в можливість благих змін і для себе, і для навколишньої дійсності.

Олександр Гусєв, кінокритик. Київ

Перше фото: Molodist Kyiv International Film Festival

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-