Читає автор: уривок зі збірки Маркіяна Камиша «Оформляндія. Чормет. Ряска»
До цієї книги в новій, авторській редакції, увійшли три твори про темний бік Чорнобиля.
«Оформляндія» – емоційний вимір зони відчуження. Погляд зсередини на український феномен чорнобильського сталкерства і сповідь людини, що роками досліджує закинутий світ.
«Чормет» – повість про людей, які живуть біля кордону зони відчуження і збирають металобрухт. Про суворих і п’яних чоловіків, які несуть в брухт-прийомки авіабомби вермахту в мішках і мріють здати на метал навіть ядро Землі.
«Ряска» – оповідь про відлюдника в нетрях «амазонського» Полісся. Історія про глибокі трясовини, смарагдову ряску і забуття.
ПРОСТО СЛУХАЙ:
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Чорнобильщина засяяла Зіркою Полин, отруйним смарагдом у діадемі Полісся. Суворе похмілля дійсності після років солодких мрій. Але хоробрий пожежники загасили реактор, відважні вертольотники закидали пекельне жерло свинцем і бором. Відчайдухи-ліквідатори з чистими серцями розгребли найбрудніші завали на світі, збудували Саркофаг і пішли.
Пішли, отримавши свої дози, проблеми зі здоров'ям, рак, посвідчення категорії “А”, “В” і далі за списком. Їхні діти отримали право задурно кататися диттаборами і тавро “чорнобилець”. Країна отримала шматок території розміром з Люксембург, на якій жити більше не можна.
Місто Прип’ять і околиці – евакуювали. Обнесли все колючим дротом, і вояки хижо гасали на БТР-ах у пошуках мародерів, але буремні дев’яності жахнули сильніше за реактор, і кордони Зони ослабли.
Потріпані алконавти цупили консервацію з погребів у селах, тікали від патрулів, аби за тиждень повернутись і отримати свій аж ніяк не умовний термін. Чорнобильщину заполонили відчайдухи, бомжі, мародери і втеклі зеки. Ховатися в селах місяцями, гризли гнилі яблука і мріяли пересидіти за колючкою всі скрути на світі.
Траплялися хіпі. Випливали поодинокі згадки в газетах про дітей-квітів: ті сміючись купалися в річках, попадалися міліції і виганялися подалі із суворими настановами більше ніколи, більше ні разу. Столична шпана теж заскочувала: мародерити настінні годинники і продавати їх на узвозі. Тоді ще ганяли по вені і тягали з собою стволи. Потім пішли, спопелилися у вихряві вінтячого драйву або й стали поважні люди: власники бізнесу і люблячі батьки тих, хто нині засирає фотками сніданків ваші френдленти.
Аж ген підросло покоління ровесників Аварії. Для них Зона стала землею спокою і застиглого часу. Я – один з них.
***
Що нині Чорнобильська Зона? Для когось – моторошна згадка з дитинства, коли за кілька днів життя сиплеться на друзки, і сам ти, і всі твої сусіди – розлітаєтесь світом шукати нові домівки на автобусах евакуації. Для когось – радіоактивне гівно, яке розгрібаєш у травні вісімдесят шостого. Для когось – Terra Incognita, сповнена міфами про зомбі і військових на бронетранспортерах. Для когось – офіційні екскурсії, де нахабні комерсанти під пафосні промови заробляють на розгавлених туристах. У когось все взагалі погано і Зона для нього – локації з комп’ютерної гри про суворих мужиків із автоматами Калашникова, які перемотують бинтами дірки вогнепалу серед туману ранкових боліт.
У мене – ще гірше. Для мене Зона – місце релаксу. Замість моря, Карпат, териконів і залитої прохолодним мохіто Туреччини. Купу разів на рік я – нелегальний турист у Чорнобильську Зону, сталкер, пішохід, самохід, ідіот, - називайте як хочете. Мене не помічають, але я – є. Я – існую. Майже як іонізуюче випромінювання. Як це виглядає? Я збираю рюкзак, приїжджаю до колючого дроту і розчиняюся в темряві поліських лісосмуг, паморочливих хащ, і ніхто, нізащо на світі мене не помітить.
Це про сталкерів. Не тих, які збирають дитячі протигази бомбосховища і фотографують недобудови на міських околицях. Про інших. Про тих, хто не боїться радіації і не гребує пити з отруйних струмків і озер. Про хлопців і дівчат, яким не осоромно закинути за плечі рюкзак і плентатись під дощем до закинутих міст і сіл, де можна напиватися бюджетною водярою, бити шибки порожніми пляшками, матюкатися вкрай голосно і утинати інші штуки, які різнять міста живі і мертві.
Іноді я думаю, що нас не існує. Нема цих сорока чоловік, які регулярно тиняються чорнобильськими болотами. Ми були, та давно розчинилися серед трясовин, розклалися на ряску, комиш і сонячне світло. Нас навіть мухи не помічають: кружляють навколо, дзиготять у своїх справах і облітають стороною. Ми – тьмяний відблиск телебрехонь у головах співвітчизників, просто купа байок про радіацію, зомбі і телят з трьома головами. У млявих сутінках годинами шукаємо броди, а вдень – тягнемося по пояс у п’явках.
Я щойно повернувся. Мій останній тиждень – це шлях крізь темряву, тривожне виглядання світла фар і жаринок затяжок. Тоді була надія на ліжко без матраца і крижана вода з мерзлої річки, був холод і втамування спраги. Був патруль, який я помітив в останній момент. Була трава: ламка, суха і жовта. А потім – мертвий сон, аби ранком бігти далі на Північ, пірнати у мрії: чарівну країн закинутих хат, каналів і аграрних інфраструктур.
Пальці плутають клавіші, курсор гасає екраном, а смак снікерсу і пепсі, похапцем зажованих на автостанції «Полісся», не відповідає дійсності. Тільки ковток пива приводить до тями. Притягує за бари.
Археологи називають це «пост-експедиційний синдром», геологи – теж якось. У всіх професій, побутові обставини яких передбачають тривалі розлучення з цивілізацією, є назва такого стану. Але зараз я не думаю про таке, зараз мене цікавлять тільки холодне пиво і добре просмажене м’ясо.
З чого почати? З доброї поради: ніколи не навантажуйте рюкзак до позначки сорок кіло. Не ходіть у походи на тридцять днів і не беріть із собою надувних човнів, на додачу до сорока банок консервів. Я постійно повторював цю мантру, але я мазохіст.
Іноді це необхідно. Коли йдеш в Зону на три дні – постійно думаєш: «Та ось уже повертатися». Як ідеш на п’ять – жалкуєш, що тільки два дні був у Прип’яті. На тиждень – прокручуєш: «От би ще день». Але хоч на скільки підеш – вічно долдониш мантру: «Ось, треба за вісім годин вийти з Прип’яті бігом до колючого дроту, о пів на шосту стояти на зупинці: буде маршрутка, і ніхто тебе так рано не спалить, не доколупаються менти, мовляв ти виліз із чорнобильського лісу». Ти не поспішаєш, хіба коли кинув рюкзак і бродиш закинутим селом під пахвою держкордону, і жити тобі в ньому ще три доби – о’тоді не поспішаєш. Цього разу я не поспішатиму. Це буде славна подорож. І дуже довга.
Будуть нічні асфальтові траси, скелети опор ЛЕП і закинуті села, казкові в густих туманах. Удень там гарячкують апогеї сонячного дрьому, а вночі – вогка димка падає на землю і загортає все у павутиння сірих тіней. Ніщо не розгоняє димку, ніщо її не тривожить: тільки світло налобних ліхтарів, пляма Чумацького Шляху і нескінченні багатозоряні сяйва.
Ці яскраві моменти юності я згадуватиму хворій печінці-старості. Ось тиняюсь серед ламаного шмаття стільців в холодних нутрах порожніх висоток. Ось підкорюю всі вершини цієї дурної Зони: прип’ятські дахи, антени Чорнобиль-2, верівку реакторного цеху п’ятого блоку ЧАЕС, лісничу вежу і перевернутий остов розмародереного ЛАЗа. Я, направду, не знаю, з чого почати. Зі зливи.
Ніколи не забуду тієї зливи. Всі колись гуляли під зливами. Під такими, де дихати складно, і всі одного разу потрапляли під таку, яка у внутрішній ієрархії брала найгорішню планку за всю решту дощів на Землі.
Мене тоді несло до Прип’яті. Стояла глуха ніч, і я біг повз поворот на ЧАЕС. Там зручно запаркувати патрульний бобік, аби ловити таких як я. Ловити сталкерів, шаталкерів, нелегалів, пішоходів, туристів, - називайте, як хочете. Я нагострив вуха і пішов навшпиньки, аж поки не вискочив на машину – впритул. Добре, що зараз – друга ночі, і хлопці мирно сплять у салоні. Далі – тільки пряма дорога на Прип’ять. І злива.
Злива нависла примарами грозових хмар і блискавок різали небо яскравими спалахами. Праворуч – станція, зовсім близько. Розряд над трубою четвертого блоку. Потім ще. Тоді стирчала стара труба, за якою всі нелегали плачуть, бо її зрізали, безбожно розібрали символ наших походеньок, на тлі якого просиджено молодість на прип’ятських дахах.
Що головне в Зоні? Правильно – труба. Фалічний символ катастроф. Ось ти, смердючий і спітнілий, приповзаєш до холодних прип’ятських бетонок, ввалюєшся до квартири, падаєш на диван і довго дивишся темряву. Розставляєш меблі, готуєш какао і перед сном виходиш покурити на балкон з видом на джунглі. Ти залізеш у спальник в одязі і голосно хроптимеш, перевіряючи на міцність кістяк цієї трухлявої висотки. Тобі насниться труба. І коли ти відпочив – тобі закоритить нормально бахнути і закусити тушняком. І ти сунеш на прип’ятський дах, дістаєш пляхан і починаєш квасити. Кладеш на руберойд бутерброди з паштетом, розливаєш і поступово ти, і твої пасажири, яких ти дві доби тяг сюди через гівно чорнобильських боліт, стаєте найкращими друзями на планеті.
У ці незабутні миті накочує лірика і все на світі. Ти ніжишся під теплими променями жовтогарячого диску у крайньому заході, та потім Сонце сяде і ти розвернешся до труби реактора. Ти ще пам’ятаєш час, коли її силует підсвічували червоні лампи: дороговказ натомленим бродягам, що плентались пустими нічними трасами, помічали її і знали – близько Прип’ять, близько дім.
Потім її розібрали.
Та коли я біг крізь зливу, труба ще стирчала. Тієї ночі блискавки били щосекунди, а важкі краплі тарабанили об дощовик. Я вже не мріяв про ніч в закинутій квартирі і чай на газпальничці. Не мріяв про сухий спальник. Я мріяв не втопитись. Але дійшов до Прип’яті і почав тонути.
Ось я задихаюся під дощем, але повільно, супроти вітру, проходжу під високовольтними ЛЕП. Щоп’ять секунд над вухом гримить і блискавки розсікають чорноту небес блакитними венами. За дві хвилини я мокрий і ніякий дощовик не зарадить.
Попереду Прип’ять – мета новачків, які ще не навчилися цінувати закинуті села і хочуть бачити лакмусовий папірець, візитівку заброшок всього світу. Не знаю, чи був я тоді новачком, але то була моя п’ятнадцята прогулянка. Ось я спускаюся під міст смерті – сховатись від яскравого прожектора КП. Старі-биті сходи ведуть на залізничний переїзд та під серпневою зливою мені не встояти. Я перебігаю колії, пробую утримати рівновагу, але падаю на велике, гостре каміння і кричу найстрашніші на світі прокльони. Кричу від болю, та злив все глушить і я навіть власного крику не чую.
Фінал радісний, хоч і з матюками: я пробираюся крізь чагарники, і нізащо більше не піду сюди – весь мокрий, як завжди. Дістаю з кишені дивом суху пачку сигарет і пробую підкурити. Поки тримаю в зубах цигарчину і шукаю запальничку, курево так промокає, що палити вже ніяк. Вулиця Огнева, а жодної тобі іскринки.
По коліна у воді я тягнуся до пристані: там центр міста, квартира і гарячий чай. Спальник – мокрий і мене вже ніщо не врятує. Який рейнкавер захистить від такої зливи? Тепер тільки грітися водярою.
Я залишаю позаду всі зливи, комиші й ароматні болотняні прірви, у марафоні крізь хащі обганяю Чугайстера та легіони болотних демонів і зупиняюсь на ніч серед імпровізованого прип’ятського благоустрою: обтруситися від ряски, що обліпила мене смарагдовою лускю.
Сохнуть діряві кросівки і сичать на пропан-бутані бюджетні китайські пальнички. Дощ стихає і на моторошні пустки закинутого падають ковдри багатозоряного неба, а я провалююсь у раптову, нескінченну тишу.
Фото: Маркіян Камиш
