Леся Українка: кожен святкує її ювілей, як свій

Леся Українка: кожен святкує її ювілей, як свій

Репортаж
Укрінформ
Подорож "Українським домом" по життю української письменниці

Поки дівчата на рецепшині активували мою реєстрацію (а потрапити на виставку, присвячену 150-річчю Лесі Українки в «Українському домі», зважаючи на карантин, можна було, пройшовши реєстрацію), я швиденько пройшла тест-ворожіння на творах ювілярки.

Ввела фразу, запитання. Дуже екзистенційно-професійне. Воно мене вже два роки мучить. “Не задивляйся ти на хлопців людських, се лісовим дівчатам небезпечно”, – відповіла Лариса Петрівна голосом Мавки. Начебто мимо цілі, але може вона щось знає.

Ювілей письменниці відкрив, чим вона є для українського суспільства.

Один з дуже побожних Фейсбук-френдів, який товаришує мало не з усім священством соцмереж, признався, що в дитинстві вкрав двотомник Лесі зі шкільної бібліотеки. В продажу, мовляв, не було, а вона йому дуже сподобалася.

Російськомовна екскурсовод з Одеси зізналася, що в її програмі обов’язковою є Леся та її перебування у Південній Пальмірі. Модний та дуже популярний влогер зробив програму про мультфільм Мавка, і сотні тисяч переглядів засвідчили, що його таки чекають. А флешмоб, під час якого люди читали вірші Лесі, об’єднав найнесподіваніших осіб, офіцерів Херсонської поліції (чому саме Херсонської?), співробітників музею Лесі в Грузії з міста Сурамі та інших блогерів, аналітиків, телеведучих, філологів.

Отримавши схвалення-підтвердження для прогулянки «Українським домом», я піднялася сходами. І встигла на початок так званого Косач-talks, у рамках заходу влаштували дискусійні платформи, під час яких експерти розповідали та сперечалися про різні профілі Лесі – письменниці, перекладачки, феміністки. Мені поталанило, бо я потрапила на розмову предстоятеля УГКЦ Святослава, який говорив про її драми на євангельські сюжети. Чудова лекція, під час якої предстоятель пройшовся по всіх Лесиних творах на цю тему, показав, як саме Леся перебуває на вищих рівнях досвіду любові, сказав, що для того, щоб таке писати, слід добре знати і сюжети, й топографію святих земель. Із сумом зауважив, що Леся – “велика незнана” (на противагу радянському наративу “велика Хвора”) і закликав читати Лесю (сам він найбільш зрілим твором вважає “Руфін та Прісцилла”). Після лекції я підійшла до блаженнішого Святослава.

- Ваше Блаженство, вам не здається, що коли люди кажуть про Лесю, як про християнську мислительку, вони перебирають. Видають бажане за дійсне. Леся перетнулася з церквою лише під час вінчання. Розумію, що з Московським патріархатом їй не дуже то й хотілося, але бувала в Європі.

- Я би не ототожнював її з одним іменем або кліше. Я говорю, що вона писала на християнську тематику. Чи ця тематика є домінуючою? Чи вона визначає її творчість? Це повинні сказати фахівці. Але ми не зможемо цілісно оцінити Лесю, якщо випустимо з уваги її твори на християнську тематику. Часом її сюжети були провокативні, хтось називав єретичними, деякі з них були цензуровані. Але це була душа, яка шукала вічних цінностей.

- Ви думаєте, саму Лесю не здивували би ваші дуже глибокі трактування?

- Це моя приватна думка. Я не претендую на догматичність. Але якщо ми поставимо образи Лесі в контекст християнських світоглядних матриць, ми побачимо дуже глибокі меседжі. Мені здається, що ми трактуємо Лесю дуже поверхово. А коли йдеться про її твори на християнську тематику, то ми ще більше грішимо поверховістю. В радянський час єдиний твір, який якось проник у життя, був “В катакомбах”. А “Руфін та Прісцилла” прямо були заборонені. Як на мене, Руфін – постать чесного римлянина, розумного чоловіка, який за допомоги розуму, шукаючи істину, в кінці свого життя гине, як мученик. Вона вимальовує дорогу до мученицького вінця, яка була характерна для ранньої церкви, як хрещення кров’ю. Натомість Прісцилла – автентичний образ римської аристократки, яка була живою частиною церковної спільноти. Тут вона зробила абсолютно достовірну реконструкцію періоду раннього християнства, коли римські матрони були першими християнками у вищих суспільних верствах імперіального Риму. Вони не були публічними особами, а публічна особа завжди була пов’язана з поганським культом. Але Руфін особливий. Він не поділяє культу імператора, він республіканець, як описує Леся. І те саме роблять християни. Поганська релігія була дуже толерантною, ти міг мати родових божків у своїх домах, міг вірити у все, що хочеш – божества Сирії, Єгипту, Греції. Але коли йшлося про державний культ імператора, ти мусив приносити жертви. І християни не приносили жертву, вони відкидали імперіальний культ, і тому їх зараховували у розряд “неблагонадьожних”. Ми читаємо діалоги, властиві для раннього християнства, мовляв, ну, принеси жертву, кинь жменьку ладану, що тобі варте. А вони – ні. І я думаю, що Лесі ця безкомпромісність дуже імпонувала. 

Подякувавши предстоятелю, я приєдналася до дитячої юрби. Вони прийшли на екскурсію, яку провів один з кураторів виставки Павло Гудімов.

- Ви майже в перший день тут. Це така свідома вчителька? – запитую.

- Діти самі захотіли, це школярі з приватної бізнес-школи, – відповідає вчителька Марія Пахоменко, – вони дізналися і попросили екскурсію.

Марія Пахоменко
Марія Пахоменко

- Попливли? – запропонував Павло Гудімов школярам після маленької розминки. – Хто знає, хто така Леся, коли вона написала перший вірш, чи вміла вона малювати? (Багато дев’ятирічок були в курсі).

- Як пливти? – перепитала юрба.

- А ось так, – Павло нахилив плечі вперед та почав гребти руками. Всі погодилися і гребли-бігли в зал, де були розташовані Лесині речі, а на планшетах – міста, де вона бувала.

- А ну, підніміть руки – хто був у Грузії, Італії, Австрії, – скомандував Павло.
- Ми були, – кричали школярі.
- То чим ви відрізняєтеся від Лесі?
- Бо вона Леся, а ми ні, – кричали у відповідь.
- Серед вас нема жодної Лариси? – перепитав екскурсовод.
- Нема.

Бігом оглянувши Лесині речі (маленьку білу чашку), костюм, ручку-перо, я поглянула на великий екран, на якому безперервно звучав текст.

Це була шикарна знахідка організаторів. Актриса театру Франка (її ім’я не розголошується), в якої був знятий тільки рот, начитувала Лесині листи. В цьому було щось заворожливе. Можна було годинами слухати цей голос, дивитися на губи – і навіть, закривши очі, вбирати Лесині листи. До речі, одна з моїх колег по Лесиних листах зробила “інтерв’ю” з самою Лесею.

Ось кілька рядків незнаної нами Лесі. “Вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі “трагічний світогляд”, а він такий добрий для гарту.

Нема чого пищать, се поганий звичай.

Посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду...”

Я пішла далі. В зал, де були скульптури Лесі та її портрети.

- Тут зібрані артефакти з кількох десятків музеїв та приватних колекцій, – розказав пізніше Павло Гудімов. – Не всі, кого я просив – поділилися, хоча ми пропонували і страховку, й повне дотримання норм. Але нам вдалося показати і моду того часу, і побут, і трансформацію образу, й саму Лесю – вразливу, трагічну, ніжну.

Я перейшла в зал “Акценти", експозиція якого містила розділи: “Леся Українка та радянська пропаганда”, “Історія хвороби”, “Середовище”, “Колодяжне”, “Леся і театр”, “Леся і музика”.

Біля одного зі стендів побачила літню жіночку. Ми розговорилися.

- Я пізнала Лесю в дванадцять років, а Шевченка – в десять, – розповіла Лідія Іванівна Сергієнко. – Хоча на українську мову сама перейшла в 65 років, майже десять років тому.

- А як ви нею захопилися?

- Я донька військового, ми жили в будинку недалеко від Опери. Але жили небагато, книги купували нечасто. Я ж із подругами грала на майданчику біля Опери, там час від часу продавали книжки. Мені завжди хотілося щось придбати, але я збирала гроші. Назбирала, підійшла до розкладки з книжками. Перша книга “Шевченко”... Просто відкрила і читаю: “Реве та стогне Дніпр широкий”. Я одразу сказала: моя. А на наступний рік купила Лесю...

- Я слухаю і думаю, в який несподіваний спосіб українська література пробиралася до людей...

- Так. Але я відкривала книжку української поезії – й одразу закохувалася в неї. Якби не впав Радянський союз, то мова би просто зникла...

Ми спускаємося в головний зал, де якраз триває дискусія про Лесю-перекладачку. На столику лежать чотирнадцять томів – ювілейне нецензуроване видання творів Лесі Українки. Вчора я прихопила кілька кадрів презентації цього видання, яке Оксана Забужко назвала гуманітарною партизанщиною. Бо це праця багатьох років, багатьох дослідників, які просто ретельно збирали все видане та невидане Лесею, а коли з’явився шанс це все зібрати, то за рік змогли створити розкішне видання. Згадала, що хтось з учасників жартував, що раніше дівчатам-філологам за посаг давали 12 томів Лесі, а тепер – буде чотирнадцять.

До речі, там мають бути геть нові вислови. На одному з Косач-talks я чула, що один із листів Лесі цензурували, бо вона нешанобливо відгукнулася про Толстого, а інший – через те, що назвала Чернишевського самозванцем.

Коли закінчилася чергова дискусія, на екрані з’явилися кадри шоу Влада Троїцького, новітня опера, співана поезія. Тут академічна музика поєднувалася із live-електронікою. Мені, чесно кажучи, не зайшло...

Я ще раз зайшла в зал «Особисте». Тут є різні періоди Лесі, які автори виставки дбайливо вкладали в європейський контекст. Ну, наприклад, знайомство з Сергієм Мержинським відбулося за рік до перших сучасних Олімпійських ігор в Афінах та показу культового фільму братів Люм’єр “Прибуття потяга”. Перший показ драми Лесі “Блакитна троянда” на сцені майже збігається із завершенням іспано-американської війни. Як одне пов’язане з іншим? Критики та знавці знають більше, але простому глядачеві так краще відчути дихання часу.

Я зайшла в останній зал “Гра” і після недовгих вагань – вирішила зіграти. Хто мене тут знає?

- 78 – гарний результат. Але, на жаль, до призу трохи не дотягуєте. Хочете повторити?

Я відмовилася, бо у дівчини переді мною було 65, тож я свій приз отримала.

На сходах якась феміністка обговорювала питання дітей та абортів у епоху Лесі й її феміністський поступ. Це була не зовсім моя тема.

Моя - інша. Лесин лист: “Ніхто ніколи не писав мені так часто і так любо, як мати і, запевне, ніхто й не писатиме. Шкода тілько, що всі ми, і поети, і не поети, по більшій часті буваєм неварті своїх матерів”.

Втім, у Лесі – не один десяток профілів. Один з її біографів дуже радянського часу сказав, що Леся для нього – це образ самої України. Напевно тому кожен знаходить там щось своє, святкує її ювілей, як свій.

Лана Самохвалова, Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-