Вистави, як і люди, відзначають свої ювілеї, тільки рахуються вони не роками, а кількістю показів. У січні свій урочистий – сотий показ відсвяткувала вистава «Грек Зорба» – одна з найаншлаговіших і найпопулярніших в репертуарі Національного театру імені Івана Франка.
Це сценічна версія, створена за мотивами роману «Я, Грек Зорба» Нікоса Казандзакіса режисером-постановником Віталієм Малаховим та виконавцем головної чоловічої ролі, народним артистом Анатолієм Хостікоєвим. Головну жіночу роль в ній блискуче зіграла народна артистка Наталя Сумська.
Прем’єра відбулася 30 вересня 2010 року і з того часу «Грек Зорба» отримав три «Київські пекторалі».
Про те, як на українській сцені народжувалася вистава за романом грецького письменника, я розпитала у зіркової акторської пари.
- Пані Наталю, пане Анатолію, я дуже рада вас вітати з тим, що ось вже в сотий раз вистава «Грек Зорба» блискуче і під шалені овації (хоча справжні аншлаги зараз, на жаль, унеможливлені через карантин) зіграна на сцені театру. Кому прийшла ідея інсценізувати в Україні роман відомого грецького автора?
Хостікоєв: - Я дуже радий, що наша вистава прийшлась до душі українському глядачу і вже сотий раз ми розповіли історію про Грека Зорбу. Відверто кажучи, я навіть не думав, що мені пощастить зіграти роль, яку я бачив у виконанні Ентоні Куіна у знаменитому фільмі, знятому за однойменним романом Нікоса Казандзакіса «Грек Зорба». Мушу зізнатися, що це було не просто. Для актора чим серйозніша роль, тим більша відповідальність!
Так сталося, що наш хороший друг Гурам Петріашвілі якось сказав мені українською мовою з грузинським акцентом (говорить з грузинським акцентом): «Слухай, тобі потрібно зіграти грека Зорбу!». Кажу: «Я фільм бачив!». Він порадив прочитати роман. Я прочитав і зрозумів, що хотів би познайомитись з цим греком ближче, адже так як він сприймає світ і як ставиться до життя, викликало у мене здивування і захоплення.
Коли чуєш «Грек Зорба», одразу виникають асоціації з грецьким танком «сиртакі». Але ж «сиртакі» був створений спеціально для цього фільму! Це не національний грецький танець, його написали спеціально для кіно, а потім він став легендарним. Там же була ціла історія: Ентоні Куін (виконавець ролі Грека Зорба) під час зйомок зламав ногу і ледь ходив, тому один з найвидатніших сучасних грецьких композиторів Мікіс Теодоракіс спеціально написав танець – з цими повільними рухами, де актор фактично танцює на крупних планах.
Ця історія, зрештою, дивним чином повторилась і зі мною. Але спочатку був роман, я прочитав і зрозумів, що треба його осмислити і зробити своїм – створити його інсценівку, театральний варіант.
Сумська: - Слід краплинку додати: я тоді побігла в нашу славнозвісну бібліотеку імені Вернадського, де працює однокласниця Анатолія Георгійовича Наталя Машковська, і вона люб’язно дала нам єдиний примірник перекладу роману Нікоса Казандзакіса українською мовою.
Хостікоєв: - А я звернувся до свого друга Віталія Малахова і ми разом почали думати, як адаптувати роман для сцени.
ЯКЩО ДЕСЬ ЯКАСЬ ЖІНКА СПИТЬ САМА, ТО В ЦЬОМУ ВИННІ МИ, ЧОЛОВІКИ! І МИ БУДЕМО ВІДПОВІДАТИ ЗА ЦЕ ПЕРЕД БОГОМ
- Роман є автобіографічним. Наскільки вам вдалося «присвоїти» собі цю автобіографічність і наскільки ви додали герою вистави своєї?
Хостікоєв: - Казандзакіс – дуже відома постать, він був номінантом Нобелівської премії, лауреатом Міжнародної премії Миру, його роман «Остання спокуса» викликав бурхливу реакцію в деяких релігійних колах, які навіть вимагали відлучити Казандзакіса від церкви, на камені на його могилі написано: Я ні на що не сподіваюсь. Я нічого не боюсь. Я – вільний.
Його ставлення до жінок, яке він передав через Грека Зорбу, збігається з моїм (сміється). Наприклад, він говорить, що якщо десь якась жінка спить сама, то в цьому винні ми, чоловіки! І ми будемо відповідати за це перед Богом. Тому що, якщо мужчина може принести жінці радість, але не робить цього, він скоює величезний гріх! Бог милостивий, він прощає всі гріхи, але цього гріха – ніколи не прощає. Коли я промовляю цей монолог, то в залі мене чують – чоловіки аплодують, жінки схлипують.
Сумська: - У виставі, так само як і в романі, багато гумору, хорошої іронії, жартів над собою і над життям: коли дозрілий майстер, мудрець і філософ Зорба зустрічає молодика Нікоса, роль якого виконує наш чудовий колега – Денис Мартинов із Театру на Печерську, глядач це прекрасно відчуває! Зорба став для Нікоса гуру, людиною, від якої він хотів багато чого взяти для життя і розуміння навколишнього світу. Вони були разом до певного часу, доки все ж їхні дороги не розійшлися. Зорба вважав найбільш потрібним для життя (і чого, власне, не мав Нікос) – безумство. Нам усім у житті не вистачає безумства – це ключова фінальна фраза вистави.
НАТАША - АКТРИСА, ЯКА МОЖЕ ЗІГРАТИ ВСЕ, АЛЕ В ЦЮ РОЛЬ ВОНА ВВІЙШЛА, НЕ МОЖУ СКАЗАТИ, ЩО ОДРАЗУ
- Пане Анатолію, коли ви вирішили, що це саме ваша роль, чи усвідомлювали вже тоді, що ця вистава може стати вашим бенефісом і зазнає такої популярності та аншлаговості?
Хостікоєв: - Не знаю, хто як, а я ніколи про це не дбав. У першу чергу думаєш про роботу і про втілення. Я відчуваю матеріал, я інтуїт, і ніколи не ставив собі за мету отримати якісь нагороди.
З Віталієм Малаховим давно знаємо один одного, ще з Театрального інституту. Я дуже вдячний, що він почув мої побажання і дуже тактично мене вів – він давав мені можливість відчути себе Зорбою, наставляв.
Мені дуже сподобалося, як він страктував роль Бубуліни-Гортензії, яку грає Наташа. Загально відомо, що Наташа може зіграти все, вона різнопланова актриса. Але в цю роль вона ввійшла, не можу сказати, що одразу.
Сумська: - Так, я спробувала спочатку грати за традицією – моя героїня дуже екзальтована, екстравагантна, активна, голосна – вона цим бере в полон. Ні. Малахов запропонував зовсім інший малюнок – вона слабка і ніжна, і це не вона, а їй протягують руку для спілкування й активних дій, хоча вона готова відгукнутися цієї ж миті.
Я додаю їй акценту, тому що я ж зображаю іноземку, це треба якось передати. Вона з Парижа, заблукала, і через моря-океани опинилась аж у Греції. Вона шукала своєї любові, вона ніколи її не знаходила. З одного боку, це щастя, що жінка подобається багатьом, але стабільного щастя, яке хоче більшість жінок, вона не знайшла.
Вона говорить: «Я ніколи не співала в кабаре, але я була помітною актрисою». При знайомстві з Нікосом і Зорбою вона говорить: «З багатьма мужчинами я була знайома. Які були запахи, які бороди! Які ефектні чоловіки – ці адмірали, і кожен мав свій особливий запах і за ним я розрізняла їх уночі». Звичайно, вони делікатно усміхаються, тому що така відвертість викликає подив.
ВИСТАВА ВИЙШЛА ВОДНОЧАС ЕРОТИЧНА І ЦНОТЛИВА
- Ваша героїня насправді й ніжна, й іронічна, й сумна. Хоча за тим, що вона розповідає про своє минуле, її абсолютно сміливо можна вважати куртизанкою. Нафантазувати, що завгодно.
Сумська: - Абсолютно! Але ми даємо саме такий малюнок.
Хостікоєв: - Слід, очевидно, сказати, що в романі й у фільмі вона гине! Там така страшна сцена: вона лежить мертва, Зорба підходить і через сльози каже: «Нічого... інша буде». І йде звідти через біль, він дуже неоднозначний персонаж, його не цікавить, що було в минулому, і те, що буде в майбутньому, йому цікаво тільки те, що відбувається зараз.
Така історія мене не влаштовувала. Я попросив Малахова лишити їй життя, Малахов подумав, і ми... відправили її в плавання – наша Бубуліна-Гортензія після того, як у них відбулися перипетії, сказала: «Чао!» і начебто пішла на якийсь корабель до якогось адмірала.
- Тому, напевно, її й називають Вічна Жінка?
Сумська: - Так воно і є. Зорба так її сприймає, і так само глядачі через нього сприймають цю жінку – вона саме та, яку він шукав, та, яка не прагне конкретності, заміжжя, постійних зізнань у любові. Ні, вона все розуміє, і це дуже зрозуміло з фінального монологу з її листа: «Я розумію, що ти пожартував зі мною, і я розумію, що найбільше в світі ти любиш свою свободу. Я це відчуваю, я не ображаюся на тебе, прощавай».
Хостікоєв: - Вистава вийшла еротична і цнотлива водночас. Це почуття між людьми, у кожного з яких є своя історія. Він через біль з нею прощається, йому треба далі жити, він не зупиняється. І жінка це розуміє, вона його не тримає.
Сумська: - Толя запропонував ще одну розкішну сцену, яку глядачі зустрічають оплесками. Це сцена без слів, коли молодий хазяїн Нікос звернув увагу на одиноку молоду вдову, яка й сама прагне кохання. І коли між ними з’являються перші здрастування, ритуальні поцілунки «Христос Воскрес», вона розчавлює в руках апельсин і пирскає соком – це просто дивовижно! Перед цим актори шукали кілька різних варіантів, але вони не підійшли, і коли Толя запропонував цей малюнок, він просто потрапив у десятку.
- У мене ця сцена саме крутилася в голові, але я не могла згадати, що то саме було, мандарини чи апельсини… Вражаюча сцена.
Сумська: - Це така зваба і потяг – сік з тих апельсинів тече по руках, такий аромат стоїть, м-м-м… і вся вистава просякнута тими апельсинами.
- Це дуже символічно, адже апельсин одночасно символізує і плодючість, і кохання, і чистоту, і гріхопадіння. У виставі взагалі представлено багато грецьких традицій, і танці, й музика.
Сумська: - Цьому передує ще одна історія: за кілька років до прем’єри вистави чи не вперше в житті Анатолій Георгійович вирішив поїхати відпочити разом із своїми хлопчиками Георгієм і Славком. Я лишилася, бо була зайнята. І вони поїхали саме на Крит! Ввечері там були грецькі розважальні танці, Георгій навіть переміг у якомусь із тих танцювальних конкурсів.
Хостікоєв: - Я відзняв ці танці, абсолютно не думаючи, що вони колись знадобляться. Одна мелодія мені дуже запала до душі! І я потім використав її у виставі – показав те відео нашому балетмейстеру Олечці Семьошкіній, і ми той танець, і ту мелодію привнесли у виставу – вони звідти, вони справжні. Ну, а «Сиртакі» у нас вже в кінці, ну, як без нього обійтися?
Сумська: - Але бачите, інакше, ніж знаками, це все назвати не можна.
- Зорба у виставі грає на цікавому музичному інструменті. Як він називається?
Хостікоєв: - Річ у тім, що в романі написано – він ходить з сандуром. Що за сандур, як він виглядає? Почав дивитися… Сандур дуже схожий на цимбали, тому треба було знайти людину, яка навчить грати на цьому інструменті.
Ми прийшли в Національний оркестр народних інструментів і звернулися до художнього керівника Віктора Гуцала. Він познайомив нас із солістом-цимбалістом, заслуженим артистом України Андрієм Войчуком. Коли він сів за цимбали і заграв – ну, бог! Це великий майстер своєї справи. Я сказав: «Хочу так навчитися грати». Він: «Анатолію Георгійовичу, я цьому присвятив все своє життя, але щось я вам покажу... треба займатися». Кажу: «Я буду займатися».
І ми займались, і «щось» у мене вийшло, принаймні, глядач бачить, що грає Зорба, а не фонограма. Андрій приходить на кожну виставу, настроює сандур-цимбали, я дуже вдячний йому за співпрацю.
Сумська: - А Іван Васильович Небесний, заслужений діяч мистецтв, написав оригінальну, зовсім неймовірну музику для цієї вистави. Вона і ніжна, й філософська, просто унікальні мелодії. Це тільки Іван Небесний міг так написати.
А ЩО Я МУШУ ДЛЯ ЦЬОГО ЗРОБИТИ? Я МУШУ ВИКЛИКАТИ МАЛАХОВА НА КОНФЛІКТ І СПРОВОКУВАТИ БІЙКУ
- Я знаю, що ви, як і актор Ентоні Куїн, травмувалися майже відразу, як почали грати виставу «Грек Зорба». То як тут не вірити у знаки?
Хостікоєв: - Так. Ми зіграли шість вистав і я… зламав ногу. Вісім місяців я боровся зі своїми проблемами, у мене був час багато про що подумати, і одна з думок була про виставу Зорба, яка вже на той час отримала три театральні Пекторалі. Я придумав зробити іншу декорацію – вона мала би бути легкою, лише пісок і риболовні сітки. В усякому разі, мені здавалось тоді, що це я придумав, але скоріш за все це придумав Малахов і художник вистави Марія Погребняк. Але все це вже було потім.
А спочатку... Чомусь одразу я утвердився в думці, що Малахов не захоче нічого міняти, тому мені треба зробити так, щоб він відмовився від вистави. Як тільки це станеться, я йду до директора, кажу йому, що все беру на себе – і починаю міняти декорації. А що треба зробити, щоб Малахов відмовився від вистави? Треба спровокувати конфлікт із Малаховим і побити його! Щоправда, це не так просто зробити... По-перше, Малахов з Броварів, ця обставина говорить сама за себе... До того ж він міцний чолов’яга і з одного удару не ляже. Крім того, удар є й у нього, про це мені розповідали артисти його театру, хоча, з іншого боку, а мене за що бити? Отже... Хук зліва, й одразу його праву руку на больовий і тримати, допоки він або не погодиться, або не відмовиться від вистави!!! Мій план мені здавався ідеальним!
І ось, я йому дзвоню, кажу, є розмова, давай зустрінемося. Малахов запрошує мене до себе додому, думаю, е ні, бити вдома – якось не по-людськи. Ми зустрілися в кафе. Я йому кажу: «Хочу поміняти декорації», а він каже… «Давай!». До цього я був не готовий!!!
І Малахов, як справжній друг і як великий режисер, зрозумів, що для мене це важливо. За пів ночі Малахов і Марія Погребняк, художник вистави, зробили декорацію, в якій ми граємо й досі!
- Пане Анатолію, ви зараз серйозно – про свій намір побитися з товаришем через декорацію?
Хостікоєв: - (сміється) Спитайте у Малахова!
- Тобто уповільнений танок «Сиртакі», який можна танцювати самими руками, став і вам у нагоді? Доводиться часто тренуватися? Це ж постійно треба бути в тонусі!
Хостікоєв: - Звичайно. Години за дві, за три ми приходимо на репетицію. Балетмейстер Ольга Семьошкіна приходить перед кожною виставою, ми з нею проходимо всі танцювальні номери. Так само, як і на цимбалах, без цього не можна! Взагалі актор мусить завжди готуватися, не можна вбігти у виставу чи за півгодини зайти до театру, а тим більше – у такі великі вистави. Десь за чотири години я приходжу в театр, щоб підготуватися до ролі, так годиться, інакше – не вскочиш.
АКТОРИ Ж НЕ БЕЗДУШНІ СТВОРІННЯ! МИ ТЕЖ ЛЮДИ І РЕАГУЄМО, ЧУЄМО, БАЧИМО, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В ЗАЛІ, ХОЧ КАЖУТЬ ПРО «ЧЕТВЕРТУ СТІНУ» – НІЧОГО ПОДІБНОГО!
- А що може вибити актора з емоційного стану? Були якісь курйозні чи сумні ситуації, коли щось вас вибило і завадило грати так, як вам хотілось би?
Хостікоєв: - У мене була вистава «Отелло» (теж Малахов поставив). Я там розмовляв українською мовою з акцентом, мій тато осетин, з Кавказу – і цю виставу я присвятив йому.
Малахов придумав сцену, що Отелло не просто вбивав Дездемону, а здійснював ритуал – вона засинала, а він робив з неї мумію. Мотав і читав молитву, він робив сім мотанок, а це дуже тривалий процес. То спочатку глядач не розумів, потім починав тихенько «хі-хі-хі», а коли я брав шостий моток, вони вже – «га-га-га», а на сьомий – вони замовкали і тамували подих. Так-от на одній з перших вистав, коли я мотаю і читаю монолог, а вони на третьому мотку «ха-ха-ха», я не витримав і як гаркнув у зал «Смєйся, смєйся!!!», вони замовкли... і знову... мотаю і читаю молитву. Цей сміх вибив мене, але, не виходячи з образу, я дав відсіч. Потім Малахов мене заспокоював, каже, що глядач сміється не від того, що йому смішно, а від того, що не знає, як себе вести: надто велика емоційна напруга.
Актори ж не бездушні створіння! Ми теж люди і реагуємо, чуємо, бачимо, що відбувається в залі, хоч кажуть про «четверту стіну» – нічого подібного! Все одно енергетика глядачів іде нам, а ми віддаємо енергетику в зал. Поклони – що це таке? Від чого ми беремо енергію?
- Поклони – це обмін енергією, напевно.
Хостікоєв: - Звичайно!
- Пані Наталю, а у вас були такі якісь курйози?
Сумська: - Бажано у день вистави, особливо, де є великі ролі, не сильно спілкуватися мобільним і взагалі не реагувати на якісь кардинальні життєві події, тому що вони засядуть тобі в пам’ять – і ти навіть перед початком будеш про них думати. Так колись було на тому ж таки «Отелло» – шматочок тексту в мене з голови вилетів. Звісно, я думала лиш як мені вийти з ситуації, як згадати ці пару слів. Дивлюся на Отелло, на Яго, а вони дивляться на мене і знущаються, я бачила по очах, як вони вмлівають від сміху.
Хостікоєв: - (сміється) А там не вставиш будь-яке словечко, бо треба ж у риму!
Сумська: - Потім я згадала, але там була невеличка пауза, але вона була дуже природною.
- А раніше в театрі були суфлери для таких ситуацій. Інколи вони б знадобилися й зараз?
Сумська: - Я ще застала суфлерів. У нас була Марія Михайлівна, вона дуже віддано працювала, подавала текст, якщо актор забув на мить, або перші фрази. Але замість того, щоб подякувати людині, дехто з акторів говорили: «Що ви так тихо?», або навпаки – гучно, тоді вже взагалі прибрали цю місію в театрі.
Хостікоєв: - Повертаючись до біографічності, про яку ми говорили, є ще цікава історія. Коли я лежав у лікарні з ногою, до мене приходила Наташа і казала: «Хостіку, рачки, але ти мусиш танцювати сиртакі!». І це «рачки» запало мені в голову, тому що, відверто кажучи, я думав, що вже не повернуся на сцену. І от цю фразу «рачки, але ти мусиш танцювати» я приніс у виставу. Мій Зорба каже: «Коли мене завалило в шахті, ніхто не давав мені жодного шансу, що я буду ходити, одна жінка, дай Боже їй здоров’я, виходила мене і сказала: Зорбасе, рачки, але ти мусиш танцювати!». Я кажу глядачам: «Македонський народний танець «рачки»!» – і починаю танцювати.
Сумська: - Дуже цікаво було спостерігати за тим, як Толя працював над цією роллю, скільки додавав свого, як страждав, не спав, дописував, переписував, монтував свою цю роль.
Хостікоєв: - Робота над роллю у кожного відбувається по-своєму. Я переконаний, що ролі тільки через перепони народжуються! Принаймні, у мене ніколи не було, щоб дуже легко давалася роль. Я вірю, що треба пройти оці такі важкі репетиції.
ПІСЛЯ ВИСТАВИ В СЕВАСТОПОЛІ ГЛЯДАЧІ ПІДХОДИЛИ ДО НАС І ПРОБУВАЛИ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ, РОЗУМІЄТЕ! ТАК САМО І В ДОНЕЦЬКУ
- Муки народження ролі... Як ви говорили, пані Наталя в роль Гортензії теж не відразу увійшла. Напевно, кожна нова роль, це, по суті, навіть не новий одяг, а нова шкіра, яку ти на себе вдягаєш?
Хостікоєв: - Це правда. До того ж, як казав великий актор Павло Луспекаєв, роль має личити тобі. Знайти матеріал чим далі, тим важче, і потрапити на Зорба – це було величезне щастя для мене.
- І щастя для нас – глядачів, бо ми отримали таку чудову виставу. Я вперше дивилася «Грека Зорбу» в 2013 році – саме нею тоді ви закривали гастролі в Севастополі. І це були останні гастролі театру Франка до Криму.
Сумська: - Так, ми понад десять років регулярно їздили до Криму, і це були саме останні гастролі перед війною...
Хостікоєв: - Ви знаєте, тоді, коли ми приїжджали до Севастополя, нас постійно запитували: «А на каком языке идет спектакль? На украинском?», але був повен зал, аншлаги! Потім, після вистави, глядачі підходили до нас і пробували говорити українською, розумієте! Так само і в Донецьку, куди ми приїжджали свого часу та грали українські вистави. Всі все розуміли!
На гастролях завжди дуже цікаво, глядач скрізь дуже щирий, і йому подобається наша чуттєва історія стосунків між нашими двома персонажами, а тим більше тим, хто знає, що ми подружжя.
Сумська: - Прийшла в голову Анатолію ця розкішна унікальна сцена весілля на березі моря. Вона така іронічна, чуттєва, і ностальгічна, бо жінка нібито й виходить заміж, і в той же час – ні, це жарт. І народ регоче в залі.
Хостікоєв: - А потім, коли він цілує її через ту фату – сітку, глядачі кричать: «Гірко, гірко», звичайно, ми й самі сміємося. Це дуже приємно, це щастя акторське, така щира реакція глядача! А що ми робимо? Ми ж граємо, вводимо в оману, але глядачам хочеться цієї омани, хочеться дивитися на нас, хочеться сміятися або плакати. Ці оплески – така наша радість.
Хочеться грати цю виставу ще років, не знаю, скільки (сміється), скільки Бог дасть, і скільки здоров’я стане!
- Найближча вистава «Грек Зорба» у театрі Франка буде 25 березня, то – хто не бачив, нехай прийде і подивиться, тому що ми так смачно і яскраво поговорили про неї, навіть про пахощі її розповіли. Але краще один раз побачити, ніж сто разів почути!
Сумська: - Звичайно, а тим більше вистави ж не схожі одна на одну.
- Все залежить від настрою акторів? Буває таке, що якісь нові репліки додаєте?
Хостікоєв: - Зараз вже ні, всі репліки вже настільки стали, і всі на своєму місці, що не можна щось видумувати, це не вистава «Швейк», де кожного разу йде інша імпровізація. Тут відмінність не так у тексті, як у нюансах. От я придумав класну таку штуку – вони говорять про молодість і Бубуліна каже: «Молодість не вернути», а я говорю їй: «Не переживай, Бубуліно, мені написали з Македонії друзі, що зараз з’явилось стільки ліків, є така рожева пігулка: вип’єш одну – і молодшаєш на 20 років». Я роблю паузу і кажу: «Я тобі куплю дві!». Звичайно, зал регоче і починає рахувати, скільки ж тій Бубуліні років (сміється).
- Такі нюансики і є, напевно, фундаментом успіху вистави.
Сумська: - У виставі, до речі вони лікуються не стільки пігулками, стільки вином! Це ліки, які створюють настрій.
Хостікоєв: - Як каже Зорба: - Хороша ти людина, чи погань... одружений, чи ні... Султан ти, чи звичайний сміттяр – різниця лише в одному – мертвий ти, чи ЖИВИЙ! Бажаємо всім здоров’я! Ходіть у театр! До зустрічі!
- Я вам дуже дякую за розмову! Надзвичайно рада бачити вас обох і на сцені, й у житті! Нехай у вас в житті буде ще багато гарних вистав, і жодних пігулок – ні рожевих, ні будь-яких, вам не потрібно!
Любов Базів. Київ