Мене попередили, що Тарас Петриненко інтерв’ю не дає: усе давно переговорено. Принаймні за останній рік це перша розмова, лише тому що агентство “Укрінформ”.

І почнемо ми з давно очікуваного сюрпризу.

Отже, саме нас сьогодні доручено влаштувати національну прем’єру нової пісні – “Назавжди”. Співають воістину народні артисти України Тарас Петриненко і Тетяна Горобець.

МИНУВ ЧАС, І ВСІ КОЛИШНІ КОЛЕГИ ПО СЦЕНІ, ЯК ОДИН, З’ЯВИЛИСЯ ПЕРЕДІ МНОЮ, І КОЖЕН ПОПРОХАВ ПРОБАЧИТИ ЙОГО

- Цього року минуло півстоліття, як ти, Тарасе, реалізуєш себе в національній популярній музиці… За цей час змінилася мета цього самовираження?

- Мета? Ніколи не ставив перед собою якоїсь мети. Мені хотілося, щоб це: мені - дарувало радість, близьким та рідним - приносило користь, а загал - розважувало насолодою. Завжди так хотілося, і ніяких вимог я не приймав, аби змінити такий порядок речей.

- Тобто, хочеш сказати, що пісні пишеш не для себе?

- Ні. Якщо я не переконаю себе, що створив щось гідне, по-справжньому щире і важливе, нікого не стану переконувати, що воно чогось варте.

- Тримаючи найкоротшу дистанцію зі слухачем, як тобі вдається не розчаровуватись у людях?

- Має щодня трудитися не лише голова, але й серце.

- Як ти пережив дві зради, коли у 1991-му і 1993-му роках, під час гастролей в США залишилися музиканти групи “Гроно”.

- Тими, хто зробив такий вибір, рухала любов до комфорту, ситого життя, принадностей тієї країни, яка сама досягла того, аби в ній усім жилося з усіма вигодами. Тим часом я завжди розумів, що Країна рівних можливостей як self-made-man сама себе зробила!

- У країні, де народ, складений із суцільний імміґрантів, - іншого виходу нема, як step-by-step стати щасливим.

- Коли вперше “Гроно” приїхало до Сполучених Штатів, по очах я побачив, що там спалахнуло велике бажання. І те, що мої колишні колеги залишилися, не стало для мене дивиною. Коли вдруге ми їхали, стало зрозумілим: думками вони там.

- Хочеш сказати, легко пережив біль втрати колишніх однодумців?

- Ой, ні, не хочу. Такі речі ніхто легко не переживає… На моє щастя, у ті часи вже почали з’являтися відповідне комп’ютерне обладнання. Маю на увазі міні-студію: синтезатор Ensoniq, дводоріжковий секвенсор Brother, ритм-машинку Alesis.

- Довелося змінити музичне мислення?

- Що було, те було. Але народилася можливість самому створювати фонограми, партію за партією набирати треки і робити “мінусовки”. Відбулася тоді така особиста технологічно революція, яка допомогла мені вистояти.

- У який спосіб?

 - Фактично без живого ансамблю деякий час я міг продовжувати творчу роботу. Бо руки, відверто кажучи, після повернення із Сполучених Штатів якось опустилися. Збирати знов колектив, з ними з нуля починати, щоб в якийсь прекрасний момент вони знову десь завіялися, десь залишилися, до когось переметнулися, - щось таке мене більше не влаштовувало.

- Сьогодні  підтримуєш стосунки із колишніми учасниками “Гроно”? Як за океаном склалися їхні долі?

- Буваючи в Сполучених штатах, ми часом бачимося. Хоча, коли вони лишалися за океаном, добряче облили мене брудом. “Добряки” з діаспори їм так порадили, мовляв, у такому випадку буде простіше облаштуватися. Минув час, і всі колишні колеги по сцені, як один, з’явилися переді мною, і кожен попрохав пробачити його.

- І ти пробачив?

 - Господь простить, відтоді зі мною все ґаразд!

ЯКБИ ВИНИКЛА ПОТРЕБА УТНУТИ ЗОРЕЛІТ МІЖПЛАНЕТНИЙ, ВІН БИ ЙОГО ТОЧНО СТВОРИВ

- У витоках твоєї музичної кар’єри і досі пульсує біг-біт-група “Еней”, створена на початку 1969 року п’ятьма дев’ятикласниками Київської спеціальної середньої музичної школи-інтернату імені Миколи Лисенка. Хто виявився генератором?

- Наскільки пригадується, ідея назви була моя, але всі хлопці її підтримали.

- Чому “Еней”?

- Вплинув, мабуть, той факт, що у школі - саме в цей час – ми вивчали “Енеїду” Івана Котляревського. Якось усе співпало в часі.

- Вас, київських старшокласників, зачепила саме “Енеїда”, геніально, дуже сучасно проілюстрована видатним українським графіком  Анатолієм Базилевичем?

- І це також, але справа була в іншому… Саме Еней нам, юним романтикам, уявлявся першим в Україні хіповим чуваком. Скоріш за все, саме це спонукало взяти таку назву. А ще у нас однією з перших пісня з’явилася - “Еней”. Проте, даруй, все це було… якийсь дитячий садок

- Кажуть, “The Beatles” ти почув не у Києві, а… в Чернігові: одного дня бобіну на маг поставила троюрідна сестра. У столиці записів ліверпульської четвірки ще було катма?

- Приколюєшся, так? З батьками я приїхав тоді на гостини у Чернігів, і Люда поставила бобіну. На той час я був ще досить юним. А на твоє запитання відповім: у Києві тоді – в основному - крутився Елвіс Преслі, ще хтось...  А ось “Бітлів” я насправді почув вперше; то був альбом “With The Beatles”, 1963-го року. Вони мене не просто вразили, а під корінь зрубали. Не повіриш, досі я пам’ятаю ту мелодію (Наспівує. - О.Р.): - “All my lovin’, I will send to you, / All my lovin’, darlin’, I’ll be true”.

- Коли ти захопився “The Beatles”, для твого батька, ведучого фольклорної телепередачі “Чиста криниця” Гарінальда Кіндратовича, чи стало це трагедією?

- Господь із тобою! Тато нам дуже багато допомагав. Так, він жадав, аби я став академічним музикантом: диригентом чи піаністом. Або: поважним професором. Тобто у цьому напрямку рухався. Але, коли батько зрозумів, чим ми захоплюємося, а головне, побачив перші гітари, на яких мої друзі із “Енея” грали, - він запропонував свою допомогу.

- У який спосіб?

- Допоміг створити наші перші електрогітари! Не забуду… Якось їдемо авто, а батько каже: - “Ану, зупинись-зупинись! Бачиш, ось там - дошка лежить, бачиш? Мерщій забирай, синку! Деку ми вам знайшли!” І справді, з тієї дошки для нашого гітариста була виготовлена гітара, справжній hand-made. Причому, у когось ненадовго позичили оригінальний німецький інструмент - “Musima Deluxe 25”, і в нуль скопіювали: від ручок тремоло і пікґарда (утримувач панелі) до серповидного лейблу.

- Як?!?

- Лобзиком, друже, лобзиком. Батько мій вирізав не лише дерево, але й метал, звідкілясь діставав потрібні пружини. Перші інструменти музиканти “Енея” виготовили собі самі, і все це робилося під наставництвом мого батька.

- Тож, виходить, Гарінальд Кіндратович був ідеологом у вас?

- Ні. Батько пояснював, що треба робити, у якій послідовності, часом – сам робив щось, коли у нас не виходило. Справа в тому, що батько, царство йому небесне, руками міг зробити практично все. Якби виникла потреба утнути зореліт міжпланетний, він би його точно створив. Талановита була людина у всьому! Під його орудою ми виконували всі операції, передбачені технологічним процесом. Раз побачивши фірмовий інструмент, він знімав з нього точну копію.

ТЕПЕР ТВОРЧА МОЛОДЬ, КОЛИ ПОЧИНАЄ КАР’ЄРУ, – ТОЧНО ВИЗНАЧАЄ: ЩО ВОНИ З ЦЬОГО МАТИМУТЬ, СКІЛЬКИ ЇМ ПЛАТИТИМУТЬ

- Де тоді “Еней” виступав?

- Де випаде: крутити носом не доводилося... Починали в десятирічці імені Лисенка: а там - тиснява, звукоізоляції катма, за стінкою - скрипалі та бандуристи.

Були там такі маленькі кімнати - репетиторії, де стояло піаніно,  і могли втулитися лише один учень із педагогом. На перервах в ті кімнатюльки набивалося зо двадцятеро пацанів і, як навіжені ідіоти, ми волали “Бітлів”, а вчителі у розпачі не знали, що з нами робити.

- До директора тягали?

- Траплялося, але частіше суворий завуч до нас заходив, грізними очима зиркав і викликав у кабінет пояснити, що ми оце виробляємо. А, згадав… Повсякчас мене примушували зголити вуса, бо вони у мене дуже рано почали рости.

- І що: здався?

- (На всі 32 усміхаючись, гордо погладжує себе по підборіддю і задоволено відповідає. - О.Р.) Жодного разу не голив…  Принципово. Коли мене до чогось примушують, я це не робитиму.

- Гаразд, а в армії?

- І в армії… Краще на гауптвахту, аніж вуса голити.

- Зрозумів, не проситиму… Але повернімося до витоків. Як ви знайшли репетиційну точку?

- Допоміг випадок. Одного дня з’ясувалося, що в Київському міському палаці піонерів є ансамбль баяністів. І - ті пестунчики долі отримали комплект інструментів: дворядний електроорган “Ionika 6”, німецька ударна установка “Trova” і таке інше. Ні про що подібне ми не могли і мріяти.

- Отже, ви поголовно вирішили стати… баяністами?

- Бо так “Еней” опинився в Київському міському палаці піонерів. Словом, якимось чином ми до… ансамблю баяністів приєдналися. Це значило, що у нас офіційно з’явилася репетиційна точка! У якості “шефської” допомоги ми, звісно, виступали на якихось новорічних вечорах: у тому ж плаці піонерів, та й, взагалі, скрізь, куди нас кликали. Сам процес публічного співання, виконування власних пісень – ось, що у той час допінгувало найбільше. Світ змінився. Тепер творча молодь, коли починає кар’єру, - точно визначає: що вони з цього матимуть, скільки їм платитимуть. Тоді все було інакше.

- Які у вас, хіпових чуваків з “Енея”, склалися відношення з комсомолятами?

- Про відношення з “вірними помічниками Партії” нічого яскравого не пригадаю. Ну, так, нас ганяли в перукарні, а коли це не спрацьовувало, заколювали волосся, щоб зачіски не виглядали дуже патлатими. Починали ми, ой, як весело, навіть безтурботно, але швидко все це припинилося.

- Чому так?

- Коли комсомол виконав свою справу із виховання творчої молоді, але розвів руками, зацікавилися інші органи… Але в підлітковому віці ти мало що помічаєш, адже зосереджений на іншому. На репетиції слід зробити ось що: спробувати таке аранжування, ні такий бас, а ось є нова пісня… І все у цейтноті, бо головне: скоренько виступати. Де завгодно, як завгодно, але виступати! Тим часом ніхто нам за це ніколи не платив. Той київський “Еней” жив та грав на рівні підліткової самодіяльності, але - професійної самодіяльності. Бо ж ми всі були вихованцями спеціальної середньої музичної школи-інтернату імені Миколи Лисенка…

НІЯКИХ ПИТАНЬ МОВИ НІКОЛИ НЕ ВИНИКАЛО, ВСІ ВІЛЬНО КОМУНІКУВАЛИ МІЖ СОБОЮ

- Твоєю першою авторською піснею стала “Весна і ти”, написана у 1970-му році. Як вона народилася?

- Як? Кінець школи, вступ до Київської державної консерваторії – плюс-мінус цей період. Здається, я був ще десятикласником. Тобто молодим закоханим хлопцем, от і народилася пісня. І потім педагог змусив мене написати клавір та викласти в журнал “Музична орбіта”. Тоді це вважалося крутою крутизною…

- Символічно, що твоя пісня “Весна і ти” стала ровесницею “Червоної рути” (1970) Володимира Івасюка.

- Ну, так… Пригадую, в Київській консі на якомусь концерті, у Великій залі, мою пісню ми виконували на “біс!” три або навіть чотири рази. Дуже вона сподобалася саме студентській аудиторії.

- Відомо, що з Українським телебаченням в “Енея” склалися непрості стосунки.

- Що було, те було… Спочатку все було напрочуд гарно: наші пісні, навіть концерти регулярно транслювалися. “Еней” і на Інтербаченні виступав – був такий телеканал, що транслювався на закордон. Так тривало до якогось певного періоду. У 1972-му нас, безвусий “Еней”, звинуватили в “буржуазному націоналізмі” і вирізали звідусіль… На цьому пригоди хіпового чувака в Україні закінчилися. Нам буле це все так дивно…

- Справді? Повна несподіванка?

- Так! Адже спілкувалися ми між собою в “Енеї”, хто як хотів. Ми з Кирилом Стеценком, як правило, розмовляли українською, а решта хлопців - російською.  Ніяких питань мови ніколи не виникало, всі вільно комунікували між собою.

- Готуючись до інтерв’ю, я попросив знайомих на Українському радіо пошукати щось із ваших записів у фонотеці.

- Знайшов?

- Жодного запису, жодної пісні: свого часу все розмагнічено!

- Це й не дивно: кого тут за часів Совка цікавила національні культура…

- Цього року “Енею” виповнилося півстоліття! Для української популярної музики це - важлива дата. Чи не було планів зробити рівайл-концерт?

- Ні, Кирило Стеценко пропонував мені, про це ми навіть поговорили.

- І що зупинило?

- По-перше, нас із Тетяною Горобець в Україні тривалий час не було. Ми виїздили за кордон. По-друге, належало владнати невідкладні проблеми, пов’язані зі смертю мами - поставити на могилі пам’ятник… По-третє, все так закрутилось, що я, взагалі, відійшов від творчих справ. По-четверте, подумалося: а кого збирати? Наш басист Микола Кирилін у Москві, працює адміністратором у Леоніда Агутіна та Анжеліки Варум; ще й підспівує їм. Колишній ритм-гітарист Ігор Шабловський нещодавно  помер. Кого збирати - мене, Кирила Стеценка й Олександра Блінова, котрий став доцентом Національної музичної академії імені Петра Чайковського?... Хоча, звичайно було б дуже доречно і цікаво… та й побачилися б.

- Ну, не знаю… Як на мене, біґ-біт-група “Енею” дуже важлива для української популярної музики. Як я для себе визначаю - етапна…

- Але хто, взагалі, ще пам’ятає, що “Еней” був?

ТЕКСТ ПІСНІ – ЦЕ НЕ СЛОВА ДО КУПИ ЗІБРАТИ. ТУТ ТРЕБА ВЛАСНИЙ ДУШЕВНИЙ СТАН ВЛОВИТИ І ВІДТВОРИТИ

- Якщо ми не говоритимемо про це, минуле з нами і помре…

- Бачиш, ми знову вперлися в тему шоу-бізнесу. Для того, щоб зорганізувати якусь акцію, тепер це слід робити на серйозному рівні, інакше і починати не треба. Без потужної рекламної компанії це не зреалізувати… Адже треба пояснити, що 50 років тому було таке-то й таке-то, а сьогодні ми хочемо… Мені здається, у молоді не в голові це все! У старших так, можуть пам’ятати…

- Тарасе, насправді інформаційна стратегія проста: відродження культури!

- Що найсумніше в усій цій ситуації, що згадують Тараса Петриненка, коли країна знову опинилась у стані вибору, коли сумніви суспільство роздирають, коли розбрат із ненавистю повернулися, коли народ розірваний на шматки, тоді всім хочеться почути “Україну” або “Пісня про пісню”. Люди, де ви, коли у вас - все добре?!? Чому ви тоді не згадуєте, хто я такий?

- Якщо ми дійшли до такого рівня щирості, скажу так. Так, українці пам’ятають етапні пісні печалі і - не пам’ятають пісні радості. А у тебе ж є купа позитивних творів!  Не один мінор…  Можливо, сьогодення вимагає дати мажор, дати загалу надію! Роздмухай саме цей вогник.

- Маєш рацію… У мене є така пісня, називається вона “Все буде гаразд”. Прозвучав твір вперше на Майдані, у 2004-му. Саме ця пісня тепер мене тримає, саме ця.

- Буду відвертим. Особисто я назву, ну, максимум десять композиторів, які пишуть свіжі, самобутні мелодії. Заранжувати щось здатні, чи - вкрасти. Ти - один з таких авторів, який може написати оригінальну мелодію. І саме тобі, на мою думку, час постійно висловлюватися. Ти можеш бути лідером музичної думки, а для цього треба лише розправити крила!

- Ти не уявляєш, друже, скільки душевних сил і часу потрібно, щоб написати путню пісню! Скільки музичного матеріалу я просто викидаю, навіть не показуючи нікому. То діє мій власний народний контроль…

- Чому так склалося?

- Батьки так виховали, сам до того дійшов… Не кліпати за недосконале. Правило просте і водночас суворе: відсіювати тимчасове, викорінювати посереднє, відкидати банальне.

- Згоден!

- Скажу більше. Від текстів, написаних на початковому етапі, мене тепер коробить: та як ти міг! Ніколи б у житті я так тепер не написав. Текст пісні - це не слова до купи зібрати. Тут треба власний душевний стан вловити і відтворити. Здебільшого я вимушено писав тексти сам, адже ні в кого не знаходив відповідних віршів.

- Таких не було в природі?

- Точно, не було. Звідусіль тицяли хіба що якісь шароварні “чічки-смерічки”. Нещодавно звернув увагу: моя перша авторська “Весна і ти” - ровесниця “Червоної рути”; обидві написані у 1970-му. Так, “Червона рута” - твір геніальний, напрочуд вчасний і таке інше. При цьому вони різні. Наша базова освіта із Володимиром Івасюком помітно відрізнялася. “Червона рута” – пісня більш доступна до загалу, до широкого слухача. Тому що це її на весіллі можна заспівати. А хіба заспіваєш на весіллі “Линуть-линуть журавлі…”? Ні.

- На розлученні, хіба що…

- Такі-то справи. Для мене це завжди був свідомий вибір. Я міг би писати щось таке псевдоукраїнське, народне, шароварне.

- Звичайно, міг би.

- Та я не міг цього собі дозволити.

***

- Я повернусь до теми: Тарасе, коли чекати твій новий альбом?

- Одна з ідей. Я хочу ті пісні, які мало звучали, мало відомі, реставрувати, вдихнути в них нове музичне життя, а потім зібрати в одну програму. Є класні пісні, які лежать десь в загашнику, пилом припадають.

- Розумієш, просто в ось цей перехідний період, як потрібен такий спалах надії!

- Скоріше, мене відвідує настрій Сізіфа: котиш-котиш-котиш, наче і на вершину виліз… Аж раптом: фьють, і знову біля підніжжя.

- Лупайте цю скалу… Мені сподобалась оцінка, яку затятому народництву дав великий Іван Франко: “Усе, що я роблю для свого народу, я роблю не з почуття любовi, а з почуття собачого обов’язку”. Що для тебе, Тарасе, упродовж цих десятиліть залишається рушійною силою у творчості?

- Так воно й є! Просто в один день воно може здаватися собачим обов’язком, а в інший - благодаттю…

Олександр Рудяченко

Фото з особистого архіву Тараса Петриненка